Загальноприйнято називати великого давньогрецького історика Геродота (V ст. до н.е.) "батьком європейської історії", хоча в дійсності його розповідь охоплює країни і народи всієї відомої на той час ойкумени, а основною його метою було залишити нащадкам картину грандіозної боротьби поміж греками і східним світом. Скіфію–Україну Геродот описав найдетальнішим чином у IV книзі своєї "Історії", відомої як "Скіфський логос". Жодна інша країна Європи, окрім Греції, і частково Болгарії (колишньої Фракії) не може цим похвалитися – "Записки про гальську війну" Ю. Цезаря (що стосуються кельтської доби в історії Франції) були написані на 4, а "Германія" Таціта на 5,5 століть пізніше. Тому Геродот по праву може вважатися перш за все "батьком української історії".

В ХІХ  ст. великий внесок у вивчення античної географії України зробило “Одеське товариство історії і старожитностей”. Ф. Міщенко, доцент Київського університету, дав кращий на той час повний переклад “Історій” Геродота (т.1, 1885; т.2, 1888) та написав декілька ґрунтовних аналітичних досліджень з цієї теми: “До питання про географію та етнографію Геродотової Скіфії“, “До питання про царських скіфів” та інші. Скіфська тема бентежила розум і у Львові. Професор Львівського університету Ізидор Шараневич написав працю “Критичний погляд на історію карпатських народів в античні і середньовічні часи” (1871), другий розділ якої присвячений Геродоту, його попередникам і послідовникам. А етнограф та історик О. Партицький у книзі “Велика слов‘янська держава” (1889) розвинув концепцію, яка ототожнювала скіфів зі слов‘янами.

У праці М. Грушевського “Виїмки з жерел до історії України–Руси до пол. ХІ віку” вже було вміщено переклади уривків з Геродотової “Скіфії” та інших античних авторів. І. Франко у критичній роботі “Причинки до Історії України–Руси" подав найбільший на той час переклад "Скіфського логосу" і навів власні спостереження за збереженням скіфських звичаїв українським народом та вперше поставив питання “про початки різноплемінного українського народу”, що виключало прямолінійність в ототожненні скіфів і слов‘ян, але відкривало можливість до усвідомлення спадкоємності в скіфсько-українській історії.

В 30-х роках ХХ ст. автор “Української протоісторії” професор В. Щербаківський, називаючи Геродота першим етнографом й істориком нашої землі, висловив вельми слушне побажання: “взагалі добре було б, щоб IV книжка Геродота була видрукована по-українському й стала настільною книжкою українців, а особливо українських істориків”. Тоді ж у Львові вийшов її переклад відомого історика Т. Коструби: "Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом" (1937). Нарешті, 1996 р. побачили світ “Історії в дев‘яти книгах” Геродота в першому повному українському перекладі А.О. Білецького, що є великим досягненням нашої культури у засвоєнні наукових здобутків античного світу.

В цілому за три століття дослідники виконали величезну роботу, але донині не припиняються спроби ідентифікувати названі Геродотом географічні орієнтири – річки, землі, території розселення народів. Одну з останніх зробив академік Б. А. Рибаков у своїй праці "Геродотова Скіфія" (1979), розкритикованій українськими археологами О.І. Тереножкіним і В.А. Іллінською. Однак, їх власна карта Скіфії, як і аналогічні А.І. Арта-монова, Б.М. Гракова, К.Ф. Смірнова так і лишились без кордонів.

Підсумки цим пошукам зробила І.О. Шишова – і не вельми оптимістичні, кажучи, що "у ХХ ст. інтерес до Геродотової географії Скіфії значно знизився", а причиною цього є "певна безперспективність досліджень", бо "з приводу будь-якого неясного місця у Геродота було висловлено багато, як правило, взаємовиключних пропозицій". Стало зрозуміло, що існуючі методи досліджень себе вичерпали.

Відомо, що більшу частину матеріалу Геродот здобував під час своїх мандрівок, а його улюбленим методом було опитування. Фольклорні розповіді в той час були не раз єдиними джерелами для опису подій. Щорічно подорожуючи по Україні, я бував в Ольвії (с. Парутіно Миколаївської обл.), яку колись відвідав видатний вчений-мандрівник, Гелоні (с. Більськ Полтавської обл.), Тірі (м. Білгород-Дністровський), Неаполі Скіфському (м. Сімферополь) та багатьох інших місцях, пов‘язаних зі скіфською історією.

Нарешті, за прикладом Геродота, здійснив наукову мандрівку з метою безпосереднього пошуку та ідентифікації Священної землі Екзампай, де, за його повідом-ленням, скіфський цар Аріант встановив загальноскіфську пам‘ятку – великий Священний казан. Це місце, на мою думку, було і є ключем до пізнання всієї історичної географії Великої Скіфії–України.

Ниткою Аріадни в пошуках сакрального і географічного центру Скіфії я обрав смакову ознаку води – коли вона була гіркою дві з половиною тисячі років тому, то цю властивість мала б зберегти і донині. Шляхом опитування і проб вдалося встановити, що істинним Екзампеєм є р. Мертвовод, ліва притока Південного Бугу. Вода в ній та в криницях сіл по її берегах справді має надлишок солей і гіркий смак, зумовлений наявністю мінеральних руд. Разом з тим стало ясно, що вже у Скіфії був свій Чорнобиль – у верхів‘ях річки розташовані уранові поклади. Отже, у воду з підземних жил потрапляли радіоактивні речовини. Вживання її призводило до смерті, тому невеличка річечка була фактично скіфським Стіксом. Розгадка її назви виявилась в осетинському слові Аедзаемпаей, яке перекладається саме як "мертва вода".

Вершина вододілу між Чорним Ташликом та Мертвоводом (точніше, їх верхніми притоками в районі с. Вільні Луки Кіровоградської області) і була тією Священною місцевістю, де стояв казан царя Аріанта. Це найвища точка в степах Правобережжя – висота її 269 м, позначена вона великим курганом. Неподалік нього відбувалось скіфське “загальнонаціональне” свято Навруз (зустрічі Нового весняного року), для чого з хмизу будувався зіккурат на честь бога Арея у вигляді великої скирти з увіткнутим мечем на маківці. Тут приносились людські жертви, а розпечений на вогні меч Арея опускали у дзбани з водою, набраної з джерела Едзампею. Маючи фосфорно-мідні сполуки, вона покращувала властивості металу на його поверхні. Далеким відгомоном цієї сакрально-технологічної операції було освячення ножів гайдамаками в Холодному Яру, біля старовинного центру скіфів-орачів – Мотронівського городища.

Географічні властивості місцевості Екзампай справді унікальні. Вона лежить на прямій, яка є апроксимацією течії Борисфену (Дніпра) по лінії Київ – початок Дніпровського лиману, і служить віссю, яка ділить територію Скіфії навпіл по довготі. По широті та ж картина. Тобто, тут і є центр скіфського чотирикутника.

Працюючи на кафедрі моделювання складних систем факультету кібернетики КНУ ім. Тараса Шевченка і займаючись територіальним моделюванням, я не міг не звернути уваги, що використання Геродотом математичної моделі тетрагона для опису Скіфії надає виняткові можливості для перевірки розрізнених даних, одержаних ним під час опитувань. Отже, друга гіпотеза полягала в тому, що підстави для подібної моделі дали природні топографічні властивості Скіфії.

Ясна річ, ідеального квадрата реальні географічні об‘єкти утворити не могли, тому всі відомі спроби дослідників його побудови на сучасній карті з розмірами 4000 х 4000 стадій (»  700–720 км) призводили до того, що північні кути не мали ніякої прив‘язки і опинялись вище кордону України, а в Скіфії він глибин Лісу не сягав.

Скрупульозний комплексний аналіз історико-географічних даних Геродота з використанням топоніміки і гідронімії (голосу землі) дав можливість знайти опорні точки для всіх кутів скіфського тетрагона. Дунайський кут визначився колишнім гирлом Істру (Дунаю) поблизу грецької емпорії Істрії, де тепер існує протока з озера Синього в Чорне море. Таврійський кут ототожнюється з найпівденнішою точкою нинішньої України мисом Саричем в Криму. Відстані від них до центру Скіфії Екзампаю виявились практично рівними.

Північні кути скіфського чотирикутника прив‘язуються до вершин двох великих вододілів. Для Подільського кута – це г. Високий Камінь 440 м у горах Вороняках, що замикають річковий вузол приток Прип‘яті і Дністра, а також Бугу Західного та Південного. Цей Чорноморсько-Балтійський вододіл був природним кутом Скіфії, заселяли його скіфи-орачі.

На північному сході в Слобожанському куті – це безіменна висота 276 м біля витоків Сейму. З цього вододілу починають свій біг притоки Дніпра Псел і Ворскла, а також Сіверський Донець і його притока Оскіл. Досі загадкою була формула Геродота, за якою більшість річок починалась з “великих озер”, які марно шукали на поверхні землі. Виявилось, що йдеться про великі вододіли, зокрема Подільський та Слобожанський, які мають потужні підземні води, з яких через джерела, болота і поверхневі озера починаються річки.

Відстані від Екзампаю до двох північних кутів також майже не відрізняються. Утворений чотирикутник не є ідеальним квадратом, бо кожна з його сторін є апроксимацією (спрощенням) реального кордону, але повністю відповідає опису Геродота, за яким північна сторона визначалась розміщенням трьох сусідніх народів – неврів, андрофагів та меланхленів, а західна – агатірсами. Слобожанський кут займали будини. Південний кордон не йшов напряму через море, а вигинався разом з берегом Лукомор’я від гирла Дунаю до мису Сарича. Західний кордон Скіфії разом з течією Дунаю робив глибокий вигин до нинішньої р. Арджеш (Ордесс у Геродота), а потім йшов по схилах Карпат поза р. Сіретом (Тіарантом) до Дністра. Далі він продовжувався вже за його однойменною лівою притокою р. Серетом, в напрямку  гір Вороняків.

Північний кордон в основному збігався з межею зони Лісостепу і недалеко відхилявся від ідеалізованої сторони чотирикутника. Дніпро перетинав у районі Вишгорода. На Лівобережжі, в просторі між Дніпром, Десною і Сулою вдалося локалізувати згадану Геродотом “пустелю великих розмірів”, яка виявилась вельми важливим орієнтиром.

Своєрідна ситуація спостерігається при порівнянні реального східного кордону і його геометричного відображення: лінії м. Сарич – Слобожанський кут. Фактично він йшов берегом Чорного моря до Боспорської (Керченської) протоки. Далі північним узбережжям Меотіди (Азовського моря) до гирла Дону (Танаїсу), потім до його розвилки на дві сучасні річки Сіверський Донець (Танаїс Скіфський) та Дон (Танаїс Сарматський) і ще трохи вище до Цимлянського броду, головного скотопрогонного переходу в давнину. З цієї точки південно-східний кордон круто міняв напрямок і ставав північно-східним, прямуючи вододілом поміж двома Танаїсами вгору до Слобожанського кута. Крутий злам східної сторони пояснюється прив‘язкою її до гідросистеми Меотіда –Танаїс Скіфський, що повторює вигин Дніпра.

Таким чином, завдяки використанню комплексного підходу і принципів територіального моделювання вдалося створити нову карту з реальними кордонами Геродотової Скіфії, а той факт, що її географічний центр у місцевості Екзампай виявився цілком близьким (»  60 км) до нинішнього географічного центру України, позначеного спеціальним знаком біля смт Добровеличківки Кіровоградської області, служить переконливим доказом спадкоємності територій протягом 2700-річної історії Великої Скіфії–України.

Аби ще далі заглибитись у морок віків, я перейшов до текстологічного дослідження повідомлень Геродота. Аналіз скіфської легенди із залученням археологічних даних дав можливість прослідкувати процес утворення єдиної країни в доскіфський період, протягом приблизно в 1000 років – терміну, визначеного самими скіфами. Виявилось, що першою археологічною культурою, яка покрила майже всю територію майбутньої Скіфії, була культура багатоваликової кераміки індоіранського характеру. Вона або наступна зрубна культура можуть ототожнюватись з міфологічним царством Таргітая.

Визначилось і розташування трьох легендарних внутрішніх царств Великої Скіфії, що належали його “синам”. Царством Ліпоксая були землеробські землі скіфів-орачів (авхатів) Правобережжя Дніпра в зоні Лісостепу, царством Арпоксая – задністровські землі катіарів і траспіїв включно зі Східними Карпатами, а царством Колаксая – зона Степів від Дунаю до Дону, включно з Кримом, що належала царським скіфам, паралатам. Середньовічними аналогами цих трьох царств були Козацька Україна, Молдавське князівство і Кримське Ханство.

Понтійська легенда має зовсім інший характер і підводить до проблем розселення індоєвропейських народів, в тому числі й самих греків. Калліпіди і гелони можуть розглядатися як автохтони, залишки давнього причорноморського населення. Дніпро постає як легендарна річка Ерідан, у перекладі з грецької – могутня Ревуча ріка.

Хибною виявилась поширена думка, що греки не знали про існування порогів на Дніпрі, в той час як греки-гелони жили аж на Ворсклі у великому торговельному і ремісничому центрі Гелон. Навпаки, добре знаючи виняткову геологічну і топографічну ситуацію цього регіону, де кам‘яна гряда підіймається з-під землі і перегороджує шлях Ерідану–Борисфену, а за порогами численні протоки утворюють плетиво з плавнів, вони дуже влучно назвали цю місцевість Герри – що означало “плетений щит”. Моделлю для цього прислужився бойовий щит, основа якого спліталась із прутиків, а зовні він обтягався шкірою. (Характерно, що й нині геологи використовують близький за змістом термін – Український кристалічний щит). Відповідно до такого трактування герри – це мешканці священної землі Герри, в переносному значенні – захисники (пор. російське – защитники) царських могил. Ту ж роль захисників рідної землі, образом якої були високі могили в степу, виконували запорожці.

У зв‘язку з розгадкою назви Герри, на мій погляд, втратила сенс суперечка щодо першого царського некрополя на Сулі і взагалі меж Скіфії VII–VI ст. до н.е. Додаткові аргументи дістала концепція Великої Скіфії, що від початку свого існування охоплювала правобережний і лівобережний Лісостеп (авторами якої були В.А. Іллінська та О.І. Тереножкін), а не тільки степи, як вважав Б.М. Мозолевський. Доказом того є тісні культурні зв‘язки Посулля і Кубані, участь в першій переселенській хвилі царських скіфів на Лівобережжя і скіфів-георгоїв (переважно меотів). У Подніпров‘ї також було дві зони розселення скіфів-георгоїв, перша поміж річками Борисфеном і Пантікапом на відстані трьох днів плавання від Гілеї до місцевості Герри, а друга – 10 днів плавання в середній частині Дніпра: вздовж правого берега на землях нинішньої Черкащини, а на Лівобережжі – вздож степового коридору.

Під час розгляду географічних питань доводилось локалізувати та ідентифікувати народи, що заселяли Скіфію або були її сусідами. Для цього широко використовувались матеріали давньогрецької, осетинської (прямої спадкоємиці сарматської, близької до скіфської) і української мов.

Це привело до такого пояснення відповідних назв: авхати (по-грецьки “зверхні”) – мешканці земель скіфів-орачів, верхні по відношенню до степовиків нижньодніпровців; агатірси – у вузькому значенні верхньодністровці, в широкому розумінні прикарпатці та взагалі мешканці Карпат; алазони – в передачі грецькою набрало значення “хизуни”, а в скіфській вірогідно означало “егоїсти” (таке значення збереглось в осетинській мові), передає дану їм характеристику, що вони сіють хліб не на продаж, а тільки для себе; катіари – назва вірогідно пов‘язана з оронімом Кодри в нинішній Молдавії, траспії – придністовці, від назви річки Тірас; сам Тірас теж має грецьку, а не місцеву назву, що означає Сирна річка, оскільки основною їжею мешканців її берегів, з якими зустрілись грецькі переселенці, був овечий сир.

Пропоную також нетрадиційне пояснення назви народу андрофагів, нібито людоїдів. Ніякого археологічного підтвердження факту канібалізму серед культур Поліської зони не виявлено. Вірогідно, лісове населення Лівобережжя мало поховальний обряд трупоспалення і залишало людські кості в урнах на поверхні землі, за що скіфами вони були прозвані людоїдами. Подібне зневажливе ставлення полян до лісових племен, і з того ж приводу, зафіксоване навіть в Літописі Руському часу Київської держави.

Використання згаданих мов дозволило також ідентифікувати річки на сході Скіфії, згадані Геродотом. Це Гіргіс – нинішня р. Оскіл, ліва притока Сіверського Дінця, назва не грецька, а скіфська (по-осетинськи “гуиргае” означає – джерело), та Сіргіс – нинішня р. Битюг, ліва притока Дону, назва також не грецька, а скіфська (по-осетинськи “сіраг” – кінь-іноходець, те що й “битюг” з тюркської). Їх помилково вважали то Сіверським Дінцем, то Доном, то його притокою Чиром.

До цього часу загадкою залишались ще дві річки – Лік і Оар, від ідентифікації яких цілковито залежали варіанти відтворення шляху, котрий цар Дарій пройшов зі своїм військом в ході персько-скіфської війни. Ототожнення р. Оар з Волгою або однією з приазовських річок, призводило до явних суперечностей або й заперечення версії самого Геродота. Виявилось, однак, що в природі існують такі річки: Лік – це нинішня р. Воронеж, а Оар (назва по-грецьки означає “жіноча”) – це р. Усмань, ліва притока р. Воронеж (в осетинській мові “ус” – жінка, “мань” – моя). Смуги поміж річками Дон Воронеж і Усмань дали можливість Дарію організувати укріплений табір, з якого почався зворотній біг до мосту на Дунаї краєм земель меланхленів, андрофагів і неврів, куди його затягували скіфи. Такий круговий маршрут виявився значно коротшим від усіх запропонованих дослідниками раніше зигзагоподібних – всього 2700 км. Він у точності відповідає опису Геродота і вкладається у 65 днів, що близько до зазначеного ним терміну.

“Скіфський логос” я розглядав як історичне джерело і водночас як окремий літературний твір зі складною композицією, внутрішнім задумом та глибокою рекурсією. Задля чіткості розуміння сенсу повідомлень застосував спосіб розбивки прозового тексту білим віршем на основі виділення синтагм. Широко використовувались матеріали нартівського епосу.

В історіософському плані метод територіального моделювання об’єктивно змусив відмовитись від традиції російської історіографії все починати з держави, а української – з народу, й трансформувати відому тріаду в таку послідовність: країна – народ (народи) – держава. Все це закономірно підводить до необхідності зміни історичної парадигми з “Історії України-Руси” на “Історію Великої Скіфії–України”.

Результати цього дослідження лягли в основу монографії "Велика Скіфія–Оукраїна" (К., 2001. – 432 с.), виданої в рамках Національної програми випуску суспільно необхідних видань. Сподіваюсь, вона стане в пригоді студентам і викладачам вузів – історикам, археологам, майбутнім дипломатам, політологам, журналістам, численним музейним працівникам та всім, кого цікавить стародавня історія України.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА №9–10, 2002 р.
Літературна Україна, № 11(5004), 13 березня 2003 р.