Я вийшов на об‘їзну трасу поза Києвом між озерами в районі Південної Борщагівки. Став просто на зупинці рейсового 56-го автобуса. В руках мав звичайну полотняну торбу, куди поклав, як завжди, найнеобхідніше – бритву, мило, рушник, декілька пар шкарпеток, плавки для купання-освячення у незнайомих річках, згорнутий плащ “болонью” на випадок дощу, складаний ніж, сидір у целофановому кульку – перекусити десь у дорозі, що ще? А, в‘язаний пуловер про всяк випадок, бо хоч у такі сковородинівські мандрівки завжди вирушав улітку, та, бува, й холодком у липні чи серпні потягне – певні перестороги доводилось виконувати. До того ж м‘яку торбу в разі чого і під голову покласти можна замість подушки, бо в таких подорожах, “куди уява, очі й ноги несуть”, ніколи не знаєш, де прийдеться заночувати.

Окрім звичайного ладунку, цього разу зі мною був перший том “Історії Української РСР”. Всі, хто цікавиться нашою історією не з учорашнього дня, мабуть, пам‘ятають таке 8–томне видання, з якого читати можна було хіба що саме цей перший том, де викладалась прадавня історія України, та інші томи – до середини XVII століття. Написані вони були кращими на той час істориками, допущеними до такої важливої “партійної” роботи. Тоді, треба сказати, всяка робота на ниві історії вважалась “партійною”, а вже видання багатотомника, безумовно, суворо контролювалося на рівні обкому ЦК КПСС під облудною назвою ЦК КПУ. Тому після Богдана Хмельницького починалась уже не історія України, а якась “галіматья”. Про це розводитись не буду; то й так добре відомо.

У ті роки (а було це ще за прісної пам‘яті Леоніда Ілліча та його великого друга Володимира Щербицького) у ті довгі роки читати ставало все менше і менше такого, щоб зацікавило. Були досить гучні історичні романи І.Білика, П.Загребельного та інших письменників, але не покидало відчуття, що таємниця України не розкрита і десь вона ховається в тих попередніх тисячоліттях до Київської Великокняжої доби. Все те вкладалось у декілька сторінок на початку підручників та інших історичних видань.

Зрозуміло, неприйнятною для всіх патріотично налаштованих – тих, хто писав, і тих, хто читав – була офіційна установка, за якою Київська держава трактувалась не українською, а “дрєвнєрусской”, аби підвести навіть те, що було до неї, під історію Росії. Тепер ця колізія досить часто обговорюється в українській пресі, хоча нові московські видання з серії історичних багатотомних бібліотек свідчать про те, що “Васька слухає та їсть”, тобто й далі приписує собі сторінки стародавньої української історії. Але не про це піде мова.

Я особисто в ті часи аж ніяк не був обмежений у своїх смаках до читання. Ніяка інстанція, ні поточна робота не могли вплинути на мої історичні зацікавлення, бо я працював тоді за своїм основним інженерним фахом і науково-посадового тиску не відчував. А тому в пошуках нових вірогідних даних про стародавню історію України, никаючи по київських книгарнях, природним шляхом переключився з популярної на професійну археологічну літературу. Такої літератури було тоді дуже і дуже багато. То був один з парадоксів Системи. Планова економіка плюс закон про обов‘язкові археологічні розкопки в районах новобудов давали досить щедрий науковий урожай. А головне – партійні настанови не могли так простовлобно діяти у сфері археології, все ж таки це наука прикладна і досить точна порівняно з підведеною під жорстку марксистську схему історією.

І от із сукупності всього прочитаного й осмисленого у мене поставала тверда переконаність: яка там перша згадка про Україну в ХІ-му столітті в славному місті Переяславі?! Та то лише слово таке було записане тоді, а сама Країна майже в тих же кордонах, що й нині, без далекої фінської і середньодалекої балтійської лісової Півночі, склалася як мінімум за півтори тисячі років до Аскольда. І починати її треба не з Кия, Щека і Хорива й закладки Києва, а принаймні з часу Гомера, тобто з VIII–VII ст. до н.е.

Тоді Україна мала назву Великої Скіфії, була широко відома в античному світі й описана на сторінках геродотової “Історії” за 5 століть до Різдва Христового, чим не може похвалитись, окрім Греції і частково Болгарії – колишньої Фракії, жодна країна Європи. Недарма вона будила уяву найвидатнішого нашого історика великокнязівської доби киянина Нестора Літописця. Велика Скіфія зі своїми степовими Могилами була тим європейським Єгиптом, рівних якому не знайти на всьому континенті від Уралу і до самої Атлантики.

Хто ж як не степовики-українці донесли назви отих величних Могил з мультитисячолітніх глибин – Савур Могила, про яку є згадка ще у священних “Рігведах” та досі непозкопана найвеличніша Гегелина Могила, у звучанні якої бринить записане біблійним пророком Ієзекіілем ім‘я Гога в землі Магога? Можливий зв‘язок понять: спочатку ім‘я великого невідомого нам правителя Маг породило поняття “могила” аналогічно відомому випадку, коли збудована царем Мавзолом гробниця стала зватися “мавзолеєм” ; потім ім‘я іншого володаря Гог (порівняй грузинське “Гога”) або Гег перейшло в поняття могутнього володаря – геге(мона), такого, що має власну велику Геге(лину) могилу подібно до єгипетських фараонів.

Розкопки Бориса Мозолевського в 70-х роках викликали небувале захоплення, а віднайдена ним золота пектораль просто полонила уяву своєю неперевершеною красою і мистецькою досконалістю. Страшенно шкодую, що не спала тоді думка поїхати і подивитись на той розрізаний, розполосований курган. Саме в такому вигляді він був найкращою моделлю до нашої розперіодизованої марксистськими наукобульдозерами історії.

Борис Мозолевський як поет і археолог пристрасно намагався прорватися від України сьогоднішньої, від української етнографії, духу і побуту українців у скіфську глибочінь. У ті мирні, ще доафганські, часи скіфська тематика набула небувалої популярності в літературі, особливо у поезії, втім, і у прозі також. Прорвалася до читача затримана на десятиліття повість Ю. Хорунжого та В. Жмиря “Гонитва до мосту”, популярним був роман В. Чемериса “Ольвія”.

Але з не зовсім ясних причин скіфофільство не перейшло у паломництво. Привезли диво-пектораль до Києва, подивувались усі, пошуміла преса та й годі. Принаймні мені не відомо, щоб у ті часи київська інтелігенція зібрала когорту шанувальників стародавньої історії та їхала слідом за археологами на розкопки чи й просто з бажання побродити в степу поблизу гігантської Гегелиної Могили або піднятись на її вершину та вхопити мить відчуття величі і слави своєї віковічної країни, дух якої так геніально відтворив Тарас Шевченко.

На початку 70-х років приватні й дуже цікаві колективні екскурсії по відносно старовинному Подолу проводив Михайло Брайчевський. Невелика група ентузіастів, до якої я й сам належав деякий час, ходила також тоді по київських цвинтарях, допомагаючи збирати матеріали феноменально цілеспрямованій людині – Людмилі Проценко, мрія якої таки втілилась вже у незалежній Україні у видання “Київського некрополя”.

Але, на превеликий жаль, не існує й досі ні скіфознавчих туристських маршрутів, ні підготовленої відповідно “курганної” експозиції. Лише один Царський курган під Керчю відвідують екскурсанти – там і мені вдалося побувати. Його конструкція зазнала суттєвого цивілізаційного впливу. Поховальна камера з незвичним для зовнішним кромлехом (камінним кільцем), відкритим і поховальною камерою з незвичною для погляду високим конічним склепінням навіть нагадує середньовічну каплицю Боїмів у Львові. Допомагає також перейнятись минулим багатий лапідарій – збірка каменорізів з барельєфами і написами, розташована у відкритому дромосі (вхідному проході). Біля кургану живе сторож, а групи туристів супроводжують науковці-гіди. Шкода, що нічого подібного нема ніде у Великій Скіфії–Україні в легендарних Геррах поблизу колишніх Порогів.

Бував я і в столиці Малої Скіфії – Неаполі Скіфському, на горі у Сімферополі при виїзді на трасу до Південного Берега – в Алушту та Ялту. Уявіть собі: навіть на маківці цієї гори, з якої як на долоні видно весь центр сьогоднішнього міста, майже еллінізовані скіфи, як і в степах, куди спрямовували вони свої погляди, насипали своєму цареві високий курган – такі міцні були в них національні традиції.

Однак у тій же Неапольській Могилі було знайдено дивної роботи саркофаг, який так само нічого не мав спільного з традиційним поховальним обрядом скіфських царів періоду Великої Скіфії, як і саркофаг Ярослава Мудрого, що досі стоїть у Софії Київській, з глибинними народними традиціями і місцевим поховальним обрядом.

У цьому Неаполі, де нещодавно реставратори навіть спробували відновити частину кам‘яної фортеці, таки відчувається, що йдеться про пізній етап стародавньої скіфсько-української історії, добу так званого еллінізму, що почалася в ІІІ ст. до н. е. і тривала до ІІ–ІІІ ст. н. е. А початки і весь її розмах треба шукати в континентальній, а не півострівній Україні.

Так у мене виникло нестримне бажання побувати в Гелоні – найдавнішому місті, яке згадує Геродот, що було знайдене на Полтавщині та досліджене харківським археологом Б.А. Шрамком. Хто захоче прочитати його звіт, даю координати: книжка “Скифский мир”, стаття “Крепость скифской епохи у с. Бельск – город Гелон” (К., “Наукова думка”, 1975, ст. 94 -132).

Такий великий відступ у стилі історіософського есе знадобився, аби ви, шановні мої читачі, відчули з якими думками і настроєм сідав я у кабіну дальнобійного трайлера, їдучи з сучасного і давнього стольного граду Києва в його двійник і предтечу, ще більш стародавній і майже міфічний город Гелон.

У дорозі ми вдосталь наговорилися з водієм. Коли 5–6 годин доводиться разом просидіти в машині і вдивлятися у нескінченність чорного асфальтового рулону, мовчання стає порушенням неписаної людської угоди. А кожна ж людина хоче дізнатися про щось цікаве і невідоме. Я завжди розказував водіям куди і нащо їду і переконався, що добре слово багато чого варте, в тому числі й грошей. Цього разу водій виявився аж із Кубані. І поки ми обмінювались новинами та прив‘язували козацьку історію до скіфської, а кубанську і тмутороканську до української, догурчали й до Полтави. Було ще не пізно, десь по другій дня. Розпрощалися друзями, і подався я у центр міста пройтися трошки та вдихнути місцевого духу й повітря.

Ще з Києва у мене була, як то кажуть, “домашня заготовка” – провести імпровізоване опитування, як полтавці знають свою історію. І от під усілякими приводами я затівав на вулицях розмови та допитувався – як мені проїхати у місто Гелон?

І що ж Ви думаєте, хоча б одна людина мені щось путнє сказала? А я вибирав і молодих, і старих, і “простих”, і інтелігентних на вигляд співрозмовників, але всі здивовано крутили головами і казали, що на Полтавщині такого міста не знають. Не допомагали ні підказки про те, що воно дуже знамените і чи не найстарше в Україні, описане батьком історії Геродотом, ні вказівки на відносну близькість до Полтави та розташування біля Ворскли. Ні райцентру (?!), ані просто містечка такого нема та й годі.

Ясна річ, що на карті і на дорожніх знаках його таки не було! Мій задум у тому й полягав, щоб знайти таку людину, яка б засвідчила, що полтавці в масі своїй знають про існування такої виняткової стародавньої пам‘ятки історії на своїй славній землі. Але марно. Середньостатистичному співрозмовнику вдалося переконати мене, що він разом з усіма будівниками “розвинутого соціалізму” поглинутий лише сьогоденними клопотами.

Довелося прямувати на автостанцію, бо час уже підпирав – четверта година, треба ж кудись вирушати, на ніч глядячи. Біля каси я провів друге опитування з тим же результатом і вже думав покинути цю гру й назвати пункт, куди направлявся, і раптом в одному з віконець русява молода дівчина трохи схвильованим голосом – чи, мовляв, не розігрує цей чоловік з вусами, питаючи про Гелон? – пояснила мені:

– То Вам треба їхати в с. Більськ, я звідти родом. Але якщо їхати через Котельву, то це буде дуже довго і навкруги. А Ви краще сідайте на опішнянський автобус, він буде за півгодини. Доїдете до Опішні, а там є геологорозвідувальна партія, їхній гараж, так вони їздять навпростець через поля і вали. Попросите їх, вони вас і підвезуть до Більська.

Секрет було розкрито! Звичайно, я знав про село Більськ зі статей Б.А.Шрамка, з його опису Більського городища і колосальної довжини валів, обмір яких цілком збігався з наведеними даними в Геродота, що й дало підставу стверджувати: нарешті, Гелон знайдено. Але аура таємничості, як я й далі пересвідчився, недарма покривала цей найдавніший торговельний і культовий центр на всьому Лівобережжі.

Автобус був переповнений. Жінки верталися з базару, і мої вуха приємно лоскотала мила українська мова. Недарма ж, нагадував я собі, полтавський діалект разом з київським покладено в основу літературної мови. Ось жіночки як гарно говорять, навіть частенько “мемо” в кінці додають, чого в Києві й не почуєш, хоч у літературі його повно.

А тут якраз переїжджаємо повз Диканьку, починається стихія гоголівських місць. Коротка зупинка. Вискочив з автобуса, аби трохи походити по цій землі. Ліворуч від дороги з боку села виднілась якась архітектурна пам‘ятка, на вигляд – вежа, може, колишня дзвіниця або залишок від палацу. Дуже мені захотілося побути в Диканьці поміж нащадками гоголівських героїв, тим паче, що від пасажирів дізнався про якийсь зв‘язок між тою вежею і гетьманом Іваном Мазепою, та треба було їхати далі.

Незабаром приїхали й до Опішні – столиці українського гончарства. Дорога круто повертала ліворуч – у бік другого знаменитого села Сорочинці, де проходили відновлені ярмарки. І я вирішив після відвідин Гелону вертатися саме цим шляхом, яким місцеві люди дуже пишалися. Щоб не вертатись потім до цього моменту, скажу, що таки мав дорожню пригоду, повіривши у солодкі теревені. Як виявилось, ту дорогу проклали тільки до річки Псьол. Ані мосту через неї, ані дороги на тім боці ще не було, один пісок виднівся, відсипаний уздовж новопрокладеної лісової просіки. Понад річкою було натягнуто залізний дріт з кільцем і ланцюгом до човна, але той човен був якраз на протилежному боці. Тому Псьол довелося форсувати, тобто просто переплисти – щастя, що була літня пора.

Отож не вірте дослівно всьому тому, що люди кажуть, тим паче у гоголівському краї!

З опішнянських вражень мені найбільше запам‘ятався базарчик. Боже ж мій! Прилавки його під навісами мали вже років по 200. Товстелезні (пальців у вісім!) і широчезні одинарні дошки, на яких був розкладений вічний наш український національний продукт - сало, мали виямки як добрі миски. Такі як у музеї етнографії у Львові. Гуцули колись просто у товстій дошці стола видовбували ковбані для супів чи якої іншої рідкої страви, бо череп‘яного посуду не було.

Але скільки ж то пережив той базарчик, поки люди підсоленим салом вишморгали у дошці цілі великі миски, куди можна було б літрів зо три сметани залляти і запустити плавати в неї півсотні вареників?! Потім, по приїзді до Києва, я казав співробітникам етнографічного музею у Пирогово, щоб вони з‘їздили й забрали ті базарні прилавки як унікальні експонати. Та в них, як завжди, не вистачало грошей. Шкода, такого вже, мабуть, по всій Україні не знайдеш.

Пішов далі шукати базу геологорозвідки. Це виявилось неважкою справою. Перехожа молодиця люб‘язно направила мене до її воріт. На прохідній біля сторожової будки стояв дідуган – справжнісінький козарлюга з довгими вусами, з голеною блискучою головою, хіба тільки без оселедця, в простій сорочці та чорних м‘ятих бавовняних штанях. Персонаж не з ансамблю танцю, а з самого життя. Усміхнений, балакучий, ніби ветеран козацьких війн із Січі приробляє на старості, сповнений природної сили і відчайдушної приязні. Враження було таке, що стереже він не автопарк, а табун коней у степу.

На мою легенду про місто Гелон і бажання його відвідати дід-козарлюга зреагував піднесено і дуже конструктивно. Негайно відвів мене до начальства, поки воно ще не порозходилось (було вже близько шостої). По дорозі розповів мені про шофера, який їздить саме туди, куди я хочу потрапити, та й сам захоплюється історією, розкопками. Возив і археологів.

– От будете проїжджати розкопану могилу, він вам розкаже, як вони там працювали. Люди сходились дивитись, що вони там знайдуть, – надихав мене вірою у живе минуле січовик, – бо ж деякі кажуть, що то воно не наше...

Тут я відчув, що його, як і мене, хвилює та ж тема – спадкоємності в нашій історії. Виявляється, болюча проблема, досі не розв‘язана науковцями і байдужа мешканцям обласного центру, близька моєму народові, тим простим людям з найближчого села, в свідомості яких історія починається таки не з підручника, а з Могили у чистому полі.

Зайшли до контори. Тут суворе начальство спочатку ніяк не могло зрозуміти, чого я від нього хочу. Чужа людина напрошується на машину їхати через поля в досить далеке село та ще вперто називає його містом Гелоном. Хто його зна, що він за один? Брежнєвська доба прихованого сталінізму давалася взнаки. Проте пильність їх була зрештою вгамована моїми особистими документами – паспортом з київською пропискою і посвідченням працівника Київського університету імені Тараса Шевченка, яке я, на щастя, не забув узяти з собою. Однак мої надії виїхати сьогодні ж у с. Більськ були повністю і безповоротно розвіяні.

Змінивши тон на досить приязний, з нотками зацікавлення і співчуття, головний інженер запропонував мені переночувати на базі, а вранці виїхати з тим якраз водієм, про якого мені вже розповів сторож-козарлюга. Я з радістю погодився. Пройшли до прибудови коло гаражів, де в невеличкій кімнаті стояло декілька ліжок для водіїв “на випадок”. Я був щасливий тим, що все зрештою залагодилося й завтра я таки попаду в заповітний Гелон.

Було вже по шостій. Та це ж літо, ясний день десь до початку одинадцятої. Отже, сидіти самому в гаражній нічліжці до ночі не випадало. Працівники бази вже порозходились. Я походив трохи туди-сюди і згадав про Диканьку та її архітектурну пам‘ятку. Прикинув, що місцеві автобуси допізна, мабуть, не ходять, але завжди ж можна підскочити на попутній.

З такими думками йду на прохідну, де знову стрічаюсь з моїм уже другом – січовиком. Дякую, що влаштувався, та викладаю свою ідею за вечір з‘їздити до Диканьки.

– До Мазепи? – раптом голосно й особливо розчулено спитав дід-козарлюга і одразу благословив на позапланову поїздку.

Тепер, уже в Українській державі, коли образ великого гетьмана Мазепи майже реабілітований і його портрет прикрашає національну валюту, таке питання може й не здивувати. А тоді безпосередність і якась позачасовість такого питання, як і самого персонажа-сторожа, мене дуже вразила. Було повне відчуття, що в Диканьці в цей час сам Іван Мазепа чекає, аби розпитати, якими то вітрами занесло мене в його володіння і яке відношення має Гелон до Гетьманщини і до Січі. Розмова могла б бути цікавою, бо високоосвічений гетьман знав навіть про похід Дарія на Скіфію, отже, читав латиною Геродота. Це видно з його листів у період підготовки до Кримського походу через Перекоп до царського воєводи Шереметьєва. Він застерігав, що головна турбота в степах для численного війська – вода та провіант, і посилався на сумний досвід персидського царя.

Образ Мазепи манив мене у Диканьку. Однак коротка вилазка з тимчасової бази мого перебування в знамените село пройшла якось безбарвно. Побродив я по головній вулиці, де були вже зачинені всі установи. Жодного козацького духу! Від усього тут віяло “радянщиною”, або, як краще сказали б західняки, “совітами”. Остогидло “розумні” гасла, чапаївська топоніміка на поперечних вулицях, стенди досягнень, облізлі вітрини – всі принади передової, “розвинутої” сучасності.

Тільки Микола Васильович Гоголь не давав спокою. Як же це його вгараздило от про цю Диканьку та про Тараса Бульбу писати московською мовою? І чому цей безумовний патріот України не був такий рішучий, як його земляк Іван Котляревський? Яка б то сила була прозова поміж наших великих поетів! Скільки б талантів уникли спокуси летіти за сею розкішною степовою пташкою, що, зрештою, збожеволіла і згинула в петербурзькій клітці-в‘язниці!

А він же, Гоголь, і до Гелону має пряме відношення. Хіба його Вій – образ бога Помсти зі скіфської міфології (за іншими версіями – Смерті і вітру), який донесли з далекої, майже трьохтисячолітньої глибини пам‘яті предки оцих опішнянських і диканських “колгоспників” – це не доказ неперервності нашої історії, що б там не товкмачили нам про суцільне українське слов‘янство і “племінні” лінгвогілочки?

Ні, таки недарма так лаяв Тарас московських копачів, що розкопували великі могили “старих батьків”, вічну “славу України”!

З такими думками на попутній машині повернувся я до Опішні на базу. Заснув не роздягаючись, згодилась і торба з м‘яким пуловером замість подушки. Раненько умився з підвісного умивальника і зауважив, що дід-січовик, такий же свіжий і бадьорий як учора, стоїть на чатах біля воріт. От здоров‘я козацьке! Дай, Боже, кожному!

Десь о пів на сьому прийшов шофер, з яким я мав їхати. Познайомилися. Я розказав йому, як тут опинився і з якою метою прошу підвезти до Гелона. Дід підтвердив волю начальства. Все складалося якнайкраще. Водій справді виявився істориком-аматором. Поки ми їхали польовими дорогами, наші душі співали в унісон. Він розповідав мені, як дядьки і навіть жінки сільські ходять на розкопки, як сперечаються з сільським учителем історії, що воно ж не може так бути, щоб ми і наші прадіди, та прадіди тих прадідів і так далі жили тут, а ми ніякого відношення не мали до тих могил. Нема таких чуток, щоб наші предки колись сюди переселялись. Отож у тих розкопаних могилах лежать наші прапрадіди і ніхто інший. От тільки як тим вченим людям доведеш?!

У свою чергу і я розповів йому, що переконаний так само, як і він, – не могли кудись безслідно щезнути ті скіфи-орачі та гелони, які тут орали землю, сіяли і вирощували хліб, возили його на продаж в Ольвію – точно так, як пізніше чумаки в Одесу, а повертаючись назад, сідали в степу по-козацьки колом, підібгавши ноги, й попивали вино з грецьких “киліків”, які тепер в українській мові звучать як “келихи”. Це його потішило і він просив мене, коли я, може, буду писати про цю поїздку, щоб обов‘язково згадав і його, що я і роблю, хоча років минуло немало, поки взявся, нарешті, за ці спогади.

Погода була зовсім привітна, ранок сонячний, по-літньому теплий. А їхати через поля завжди дуже приємно. По дорозі водій показував мені розорані тракторами могильники. Скільки ж такого святотатства було скоєно по всій святій землі України! Народ беріг їх тисячоліттями, інші народи приходили і відходили, а вони все стояли. І лише варвари-більшовики за три покоління так розбестили душу танкістів-трактористів, що вони і Бога перестали боятись, і могили їм заорати нічого не варто.

Далі степова бита доріжка привела до початку складної системи валів, теж пошматованої і частково розораної. Славний водій добре орієнтувався, в який розріз і як проїжджати.

– Ці вали тягнуться на десятки кілометрів, – пояснював він мені, ніби оживляючи те, що я вичитав у звітах археологічних експедицій.

Справді, перше і найширше зовнішнє опасання валами було хоча й не дуже високе, проте вантажна машина з кузовом, накритим тентом, ховалася за ним, і наростало відчуття якоїсь величної таємниці. От шукають люди містичні точки на земній кулі, бажають відчути подих вічності. Чи треба задля цього обов‘язково їздити у далекі краї?

Я знав з літератури, що загальна довжина цих валів на правому березі Ворскли по зовнішніх кордонах Гелону і його внутрішніх фортець-укріплень перевищує 33 кілометри! Такі вали є й під Києвом, тут вони, як відомо, мають назву Змієвих, і принаймні частину з них теж датують скіфським часом, як і саму легенду про вогнедишного Змія, запряженого до плуга, що переорав усю Україну аж до Чорного моря та й здох, перепивши занадто води від шаленої спраги. Ті, хто сумнівається, чи могли ще за скіфського часу під Києвом насипатись такі довжелезні оборонні вали, нехай їдуть на Полтавщину, аби переконатись, що для скіфів-орачів це було не тільки можливо, але й, очевидно, необхідно.

За якийсь час з‘явились перед очима ще вдвоє вищі вали так званого Західного укріплення, своєрідного Гелонського Подолу, тільки повернутого не до річки Почайни, як у Києві, а в протилежний – західний – бік від високого гористого берега Ворскли у глибину чорноземного долинного лісостепу. За київськими мірками це укріплення мало б бути на нинішньому майдані Перемоги, куди спускаються вулиці з наддніпровських гір і звідки починається вже рівний колишній Брест-Литовський проспект – шлях на захід.

Мій водій мав прибути в центр Більська. Погодився з ним їхати в село і я, бо хотілося одразу запізнатися з місцевими людьми, розпитати їх: що вони відчувають, живучи в Гелоні, у такому стародавньому місці – знаменитому колишньому культовому і торговельному центрі всього Лівобережжя Великої Скіфії–України.

З водієм ми розлучилися добрими знайомими, якщо не великими друзями. Але щодо спілкування “з народом” мені на цей раз геть не пощастило. Пробував поговорити з кількома чоловіками, та вони були зайняті й не прагнули до розмови. Попросив в одної молодиці, як і годиться, води напитися – знову невдало. Вибачалась, що нічого не знає, бо приїхала сюди років зо два тому з чоловіком. Одним словом, потинявся я туди-сюди, бачу, що всі ці спроби марні і нічого не дають, а час іде, то й подався шляхом назад, до Західного укріплення.

Треба сказати, що все село Більськ (а в нього й назва навіть міська) розташоване на пригорку, його крутизна наростала у бік Ворскли – єдине, про що я довідався від чоловіків, зорієнтувавшись на місцевості. Я ж подався схилом дороги, що перетинала все село в зворотному напрямку.

За останнім поворотом, коли вже хати і садиби перестали затуляти видноколо, раптом завмер від здивування. Мені перехопило подих від того, що я побачив. Височезні і потужні семиметрові вали, яким же ж дві з половиною тисячі років (!!!), охоплювали значно більший за сучасний стадіон, з розмірами приблизно кілометр на кілометр, не зовсім правильний, зі зрізаним лівим дальнім кутом, чотирикутник колишнього Нижнього міста – Західного укріплення. За рахунок того зрізу його довжина становила 3,3 км замість чотирьох.

Дивним було вже те, що тут ніби Степ відгородився від Лісостепу, а не навпаки, бо зразу за валами починалось поле, а вдалині виднілись переліски і так було, згідно з географією та історією, ген аж до справжньої Пущі (за Геродотом), тобто до краю колишньої Північної Скіфії під назвою Сівер – первинної Русі, за визнанням академіка Б.А. Рибакова, та відомої нам Гетьманщини.

Усі ми любимо й обожнюємо Київ, але шкода, що так часто зациклюємось на києвоцентризмі! Це не дає нам можливості одірватись від хибної скороченої часової шкали від Києва княжого і до Києва нинішнього, яку ми переносимо на всю нашу історію. Були навіть спроби шукати Гелон у самому Києвом на р. Желані (вже неіснуючій притоці річки Либіді, де тепер вулиця Желянська) за співзвучністю назв, щоб дійти до скіфської глибини в українській історії, але науковці-археологи вчасно припинили ці домисли.

Як корисно буває змінити географічно точку огляду рідної землі! З нею міняються і погляди на її історію. Коли я стояв на узгірку й ковзав поглядом з півночі на захід і з заходу на північ, то Гелон став уявлятись мені не традиційним захисником “мирних землеробів” Лівобережжя від “войовничих кочовиків”
Степу, а форпостом південної цивілізації на межі з Північною Скіфією. Чому ми не маємо вірити Геродотові, коли він пише, що гелони говорили, крім своєї скіфської, ще й трохи зіпсованою еллінською мовою, а в місті стояли еллінські храми, хоч і дерев‘яні, як потім церкви на Січі та у містах Гетьманщини? Зрештою і церква наша греко-ортодоксальна – теж переспів з грецької історії, до якої ми навічно прилучились ще відтоді, як по всьому північному узбережжі Понту Евксінського, простіше кажучи, Чорного моря, повиникали факторії мореплавців з берегів моря Егейського.

Коли Гелон був найбільшим політичним, воєнним, ремісничим, торговельним і культурним центром Лівобережжя, форпостом цивілізації (точно так, як Ольвія на Правобережжі), то й справжні елліни з останньої або сусідньої придністровської Тіри чи навіть з Херсонесу й Боспору мали тут бувати. Ольвійці ж і розповіли Геродоту про Гелон та еллінських поселенців у ньому, і тим дали в руки археологів ключ від нього, зазначивши точні виміри довжини валів кожної сторони міста. Не треба забувати, що й за козацького часу великі колонії греків були в Ічні й Ніжині – фактично в центрі Північної Скіфії – Сіверській землі, куди далі від старого Гелону. Торговельні традиції не вмирали тисячоліттями!

З тремтінням серця спускався я поміж колгоспними фермами, пірамідами із свіжовикопаної моркви і возами на дорозі і поза дорогою до краєчка села і до відкритого у валах провалля. Мені уявлялось, яка могутня дерев‘яна брама тут стояла колись із навісом понад ворітьми, з боковими стінками в зруб, а попід ними варта, озброєна луками й акінаками – скіфськими короткими залізними мечами, один з яких був тут знайдений під час розкопок. Дійшли вони й до нашого часу як приналежність національного вбрання народів північного Кавказу, зокрема, алан – іраномовних нащадків скіфів і сарматів. Не випадково такі ж акинаки-кинджали прикрашають і екіпіровку українців козаків-кубанців. Мабуть, то їх прапрадіди стояли тут під ворітьми, грізно поглядаючи на таких от перехожих, як я грішний, що наважився спуститися у часові тартари історії. Стояли, як і їх славні ближчі прадіди, біля таких от воріт фортеці Січі у Понизов‘ї Дніпра нижче від Порогів. Стояли, як стоїть і зараз дід-січовик в Опішні біля воріт транспортної бази геологічної партії.

Я пильно приглядався до бокових відкосів в‘їзду у заповітний Гелон, але ніякої деревини, а не те що воріт, які вже стояли в моїй уяві, не побачив, хоч Б.А. Шрамко писав про “вельми складну систему укріплень з дерев‘яними конструкціями” з використанням каменю, що робило городище скіфського часу справжньою фортецею. Тут і міст був, і рів під мостом, як годиться.

- Забагато ти хочеш, – казав я сам собі, – щоб, крім земляних валів, більше як за дві тисячі років збереглися залишки зрубів. Такого не буває!

Справді, такого бути не могло. І все ж мені до болю стало гірко, що у досить крутий схил з правого боку колгоспні конструктори ? валтом вмонтували цистерну, щоб отак заправлятись соляркою самопливом, заглядаючи під хвіст залізному коневі у воротах великого міста!

Ет, горе-господарі, та й годі! Що тут скажеш і кого винуватити? Он лівий же схил продержався стільки часу, а скільки ж дощів пройшло відтоді, як його насипали!

Побиваючись і посилаючи прокльони безталанним руйнівникам правічного нашого спадку, а особливо їх учителям-більшовикам, видерся я на цей правий бік височенного семиметрового валу і почав обхід навколо міста по його гребеню вздовж колишнього стовпового забрала, як ходять туристи по Великій Китайській стіні поміж зубчастими стінками од вежі й до вежі. Коли б у нас розумніші були оті турбоси, вони б і сюди возили туристів зі всієї Європи, а може, і зі всього світу! Це місто – ровесник Риму і виникло ще у передскіфський час – у VIII–VII ст. до н.е. Тут знайдено імпортний бронзовий меч з Центральної Європи того часу, а вали насипані у VI–V ст. до н.е., тобто мінімум на два століття раніше, ніж почалось будівництво одного з див світу – Китайської стіни!

Чому ж для нас, українців, і ці вали, і місто Гелон – не таке ж диво? Не хочеться розводитись довго на цю тему, бо то спогади про мандрівку в минуле, а не історична публіцистика. Одним реченням лише скажу – вже Тарас Шевченко зрозумів, що всьому вина – ота безоглядна слов‘янослинія, що так і тече з рота “провідників народу”, вільних і невільних послідовників московських борців за чистоту слов‘янської раси і крові. Вони забризкують своєму народові тою слиною очі та не дають їх розкрити і побачити таки не чуже, а своє гідне і почесне місце далеко не суцільно слов‘янської, але Великої Скіфії–України у світовій історії. Може, то трохи коле вуха, але чи це неправда?

Рухаючись праворуч від Центральних воріт, дійшов я до повороту валу і змушений був знову спуститись донизу. Тут був природний, неушкоджений розріз, очевидно, бокові ворота. Схили круті настільки, що видряпуватись із торбою в руках на протилежний бік було не так уже й легко. Але на мене чекала несподівана нагорода. Щойно я дійшов до середини цієї правої сторони Нижнього міста, як з-під зовнішньої сторони валу, від самого його підніжжя, очевидно, з нори чи провалля у відкрите поле вискочив величезний заєць.

О Великі скіфські Боги! Ніщо живе у цій Країні і в цьому покинутому місті не могло б краще нагадати про звичаї народів, які її населяли і які перемогли одного з найбільших завойовників античного світу - перського царя Дарія. Пригадуєте? Коли перси вже втомилися ганятися за скіфським військом по спалених ним степах та добряче виснажились, зійшлись, нарешті, обидві сили одна проти одної. От-от уже мала скреснути неминуча січа! І раптом поміж обома військами вискочив заєць, як ось тут з-під валу. І де він тільки ховався? Вмить скіфські воїни кинулись за зайцем – ловецький інстинкт переміг у їхніх душах. Вони не боялись ворога, вони ганялись за зайцем перед його очима. Цього Дарій не витримав! Він зрозумів, що йому ніколи не подолати скіфів. Так битва, не починаючись, була вже програна.

А той живий заєць, про якого тут мова, стрибнув кілька разів, озирнувся і чимдуж майнув у поле. Коня в мене, зрозуміло, не було, аркана теж, про лук і стріли давно усі забули, окрім спортсменів. Тільки серце стрепенулось від несподіванки і брови піднялись від подиву. Скіфія просто оживала на моїх очах. Не мертва, не з Могил, а з Великого міста і від цього зайця – можливо, прямого нащадка у 820-му з гаком поколінні, якщо брати по три роки від того, що вискочив у степу попід копитами скіфських воїнів та зупинив велику кровопролитну битву. Бо всіх нині живих – і людей, і тварин - безперервний ланцюг поколінь пов‘язує з нескінченним рядом предків, сліди яких губляться у мороці віків, але можна бути певним, що той ланцюг, принаймні до вас, ніколи не переривався.

У кінці правої сторони валу Городища знову довелося спускатися донизу. На такому ж повороті, як і попередній, теж був природний розріз з ознаками бокових воріт. Уже піднявшись на черговий відтинок валу, вершиною якого поміж будяками, колючками і рідкими маленькими невиразними квітками вилася ледь протоптана доріжка, почав ламати собі голову – навіщо стільки воріт треба було гелонцям, які жили за цими потужними валами? Тим часом у перші бокові ворота повагом, під‘їдаючи травичку з внутрішнього підніжжя того валу, з-під якого вискочив заєць, зайшла череда корів, а за нею і сільський хлопчик-пастушок. І поки я прямував до Середніх воріт, череда так само повагом, неспішно вийшла у ті другі бокові та подалася у поле, куди побіг заєць.

От тепер мені стало ясно – а може я помиляюсь? – навіщо стільки воріт було у стародавньому торговому місті. Бо ж тоді скотина була і грошима, і власне товаром. А десь же то її й попасти треба було. І коли те місто мало базар, а, крім того, садиби, а в кожній з них скотину, то не пхатися ж нею щодня у Центральні ворота. Окрім того, спало на думку, що й та територія з периметром у 26 кілометрів, оточена меншими зовнішніми валами, теж потрібна була для безпечного випасу значної кількості товару в умовах, коли він був жаданим здобутком у безперервних сутичках.

Пильно приглядався я до магічного клаптя землі, оточеного могутнім валом, який колись був частиною міста Гелона. Що довелось йому пережити за ці тисячоліття? Ось помітив кінець труби, котрий стирчав з землі, де щойно пройшла череда. Я згадав, що говорив мені водій з геологічної партії: тут теж бурили – всупереч закону про збереження археологічних пам‘яток. Ні щоб робити ту дірку в землі по той бік валу, де заєць знайшов собі сховище, так треба ж таки тут – усередині! А мала б то бути заповідна територія - вилучена з господарського користування!

Але де там! Не було в кого спитати, хто почав раніше ? валтувати цю освячену історією землю – колгосп чи геологи? Однак уся внутрішня територія Нижнього міста, або Західного укріплення, була перетворена на звичайне поле.

Надходив полудень. Сонце припікало, хотілося вже перекусити тим салом, що купив на базарчику в Опішні. Біля Середніх воріт спустився я з валу й травичкою почвалав назад, глянути на ту кляту трубу. Дорога між Центральними і Середніми ворітьми по зниклому місту – колгоспному полю – була надто курна, щоб нею повертатися.

Труба була заглушена. Скільки тут було взято нафти – не знаю, може, й взагалі нічого. Знаю тільки, що та полтавська біла нафта була геть викачана і пішла в Італію, де з неї наробили гори жіночих колготок. І все це за той жигулівський завод, котрий спочатку планували будувати в Україні, а опинився він у Росії.

Так, перекусивши трохи біля тої труби, повернувся я попід валами до місця, звідки почав обхід. У ту хвилину якийсь дядько на возі погнав коней курною дорогою і здійнялась така хмара під вітерцем, що я змушений був знову швидко видиратися на високий вал, перескочивши вже на другу сторону Центральної брами. По верху пройшов я метрів тридцять і став.

Знизу, з боку пірамід з моркви, попід валом помітив ланку дівчат, що присіли кружечком на траві, розіклавши їжу на рушник, – була ж обідня пора, – а поміж них і одного хлопця. Щось він там жартував біля них, а молоді дівчата весело посміювались.

Я повернувся до магічного внутрішнього поля, яке мене просто заворожувало. Сонце стояло над селом і добряче припікало в спину. Довелось скинути свого похідного джинсового піджака.

Витягнув з торби той перший том “Історії Української РСР”, який взяв з собою. Хотілося знову перечитати щось про Скіфію тут на місці. Кажуть, що людина може в деталях відтворити якусь подію, коли опиняється саме там, де вона сталася.

Я намагався пробудити в собі генетичну уяву - так, ніби моя душа переселялася в душу котрогось із далеких предків, який ходив тут чи під‘їжджав конем, чимось торгував, щось святкував, з кимось їв, пив грецьке вино, привезене з Ольвії.

І раптом за моєю спиною прогучав досить дужий голос:

– Ти звідки приїхав, з Чорного моря?

Я остовпів і втратив на хвилину дар мови. Той голос дістав мене в тому часі, де я в уяві перебував. Він не спитав мене, чи я приїхав з Полтави, з області, чи там з Харкова, звідки приїжджали сюди археологи, чи, зрештою, з Києва, як було насправді. Ні, він не знав, звідки я приїхав. Але спитав так, ніби ми обидва опинилися в часі Геродота, в тому п‘ятому столітті до Різдва Христового, в часи Великої Скіфії, де перебувала моя душа.

Справді, звідки гостей тоді було чекати невідомих, як не з Чорного моря? Та ще у незвичному для гелонців заморському одязі? Та ще з книжкою чи якимись письменами на пергаменті? Не обов‘язково для того було бути елліном. І серед царських скіфів були знавці та прихильники і приморської цивілізації, і культури, і релігії, як от знаменитий філософ Анахарсіс, якого стратив саме за це цар Савлій. Чому б такої людини не мало бути серед скіфів-орачів, нащадком яких я себе відчуваю?

Хто зна, може, так воно й було? Може, і тоді – два і півтисячоліття тому я у своєму попередньому житті був тут і зустрічався з таким гелонцем, що смішив і охороняв дівчат від стороннього ока. Може, й тоді він спитав мене: звідки я приїхав, чи не з Чорного моря? І ми порозумілись. Я викладав перед ним товари, які привіз з Ольвійського базару, золоті жіночі прикраси, підвіски, браслети, навіть гривни.

А коли я почав розповідати, які храми є в еллінських містах, як приносять елліни жертви в них на олтарях, а не в полі, як ми, він перебив мене й сказав, що і тут у Гелоні вже побудовано еллінський храм, щоправда, дерев‘яний, і не тільки заїжджі купці, а й власне гелонці ходять до нього та вже й мову еллінську багато хто знає, хоч не дуже ще добре нею говорить. А на свята збираються разом і елліни, і гелонці, і скіфи-орачі.

Я не міг вирватися з того полону думок, з того часу, де перебував, не міг перенестись десь далеко – аж на двадцять п‘ять століть уперед і щось сказати у відповідь тому хлопцю. Мій голос обірвав би те уявне життя, яке в мені гніздилось. Я стояв і мовчав.

Дівчата щось там загомоніли. Мабуть, казали: не чіпай того чоловіка, нащо він тобі треба, стоїть на валу і нехай стоїть. Я того не чув, але десь так здогадувався. Згодом вони всі встали й подалися перебирати моркву з пірамід.

А мене почала непокоїти думка: де ж той храм еллінський мав би бути в Гелоні? Коли оце все поле, оточене валом, було колись містом, то де ж мав би стояти центральний храм? Та ж, мабуть, у центрі біля головної вулиці від Центральних воріт і до тих Середніх навпроти, що я до них доходив. По тій дорозі, якою і сьогодні дядьки на возах їздять.

Одміряв поглядом середину і ... не повірив своїм очам. З правого боку від центральної вулиці-дороги на чорному зораному полі проступала жовта пляма. “Зольник”, – майнуло в голові: Як я раніше нічого не помічав? Просто не приглядався до чорної землі. Це щастя, що я потрапив у Гелон саме в серпні, коли вже минули жнива. Зліва від Центральної дороги ще стояла стерня. Під нею нічого не видно. Тим більше марно було б щось помітити, коли жито ще стояло. А праворуч уже все було переорано. Сонце поступово спливало за моєю спиною униз берегом Ворскли, і його промені, перестрибуючи вал, лягали на оранку.

І тут сталася дивина. Я побачив Гелон, я побачив це місто Сонця! Геліос по-еллінськи ж – це сонце, а отже, гелонці – то сонячний нарід. І місто своє вони будували так, щоб воно нагадувало їм про сонце. Вулиці-промені – от що я побачив!

Від того умовно розрахованого мною місця – центру, де мав стояти головний дерев‘яний храм, розходились чорні промені вулиць в напрямку до бокових воріт, а обабіч на певній відстані один від одного проглядали зольники, котрих раніше я зовсім не помічав. Тепер я їх ясно бачив. Запримітив навіть додатковий промінь, якраз посередині між обома боковими. Впирався він у середину правої ділянки валу, де проходила череда і стирчала з землі недоречна труба.

Отже всіх променів видно було п‘ять, два з них складали разом центральну вулицю, тепер спрямлену наїждженою дорогою. Зольників на місці колишніх будівель було так багато, що місця для торжища в цій частині міста не залишалось. Як шкода, що зліва від дороги нічого не можна було розгледіти. За скіфсько-українською традицією саме навпроти храму мав бути базарний майдан – якраз до затупленого дальнього кута валу. Проте скільки я не ходив по валу зліва, нічого прикметного під стернею не було видно. Тоді повернувся до Центральних воріт і вирішив перевірити свою версію з храмом, хоч не хотілось лізти в суцільну куряву, що раз у раз зривалася вітром з пересушеної сонцем дороги.

Але я таки подався до центру Гелону. Зблизька побачити зольник було дуже важко. Скільки ж то раз переорювалось це поле? Стояло воно століттями і тисячоліттями, зарощене травою. І от тепер спробуй, повір, що від тих дерев‘яних будинків, що бозна-коли згоріли, лишився жовтий попіл, який на чорноземі, як у Вічній книзі нашого народу, залишив непідвладний часу слід.

Ходити на щойно зораному й висушеному сонцем полі під вітерцем було не вельми приємно. Середину Центральної вулиці я поглядом вирахував, та з дороги на ріллі жовтизни не було видно. Думаю: мабуть, так і треба. Поліз між грудки, приглядаюсь. Бачу, якісь уламки кераміки трапляються, пожвавішав. З годину лазив і нарешті знайшов те, що дуже хотів знайти – шматочок чорнолощеної грецької кераміки з якоїсь посудини, очевидно, амфори, судячи з товщини стінки. Я був щасливіший за самого Бориса Мозолевського, ніби знайшов річ, дорожчу за царську золоту пектораль, та за Б.А. Шрамка, який знайшов “залишки культових споруд з жертовниками”, бо моє видиво Гелона з Фортечного валу ставало реальністю.

На інші зольники я не поліз, бо знайти їх так просто поблизу було неможливо, та й що там шукати на поверхні? Ще один уламок кераміки від киліка, з якого тут була випита не одна амфора доброго еллінського вина?

Надходила вже третя година. Пора було щось вирішувати. Сподіватись на більше, ніж я побачив і пережив, не доводилось. Навіть мозок утомився, і викресати з нього нові ідеї було важко. Залишалось тільки витрусити своє вбрання від тонкої, як пудра, куряви, що я й зробив попід валом біля Центральних воріт.

Не хотілось покидати цю частину Гелона, але мене ще чекало Верхнє місто на ворсклинських узгір‘ях.

У зворотному напрямі до свого вранішнього маршруту поминув я піраміди з моркви, ферми, присілок, пройшов центр Більська та вийшов на асфальтований шлях, розпечений літнім сонцем. Дорога слалася вгору до лісу, який цілком поглинув старе городище, сказати б по-київськи, Княже місто. Тут мало було надій побачити щось подібне до Нижнього міста – Західного укріплення. Однак і те, що мене очікувало, перевершило скептичний прогноз.

Я давно знав цю властивість багатьох українських річок, особливо Дніпра та його лівих приток, мати один високий гористий берег, на якому найчастіше наші предки закладали міста, та другий низький, який добре проглядався згори. Та широка панорама, від якої в Києві через інтенсивну забудову лівобережжя залишився хіба що Труханів острів та декілька проток Гідропарку, повторювалась колись і в Чернігові, і у Новгороді Сіверському, і навіть у далекому Путивлі.

Колись мені довелось там бути. Стоячи на горі під пам‘ятником Ковпакові, не міг я намилуватись зеленою оксамитовою левадою по той бік Сейму, краї якої десь пропадали в далечині, а на ній, мов рухома картина, пересувався беззвучно табун коней. Такі краєвиди треба берегти як загальнонаціональне надбання. Недарма чернігівці так протестують проти забудови заплави Десни, аби не повторювати сумного досвіду столиці.

Тут на Ворсклі, в межах Гелонського Верхнього міста, вражає розмах і височина правобережних гір, таких схожих на київські. А коли, продираючись лісом, доходиш до порослого деревами валу – Боже, як же він нагадує ті Змієві вали, на які раз у раз натикаєшся в лісах під Києвом. Ось де істинний двійник і попередник нашого славного метрополіса. Бо коли в основу української мови ліг саме київсько-полтавський діалект, то і основу неперервності української історії від скіфського часу становить гелонсько-київська одномасштабність та природна подібність.

Різниця полягає в тому, що коли вище Києва закінчується Полісся, а південніше від нього починається Лісостеп, то тут на Ворсклі біля Гелона Лісостеп уже також закінчується і починається справжній Степ.

У тому місці, де на гребені гори дорога розрізає стародавній вал, трохи розчищений від лісової порослі, можна на нього піднятись, щоб дерева не закривали краєвиду. Це місце може трохи нагадати киянам розрізи валів на Печерську при вході до Музею Останньої війни, яку пережила наша земля, за тисячоліття суцільно полита кров‘ю. Так-от , саме звідси, від гелонського міського валу, а точніше звідти, ген там далеко внизу поза Ворсклою, де видніється Котельва, ніби Дарниця в Києві поза Дніпром, і починається відоме нам з літописів Дике поле – стихія давніх скотарів. За Геродотом саме звідси і до Меотиди – Меотського болота, простягались володіння кочових скіфів.

Дивно це чи не дивно, а мені здалось дуже символічним, що назва того районного містечка Котельва, яке на відміну від Гелона, мабуть, знає більшість полтавців, прямо пов‘язана зі скіфами. Відомо, що слово “скіф” не самоназва, а грецьке позначення народу за прикметою – обов‘язковою для кожного воїна дерев‘яною, інколи покритою золотом чашею, котру він завжди мав при собі. В умовах виживання в степу для пиття це була річ абсолютно необхідна і, крім того, сакральна. Як солдат мав ложку і котелок-казанок, так і кожен скіф мав свою чашу. Мали скіфські загони й великі металеві котли-казани для приготування їжі та напоїв, які досить часто знаходять археологи.

А де їх виготовляли? Не серед степу ж широкого та, може, й не тільки у причорноморських еллінських містах. Напрошується думка, що Котельва була, як київський Поділ, ремісничим поселенням, де могли ті котли-казани виготовляти, хоч місце займала подібне до Дарниці. Через це і назву таку дістала та пронесла до сьогоднішнього дня або успадкувала її від іншої ремісничої частини Гелона.

На той момент це здавалось мені допустимою фантазією, яка мене досить потішила. Але вже вдома, заглядаючи у книжку “Проблєми скіфской археологіі” (М. “Наука”, 1971) знайшов я у статті Б.А. Шрамка “ До питання про значення культурно-господарських особливостей степової та лісостепової Скіфії” отаке повідомлення: “На Більських городищах навіть у комплексах VI-V ст. до н.е. є виразні сліди бронзоливарного виробництва. На цих городищах знайдено злитки бронзи, олова, золота, уламки плавильних тиглів, ллячки, бронзові напівфабрикати й браковані речі, воронкоподібний ливник, терпуг для обробки кольорових металів, бронзовий шпатель, а 1965 р. – навіть залишки майстерні бронзоливарника з бронзоплавильною піччю” (ст. 97). Отже, мої фантазії були зовсім недалекі від істини, як і побачені мною зольники, про які я розповідав раніше – в археологічному звіті виявилась ціла їх карта. Як не дивно, але там, де мені ввижався схований попід стернею базарний майдан навпроти дерев‘яного храму, зольників справді не було знайдено.

Отож з думками про скіфські котли-казани і Котельву спустився я з краю валу понад дорогою і подався до лісу, правдиво, як у джунглі в Індії, де несподівано знаходять покинуті прекрасні міста. А може, все ж таки трапиться щось характерне? Хоч якийсь натяк на минуле Великого міста, бо з опису Б.А. Шрамка знав: Гелон – то вже не історична примара.

Звичайно, копати й шукати я не міг та й не мав права. Тільки спостерігати. Сюрприз чекав на мене на великій галявині. Посеред неї стояла височенна – метрів з п‘ятдесят чотирикутним конусом – дерев‘яна вежа (вишка) з ліхтарем-маяком угорі, котра одразу перевела мої думки у пізній середньовічний, не такий уже й далекий від нас час. Пригадались знамениті козацькі бекети – сигнальна система оповіщення в степах. А чи то козаки перші придумали? Хіба не могли ту ж систему використовувати ще в Гелоні?

Мені страшенно захотілося залізти на ту вежу, як то робили козаки, сидячи потім зверху на діжках з смолою. Довго шукав навколо якоїсь сухої деревини, щоб по ній видряпатись до другого поверху, де починалися щаблі. Нижній перший поверх навмисно був без драбини, одні товстелезні опори. Нарешті знайшов, пообламував, а де позрізав ножем гілки, залишаючи торчки-сходинки коло стовбура, й поволочив той дереволаз до вежі та приставив його до однієї з її ніг.

Трохи засумнівався: чи тягти за собою на вежу торбу? Але нікого ніде не було видно, скільки я по лісу ходив, то покинув все: і джинсовий піджак, і торбу з своїм похідним багатством унизу – а сам подерся по деревині вгору, доки дістався до другого прольоту. Його та частину третього я подолав уже значно легше по щаблях, та далі підійматись не наважився. Не тому, що боявся висоти, а з тої причини, що дерев‘яні щаблі, по яких я вилазив догори, підгнили й раз у раз зривались та обламувалися. Дуже хотілося за верхівками дерев побачити далекі обрії Дикого поля, але якийсь сумнів уповз у моє серце.

Я тут сам, – думаю собі, – нікого ж нема. Не дай, Боже, якісь дві щаблини разом і під ногами, і під руками обірвуться зі своїх іржавих цвяхів і я як брязнусь об ту гелонську землю, то й кості не позбирають, та й не буде кому. А де я, в якому місці України, не знає ніхто, навіть рідна мати. Тому вирішив далі не видиратись на вежу-бекет при всьому своєму козацькому патріотизмові, хоч мені здавалось, що звідти, з самого верху, – тож яка висота: вежа та гора під нею, – можна було б через усе Дике поле і море Азовське побачити, колишню Меотиду.

Назад я злазив з певним страхом. Справді, ніщо так не лякає, як власна думка, а, крім того, в кількох місцях не вистачало щаблів, які вже поодривались, коли я ще ліз угору, й доводилось ноги спускати, як у прірву. З останньої поперечини вже просто звісився і, на щастя, цілий стрибнув на траву.

Пам‘ятаю, чув я вислів такий – гемонська сила. От сів на траву, ноги й руки дрижать, а я думаю:

– Яка гелонська сила мене понесла на ту вишку?

Потім думки змінились, а пульс вирівнявся. Мабуть, крутиться в голові, правильно треба казати – “гегемонська” чи “демонська сила”, але так у нас в народі ніхто не говорив, хоча були ж вони тут і окремі “демони”, і “демонки”, і трохи навіть “демосу”.

А мо‘ то скіфський Вій – Бог Ваю – завіяв мій розум, як у гоголівського героя? А ота церква, де з‘являвся Вій, то і є спогад народу про культовий еллінський дерев‘яний храм, що стояв у Гелоні, куди скіфам-орачам не дозволялось заходити, а хто того не дотримувався, того карав бог помсти Вій? Бо ж скіфське Дике поле і Диканька поблизу Гелона – то одне слово, одна думка, одна віра, одні боги, одна історія. А українські ночі? Скіфська, гелонська душа гоголівського народу тільки вночі й оживає, і відкидає геть ту слов‘янську рядюгу, якою його так настирливо вдень прикривають.

Надходив вечір. Я вже заспокоївся. Пора було вибиратися з лісу. Напрямок – на проїзд-розріз у валу. Далі пішки з гори в Котельву. Далеченько, та дійду, не перший раз тупати. А там побачимо: їхати далі – куди в такий час, чим? Ночувати? Чи є готель який-небудь районного штибу? В принципі, у таких містечках добре зупинятись – люди без претензій, балакучі, все розкажуть. Готелі простенькі – дешево і сердито, місця завжди є, хіба на якусь “дуже партійну нараду” натрапиш, то вже не влаштуєшся.

З лісу я вибрався досить швидко і без пригод. Трохи постояв на Горі, з якої спускалась дорога, і подався донизу. Уже пройшов метрів 150, минувши залисину при вершині, дійшов до густого молодняка, коли назустріч ціла валка машин на гору виповзає з зеленого тунелю – весільний кортеж. Попереду машина з лялькою, прибрана стрічками, з молодими, позаду ще 5-6 легкових, та одна бортова, повно людей, співають... І мені щось махають, мовляв, приєднуйтесь до нас.

Ну і як тут не приєднатись? Повертаю назад. Тим часом машини поз‘їжджали з дороги на ту ж залисину, що я минув, не надавши їй жодного значення. Всі гості разом з молодими, батьками, родичами висипали на узгір‘я, порозходилися, потім знову зійшлися та стали готуватися до Фотографії.

Пишу з великої літери: то таки була Фотографія! Не у тісному й задушному міському ательє у Котельві чи де там, не у Полтаві поруч з садибою Івана Котляревського з його козаками-троянцями, не у Києві біля пам‘ятника великому пророку й цареві нашому Тарасові Шевченку, а тут – навпроти Валів стародавнього Гелона – попередника стольного Києва, на розкішній природі, при Храмові, якого нема, але який вічно пам‘ятає наш скіфсько-український нарід.

Жодна комунізація і тракторизація не змогла його виорати з пам‘яті!

Я був щасливий не менше за тих молодих, які тут на моїх очах віддавали шану своїм далеким предкам – гелонцям і нашому славному місту Гелону – старшому за Китайську стіну! А які ж вони були гарні у весільному вбранні, які квітки були заколоті у всіх свідків, дружок і світилок. Як світилися їхні очі!

І я ще раз сказав собі – мій народ безсмертний, моя віра – це мій народ, я помру, але він буде жити вічно! І ніхто, ніколи, ніяка влада і ніякими силами мій народ не здолає!

Так практично закінчилось моє самовідрядження в Гелон.

Ще на горі пригостили мене разом з усіма гостями горілочкою, дали й закусити, звезли униз. Тому й махали, що йти там до мосту на Ворсклі таки далеко. Здогадалися люди з мого вигляду, джинсового костюму, торби, що я не місцевий, тому й завернули.

У Котельві я лишився ночувати, аби вранці відправитись кружним шляхом знову в Опішню та далі на Сорочинці. Перед сном пройшовся містом. Люди мені розповіли, що колись-то, до революції, було багато церков, шість храмів великих, поки більшовики не позносили. В маленькому сквері ще один пам‘ятник Ковпаку стоїть, про путивльський я вже згадував, виявляється, він саме тут народився.

До речі, прізвище його дуже характерне. Бо слово “ковпак” – те ж саме, що і “сак”, а саки – то є самоназва скіфів-номадів і скіфів царських, другою ознакою яких були якраз чорні саки (тепер кажуть шлики) на головних уборах, що стало ознакою й українських козаків, чорношличників, зокрема севруків. У Малій Скіфії – Криму навіть місто є з такою назвою: Саки. Так, прізвище Ковпака, як і назва містечка Котельви, де він народився, веде нас прямою дорогою у пам‘яті до Великої Скіфії–України, а саме до тої її частини, яка була Скіфією Чорною, тобто Північною – Сівером.

Ця ж таки земля стала згодом зародком новіших державних формацій: Руси-України та України Гетьманської, будучи нерозривно пов‘язаною з Гелонським краєм і самим Гелоном.

Так я мислив і раніше, але ця мандрівка ще більше мене в тому переконала.

Дав Бог дожити і до 1991 року, коли Велика Скіфія–Україна в своїх природних старих кордонах від Дунаю і майже до Дону, від Малої Скіфії–Таврії і до Полісся знову стала незалежною Великою Європейською Державою. І хоч їй загрожує тепер внутрішня мовна гоголізація, певний, що ніякі неомосковські методи помножені на олександрошвецізацію кінцевої мети не досягнуть. Усе спливе, як і попередні воєнні й духовні навали. Обірвати скіфсько-український історичний ланцюг не дано нікому!

Насамкінець висловлю ще одну думку, яка досі не дає мені спокою. Велика Скіфія–Україна була країною поліетнічною, об‘єднаною єдиною скіфською і значною мірою периферійною еллінською культурою. Недарма вона вся покрита оспіваними кобзарями Могилами і всіяна грецькими амфорами. Для мене вже аксіома, що тогочасні територіально скіфські народи цілком або частково увійшли до складу народу українського, в тому числі й гелони. Однак частка останніх, судячи з повідомлень римських істориків, під натиском сарматів рушила на захід. Важко зараз знайти в якому виданні промайнуло й врізалось у пам‘ять повідомлення, що близько 200 р. н.е. частина гелонів опинилася вже на Пруті попід Дакією. Залишитись там, судячи з подій періоду Великого переселення народів, вони не змог ли б.

Отже, рушили далі. Куди? І де їх кінцева зупинка?

Тут якраз доречно пригадати розповідь одного з працівників Музею просто неба (скансена) у Пирогові під Києвом – пана Юрія. Одного разу вів він як гід екскурсію іноземців – шотландців. А вони дуже захоплювались побаченим старим українським побутом, архітектурою, одягом. Жваво і збуджено все обговорювали. Відчувалось, що душа їхня знайшла щось рідне і близьке. Пан Юрій це зауважив і почав їм через перекладача щось казати про кельтів-галів та їх спорідненість з галичанами. Треба сказати, що він дуже захоплювався теорією кельтського походження Руси-України, яка щодо галичан і справді не позбавлена сенсу.

Яке ж було його здивування, коли ті шотландці, а правильніше було б писати й вимовляти як в оригіналі – скотландці, почали обурюватися і різко заявили, що вони гели хоч і говорять кельтською мовою (точніше, таких лишилось трохи більше 100 тис., а інші перейшли на варіант англійської), та ніякого відношення до французьких галів не мають. І тим дуже присоромили пана Юрка, що він поплутав галів із гелами.

Тепер пригадайте собі полтавські жіночі плахти і скотландські чоловічі спідниці. Чи не один малюнок на них, чи не одну й ту ж традицію минулого через тисячоліття пронесли полтавські жінки – гелонки і скотландські чоловіки гели. Та ж постав їх поруч і буде така гельонська нерозлучна пара! Загадайте ще унікальне м‘яке полтавське “ль”, близьке до загальноєвропейського, як специфічну етноознаку, з якою остервеніло боролись більшовицькі правописці, викреслюючи з української скрипниківської граматики ненависні їм “пляни, клясу, кольонізацію,” тощо.

Крім того, зауважте, лише у греків і скотландських гелів на всьому континенті чоловічий костюм зберіг давню еллінську туніку, що підтверджує слова Геродота про те, що гелони частково перейняли еллінську культуру, будучи такими ж греками, як нинішні галицькі греко-католики. Щоправда, довелось їм забути зіпсовану еллінську мову, замінивши її спочатку на кельтську, а потім на англосаксонську – така моя гіпотеза.

І, нарешті, сама назва країни Скотляндія, тобто Скитська країна – чи не така ж це тисячолітня пам‘ять гелонців-гелів про свою прабатьківщину Скитію–Україну, звідки вони колись вийшли? Та про її річки (Дон, Донець, Дніпро, Дністро, Дунай), коли вони й у новій далекій острівній Скитії називають річки – донами. Отже, є певні підстави, принаймні початкові, для описаної етноверсії.

Колись для еллінів Європа на сході починалася від краю Скитії (Скіфії), від Дону, а де вона кінчалась на заході – було невідомо.

Тепер Європа – нарешті! – єднається із заходу й до сходу, від Скотляндії й Ірляндії до України-Скитії, а може і далі – поза Дон до Іристону, нинішньої Осетії – Аланії, далекі предки народу якої – сармати – підштовхнули ворсклинських гелів у далеку дорогу, а мене на пошуки їхніх нащадків.

Закликаю всіх своїх читачів хоч раз у житті зробити хадж до святого міста в нашій історії і побувати в Гелоні.

Краще один раз побачити, ніж багато разів почути!

А може, і Ви щось нам усім цікавого розкажете?

Хто пам‘ятає, той живе!

Гелон, 1982, Київ, 1998.

Київ, № 1(?), 2000 р.

На головну сторінку