Як кібернетик з філологами дискутував

Тетяна Гончарова

У ПОШУКАХ УКРАЇНСЬКОГО АРТИКЛЯ

Напевно, багатьом із нас, кому довелося вивчати європейські іноземні мови, складніше за все було звикнути до артиклів. Дієслова, іменники, прикметники органічні й природні, адже у своїй мові вони нам найближчі "родичі". Артиклі ж виглядають чужоземцями – шкідливими й підступними. І, спотикаючись об ці "фантоми", ми їх дуже шануємо.

Однак є в Києві чоловік, який абсолютно не згоден з тим, що артиклі для українців – фантоми. Більше того, він довів: українська мова споконвіку живе з ними в злагоді. Володимир Петрук – науковий співробітник кафедри моделювання складних систем факультету кібернетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка – провів свої "лінгвоархеологічні розкопки" і виявив, що наші артиклі не просто існують, але вони ще й дуже підступні…

І все-таки вони є!

Факультет кібернетики і лінгвістика якось не дуже пов’язуються в свідомості. Там – математика, а мовознавство – у віданні лінгвістів (пробачте за мимовільний каламбур). І мовознавців у нас достатньо: наукові інститути, кафедри, професори і доценти. Але не випадково погляд зі сторони іноді може побачити щось таке, що не узгоджується з офіційною доктриною. Адже за офіційною версією в українській мові артиклів і бути не може.

Та треба знати невгамовного Петрука. Випускник двох вузів – Київського політехнічного (факультет радіотехніки) й університету імені Т.Г. Шевченка (філософський) – багато років тому захопився слов’янськими мовами. За радянської влади він виявив магазин "Дружба", який став для нього світлом у віконці. Тут було багато літератури на споріднених мовах, і Петрук вивчив польську, чеську, словацьку досить професіонально. У його перекладах вийшло кілька книг. Пристойно володіє болгарською, сербською, хорватською та білоруською.

У роки, коли українську мову порівнювали лише з російською, Володимир Іванович з’ясував: "мові" ближче все-таки хорватська й словацька. Не випадково в українців майже не виникає труднощів при спілкуванні з хорватами і словаками. А росіянам легше з болгарами й македонцями, тому що на формування російської мови вплинула церковно-слов’янська, по суті, старо-болгарсько-македонська. Екскурси в споріднені мови привели до досить несподіваних результатів. У болгарській і македонській, так само, як і в багатьох європейських, артиклі є. Правда, вони "поводяться" не так, як в англійській, німецькій чи французькій, але від цього їх суть не міняється. І Петрук поставив запитання: а чи є артиклі в українській мові? 

Поводир для зрячого

Його система струнка й логічна. Що таке артиклі? У перекладі з латинської – "суглоб", "Член". Вони не виражають відносин між членами речення і не утворюють синтаксичних форм у мові, однак вони – типові граматичні поводирі до значущих слів. Значення артиклів у службових словах дуже велике.

І тепер саме час спиратися на індоєвропейську групу. В англійській мові артикль а(an) походить від числівника "one" – один, а німецький залишився без змін як "ein". Адже ж в українській мові також говорять: "один чоловік підійшов до мене", "вийшло одне непорозуміння" тощо. Як і в німецькій, артикль тут не змінив своєї форми числівника, але не обов'язковий, як в англійській. До того ж він несе ознаки роду і відмінюється зі словом, до якого відноситься. Український артикль живе вільно, тому що, за образним виразом Петрука, "поводир веде не сліпого, а зрячого". Тобто може бути, а може не бути, але при цьому артиклем все одно залишається.

З означеними артиклями ще простіше. "The" в англійській походить від вказівних займенників. На відміну від німецької англійські "колеги" не змінюються (порівняємо: der, die, das) і вживаються тоді, коли йдеться про відомий об'єкт. По-українськи сказали б: це, ця, ці, цей. Наш артикль несе інформацію і про рід, число, відмінок, як в німецькій, але дублює її, тому вважається необов'язковим. Та частенько раптом з'являється як тимчасовий заступник у момент, коли людина не знає, як назвати щось: "підходить до мене цей, як його...", "пробував лікуватись цим, ну, ти знаєш...". Або коли треба щось конкретизувати: "де це ти набрався цих слів", "забери цього кота від мене".

Український артикль виражає певне емоційне ставлення до об'єкта. В стані афектації в усному мовленні людина будує речення, яке формально наближається до англійського варіанту.  

Відважні розбійники

Так у чому ж підступність рідних артиклів, спитаєте ви. Ненав'язливі й ліберальні, ніяких рамок: хочеш – вживай, хочеш – пропускай. Але виявилося, не прив'язані жорстко до речення, вони полюбляють життя відважних розбійників. То префіксом, то суфіксом прикинуться. А то приліпляться прямо до кореня, і шукай їх. До речі, болгарські артиклі також "грішать" прив'язкою до кореня.

Говорять же про дівчину – чепурна, тобто охайна. "Пур" від латинського "чистий". А "че"? На префікс не схоже (таких у "мові" немає). От вам і артикль. У чому ж вона виходила "чепуриться" – показувати себе? У чобітках. Знову невідоме "чо" до відомого "боти". І слів таких немало: чабан, чаклун, челядь. Петрук упевнений: всі ці "ча", "чо", "че" і є ті самі артиклі.

У мовах, де артиклі живуть "в законі" і "працюють" парами, їх позиція перед словом і значення в тому, щоб вказувати на об'єкт як на невизначений або конкретний. В українській же мові позиція може змінитися, і разом з нею відбувається зміна якості: конкретизація – зменшення. У народній граматиці: село це село сільце, дерево – це дерево – деревце, коло – це коло – кільце. Ну і звичайно ж, знаменитий український вітамін – сальце.

Чи завжди бути невідомим?

Над своїм відкриттям – на жаль, газетний обсяг не дозволяє переказати всі його думки з приводу українських артиклів – Володимир Петрук длубався, за власним визначенням, "все життя і два тижні". Коли робота оформилася в наукову статтю, не залишали сумніви: а раптом ломиться у відчинені двері? Можливо, вже давно хтось із філологів встиг внести подібний внесок в україністику. Правда, мудрий друг зі Львова Юрій Гірний порадив про всякий випадок запатентувати свою "інтелектуальну власність".

І яке ж було здивування Петрука, коли з'ясувалося, що він першим зі своїм "винаходом" звернувся до агентства з авторських прав. І десь через місяць отримав авторське свідоцтво.

Після публікації в "Літературній Україні" Володимир Іванович у глибині душі сподівався: філологи повз такий виклик не пройдуть. Розгоряться дискусії. До сперечань з маститими мовознавцями Петрук вважав себе готовим. І не виключено, думав вчений, що після всіх досліджень, артикль посяде в українській мові своє законне місце. Не випадково Володимир Іванович у своїй статті особливо акцентував на тому, що артиклі "виглядають... органічними для української мови на всіх етапах її існування... Що спосіб мислення носіїв інших європейських мов з розвиненою системою артиклів властивий і українській ментальності". Тому всім тим, хто вивчає іноземні мови, буде набагато легше, якщо вони зможуть спиратися на своє, рідне.

На жаль, стаття пройшла непоміченою. Хіба що знайомі іноді потискували руку: "Молодець. Правда, ми давно про артиклі знали". От і все. Авторське свідоцтво – на полиці, а відкриття виявилося нікому не потрібним. Можна, звісно, спробувати захистити дисертацію. Але Петруку ніколи: його хвилюють інші проблеми, історичні досліди. Він пише статті, видає монографії і втішає себе словами українського класика Івана Франка: "Вічно працювати на свій народ і вічно бути невідомим".

Україна і світ сьогодні, № 33(102), 19-25 серпня 2000 р.

На головну сторінку