У чернігівському обласному тижневику "Гарт" за 6 червня 1977 року після травневих Шевченківських свят з новим ритуалом вручення Шевченківських премій у Каневі, а не в Києві, як то було досі, з’явилася стаття Дмитра Іванова "Роздуми на вершині".

Мало хто, будучи в Каневі, втримається від бажання пройнятися духом Шевченка. Наскільки він могутній, що навіть більшовики не встояли перед його силою, та після голодомору 33-го (з метою винищення разом з українським селянством самого духу українського) і повальних репресій 37-го (з аналогічною метою винищення української інтелігенції) поставили на могилі Кобзаря пам’ятник, щоб вдячні нащадки згадували їх незлим добрим словом.

Тому, роздумуючи на вершині, Дмитро Іванов, у дусі "бацькі" Лукашенка, який День незалежності Білорусі переніс на день вигнання гітлерівців з Мінська, теж вирішив на 22 травня найперше поборотися з фашистами і згадати Велику перемогу. Цілком у руслі усталеного за більшовиків звичаю побивати національні традиції радянськими. Ясна річ, підставивши при цьому ні в чому не винного вісімдесятлітнього поета-ветерана Данила Бакуменка – зробивши його, присутнього на святі, а не цьогорічних лауреатів Шевченківської премії, героїв допису.

Що ж, різні, скажете, бувають журналістські прийоми. Однак, стежачи далі за "роздумами", надибаємо оцінку й іншого рубежу в історії українського народу. Прошу читача спершу згадати Тарасову Катерину (про яку царські цензори-сатрапи писали, що "цей Шевченко" хотів у її образі показати Малоросію, яка страждає від москалів) – можливий прообраз, від якого відштовхувався Д. Іванов, а тепер я процитую його самого:

"Чую і бачу: в підземному переході біля готелю "Україна" 5-річне дівченя-кульбабеня виспівує милостиню:

Як ми тепер "бачимо і чуємо", дописувач свідомо і картинно протиставляє поняття "Велика Перемога" і "Незалежність". Уособленням першого є сива-пресива голова військового побратима О.Гончара (і його сюди вплутав), перейнятого нібито думками Д. Іванова, а другого – п’ятирічна сирота (тобто. Україна, яка відсвяткувала 5 років свого незалежного існування) і образ матусі (СССР, який вона втратила). Все тут дихає "майже шевченківською і народною образністю", навіть підземелля, де опинилася бідна сирота, а щоб наштовхнути на "істину", то й готель згадано під назвою "Україна". Цікаво, однак, що скільки не блюзнірствуй, а брехня сама вилізе – хто бував із чернігівців у Києві, то міг побачити, що жодного підземного переходу на розі бульвару Шевченка і Пушкінської, де в старому будинку розташований готель "Україна", немає. Є він під Майданом Незалежності, але поблизу іншого готелю – під назвою "Москва".

От якраз московський погляд на українську історію і демонструє Дмитро Іванов. Перебуваючи на українській Голгофі, де похований Месія українського народу, не може він стриматися і вигукує: "Як же звідси далеко-предалеко видно!". Дещо ми вже почули і побачили, але це було так – поблизу. Що ж воно там, далеко-предалеко видно? А видно історичну далину в традиційній більшовицькій інтерпретації. Міг же Тарас Шевченко лаяти українських гетьманів – чом би й Іванову їх не паплюжити? А кого ж найбільше? Та, зрозуміло, мазепу, кого ж іще "чий шлях густо всіяний збоченнями і зрадами". Ориґінальна і свіжа оцінка – чи не правда? От герой роману "Лоліта" Набокова обрав собі за пасію 12-річну дівчинку, так Мазепа, трохи, виявляється, запізнився, і "спокусив і зганьбив" 150річну дівчинку. Господи, що ж тоді думати про наших князів і різних королів, які одружувалися з 13-ти, 14-річними дівчатками, та ще й принцесами? Що, в них закону такого не було, що до 16-ти – а ні-ні – й у кіно не пускають?

І як це товариш Іванов забув копнути принагідно й мученика Тараса, який, повертаючись із заслання та гостюючи у своїх друзів у Нижньому Новгороді, маючи вже за сорок, просив їх віддати за нього дочку – 15-річну дівчинку – Катерину Піунову? А може, то воно, оте дівча, яке встигло вже й артисткою стати, спокушало його стражденне серце, а не він її? Чи таких випадків не буває?

Дарма, отже, Джордж Байрон і Віктор Гюго написали свої поеми про цього унікального у світовій історії "спокусника" Івана Мазепу. Якби вони знали, що він, ще будучи гетьманом, "чорно заздрив всенародній славі полковника Семена палія", то видрали б геть свої промазепинські нотатки із записника…

Нещодавно Інститут української археографії Національної Академії наук України видав 300-сторінковий збірник "Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. 1687–1709", підготовлений професором Теодором Мацьківим. Дозволю собі процитувати, як оцінювала Палієвого "заздрісника" його сучасник, визначний англійський журналіст і письменник, автор "Робінзона Крузо" Даніель Дефо (1661–1731): "Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний, якщо в даних обставинах не перевищував короля Августа" (тобто польського короля).

Чи ж випадало йому заздрити в такій ситуації полковнику? Цей збірник 1995 року видання вочевидь невідомий Д. Іванову. Чернігівський автор більше покладається на "перевірені" ще за батюшки-царя і підтверджені найпередовішою більшовицькою наукою оцінки. Але цікавий читач міг би зазирнути ще в книжку "Мазепа", видану в Києві 1993 року видавництвом "Мистецтво" і опрацьовану Ю.О. Іванченком, або книжку "Іван Мазепа" Ілька Борщака та Рен Мартеля, видану теж у Києві 1991-го. Зрештою, і до перевидання монографії Костомарова "Мазепа" (Москва, 1992), роману Данила Мордовцева "Цар і гетьман" (Москва, 1990) та багатьох інших. Ціла злива видань про гетьмана Мазепу за останні роки – переконливе свідчення його видатної ролі в українській історії, а особливо нині – в період визволення народу з-під майже 340-річного рабства. Особливо корисно читати їх чернігівцям, на землі яких стояла і стоїть колишня мазепинська столиця України – Батурин, відома за його часу в усій Європі, де столиці часто були в далеко не найбільших містах.

Так треба ж їм нагадати, сякі-такі. І прилякати, бо інакше – як на них подієш?