Все це різко відрізняється від світовідчування тих етносів, які живуть у верхній частині Дніпра. Так, для білорусів головною рікою історично була Західна Двіна, на берегах якої розташовувалась перша столиця – Полоцьк. Дніпро ж позбавлений якоїсь особливої духовності. Тільки кияни співають із завмиранням серця “хвиля дніпровська б‘є” і бачать внутрішнім зором простір всієї Скіфії–України аж до самого моря, причому у вигляді прямої лінії.

Верхній Дніпро не став і для московитів притягальною артерією. Завойовані 1556 р. землі Астраханського ханства дали підставу “рікою народу” проголосити Волгу, оскільки мізерна Москва ріка не могла виконувати подібної загальнонаціональної ролі. Для донських козаків на колишніх савроматських землях таким у духовному сприйнятті був нинішній Дон, і це одна з причин, чому переселенці з Московії переставали вважати себе “русскими”.

Для поляків "рікою народу" безумовно є Вісла, але в історичній польській літературі не зустрічаються поняття Правобережної чи Лівобережної Польщі, не існує їх і у звичайному народному світогляді. Є поділ на північ (Wielkopolska з центром в Гнєзно) і південь (Malopolska з центром у Кракові) [3], а не на схід і захід. Обидва первинні центри і відповідні території від початку лівобережні щодо Вісли, з нею пов‘язана лише пізня столиця Варшава.

Для молдаван “рікою народу” є відносно невелика р. Молдова, права притока Серету, від якої пішла назва і цього народу, і країни, і держави. Молдавія з XV ст. також ділилась не вертикальною віссю, а поперечною лінією на Верхню країну (Цара де Сус) і Нижню країну (Цара де Жок) [4]. Подібна система означень існувала і в Україні якраз у зв’язку з Дніпром – військо запорізьке називалось ще й "низовим". Тільки тепер Молдавія виявилась поділеною на західну (румунську) і східну (незалежну) частини по Пруту, чим засвідчила, що в її долі , як і України, які географічно становлять одне колишнє скіфське ціле, багато спільного. Досить згадати Андрусівський зговір з поділом єдиної країни по Дніпру.

Слід сказати, що греки протягом всієї античності притримувались поділу Понту Евксинського на дві частини: праву – східну (сьогодні – це південний і східний береги) [5] та ліву – західну (нині – північний і західний береги), оскільки верх був на півночі (очі грека були обернені на північ до Боспору Кіммерійського і Танаісу.

При цьому течія Дніпра, починаючи майже від Києва, не йде просто до моря, а відхиляється так далеко на схід, що робить в районі порогів поворот затупленим прямим кутом, щоб потрапити не в Азовське, а в Чорне море. Не тільки ми, нинішні борисфеніти-подніпровці, спрямляємо його у своїй свідомості. Так робили всі ранні географи і картографи, що користувалися усними розповідями, за якими складались описи та перші карти. Це неважко побачити на їх унікальних середньовічних зразках, зокрема Анжеліно де Далорто 1235–1330 рр. з приватної колекції графа Корсини та Франческо і Марко Піціано 1367 р.

Експедиційним шляхом встановлено, що однойменною річкою з гіркою водою є нинішня р. Мертвовод, а місцевістю – район висоти 269 м на гребені вододілу поміж верхніми витоками Мертвоводу (р. Костувата) і Чорного Ташлика (Бежбайраки), біля с. Вільні Луки Новоукраїнського району Кіровоградської області.

Ця точка виявилась водночас і географічним центром скіфського квадрата [6]. Таким чином, геометрична модель, з урахуванням специфічності уявного сприйняття географічного середовища і об‘єктів, зокрема річок, неминучої апроксимації їх течії (спрощення звивів русла, напрямку течії по сторонах світу), підтвердила свою місцеву, а не привнесену Геродотом сутність.

На цьому закінчується перший “прохід” по Лівобережній, Західній Скіфії. Далі йде другий, систематизований за тим самим напрямком опис вже Правобережної, Східної Скіфії і з тим же закінченням на північному кордоні плюс один відомий сусідній народ (IV,18): "Якщо перейти Борисфен,  ідучи від моря, то спершу буде Гілея, а якщо йти ще вище, там живуть скіфи-землероби,  яких елліни, що живуть уздовж ріки Гіпаніса, називають борисфенітами, а самих себе ті елліни називають ольвіополітами. Отже, ці скіфи-землероби живуть на сході на відстані трьох днів шляху  і до ріки, що називається Пантікап,  а на півночі на відстані, якщо пливти одинадцять днів, там джерела Борисфена.  Далі країна, що над ними, це пустеля великих розмірів. За пустелею мешкають андрофаги, які є окремою народністю, яка не належить до скіфів.   А далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки я знаю, там нема іншого народу".  

Цей опис не повний, в ньому пропущено дуже важливу місцевість – Герри, які Геродот описав окремо. Хибною виявилась поширена думка, що греки не знали про існування порогів на Дніпрі, в той час як греки-гелони жили аж на Ворсклі у великому торговельному і ремісничому центрі Гелоні. Навпаки, добре знаючи виняткову геологічну і топографічну ситуацію цього регіону, де кам‘яна гряда підіймається з-під землі і перегороджує шлях Борисфену, а за порогами численні протоки утворюють плетиво з плавнів, вони дуже влучно назвали цю місцевість Герри – що означало “плетений щит”. Моделлю для цього прислужився бойовий щит, основа якого спліталась із прутиків, а зовні він обтягався шкірою. (Характерно, що й нині геологи використовують близький за змістом термін – Український кристалічний щит). Відповідно до такого трактування герри – це мешканці священної землі Герри, в переносному значенні – захисники (пор. російське – защитники) царських могил. Ту ж роль захисників рідної землі, образом якої були високі могили в степу, виконували запорожці.

Після розглянутих вище йдуть ще два аналогічні вертикальні проходи (IV,19,20,21). Один по території Східної Скіфії, а другий – вже за Танаїсом, починаючи з азіатської Сарматії.

Взагалі осьових ліній могло бути декілька, зокрема вертикальних. Не важко переконатись, що якраз з півдня від Нілу через Малу Азію і витягнуту персидську державу, Понт Евксинський і далі вздовж Меотіди і Танаїсу (Дону) на північ проходила умовна вертикальна вісь світу. Вона відділяла всю Азію від Лівії (Африки) по правому березі Нілу на півдні та по лівому березі Танаїсу від Європи.

Таке уявлення склалося ще до Геродота і було настільки стабільним, що незалежно від нього зафіксовано у капітальній праці “Історія природи” римського енциклопедиста Плінія Старшого, який починає відлік від Гібралтару: “Усе коло земель поділяється на три частини: Європу, Азію, Африку. <…> Для того, хто входить, звідси по правий бік буде Африка, по лівий – Європа, а між ними – Азія. Кордони – річки Танаїс і Ніл” (ІІІ,3)[8].

В такому дусі великий історик дає загальну характеристику країни і починає робити поперечний прохід, використовуючи систему річок (IV,47): "Їхня країна рівнинна і рясніє травою, і зрошується водою багатьох річок, яких стільки, скільки каналів у Єгипті. Я назву тепер ті з них, які найбільш відомі і судноплавні від самих своїх джерел. Це Істр, що має п‘ять гирлів, а потім Тірас, Гіпаніс, Борисфен, Пантікап, Гіпакірій, Герр і Танаїс". 

Названо рівно 8 річок, четвертим, і саме четвертим йде Борисфен, за ним ще чотири річки. Магія чотирикутника зберігається, боги знали як створювати світ.

Інакше як апофеозом Борисфену це не назвеш. Хто б міг, не бувши жодного разу на берегах невідомої річки, сидячи в Афінах, проспівати такі дифірамби?

Порівняння двох проходів по вертикалі в протилежних напрямках дало можливість виділити й ідентифікувати вісім географічних об‘єктів. Це лісова країна Гілея, перша область скіфів-георгоїв, священна країна Герри, друга область скіфів-георгоїв, область джерел Борисфену, пустеля великих розмірів, країна народу андрофагів, справжня незаселена пустеля.

Прояснилось і розташування таємничої “пустелі великих розмірів”, у просторі між Дніпром, Десною і Сулою на землях малопридатних для землеробства, до яких примикав степовий коридор вздовж нинішнього Лівобережжя шириною приблизно в 100 км, яким степовики легко діставались аж до лісової зони – країни андрофагів, нібито людоїдів. Однак ніякого археологічного підтвердження факту канібалізму серед культур Поліської зони не виявлено. Вірогідно, лісове населення Лівобережжя мало поховальний обряд трупоспалення і залишало людські кості в урнах на поверхні землі, за що скіфами вони були прозвані людоїдами. Подібне зневажливе протиставлення полян лісовим народностям, і з того ж приводу, зафіксоване навіть в Літописі Руському часу Київської держави.

Ці та інші результати дослідження "Скіфського логосу" Геродота, зокрема, прив’язка кутів скіфського чотирикутника до реальних географічних об’єктів, створення нової карти Скіфії з чіткими кордонами, встановлення шляху Дарія під час його завойовницького походу, лягли в основу монографії "Велика Скіфія–Оукраїна" (К., 2001.– 432 с.)

Сподіваюсь, вона стане в пригоді студентам і викладачам вузів – історикам, археологам, майбутнім дипломатам, політологам, журналістам, численним музейним працівникам та всім, кого цікавить стародавня історія України.

Література.