Кліфорд Гірц
ІНТЕРПРЕТАЦІЯ КУЛЬТУР
Розділ 5. Етос, світогляд та аналіз сакральних символів.
Релігія
– це аж ніяк не сама лише метафізика. Для всіх народів форми, знаряддя й об’єкти поклоніння оточені аурою глибокої моральної поважності. Святиня завжди несе в собі відчуття внутрішнього обов’язку: вона не лише надихає на відданість, а й вимагає її; вона не лише спонукає до духовної згоди, а й нав’язує емоційне зобов’язання. <…>Останнім часом в антропологічних дискусіях моральні (та естетичні) аспекти будь-якої культури – її оцінні складники – зазвичай узагальнюють терміном "етос", тим часом як когнітивні, екзистенціальні аспекти позначалися терміном "світогляд". Етос народу – це загальна атмосфера, характер і якість життя людей, його моральний та естетичний стиль і настрій; це засадниче ставлення людей до самих себе й свого світу, віддзеркаленого життям. А світогляд людей – це їхнє бачення картини речей у абсолютній реальності, їхнє розуміння природи, самих себе і суспільства. У ньому містяться їхні найвичерпніші уявлення про порядок.
<…>ІІІ. Різновиди символів (або символьних систем), що вважаються тим чи іншим народом як сакральні, дуже різноманітні. <…>
У такій багатогранній цивілізації, як яванська, де індуїстській ісламський і язичницький впливи все ще залишаються значною мірою відчутними, модна було б обрати будь-яку з кількох символьних систем для виявлення того чи іншого аспекту зрощення етосу та світогляду. Але, мабуть, найпрозоріший і найбезпосередніший зв’язок між яванськими цінностями та яванською метафізикою можна виявити, коротко розглянувши одну з найглибше вкорінених і високорозвинених форм мистецтва яванців, яка водночас становить релігійний обряд: ляльковий театр тіней, або ваянг. [До речі, назва вельми близька до відомого нам поняття ваяти (творити) – В.П.
].Свою назву театр тіней отримав завдяки тому, що ляльки – пласкі витинанки зі шкіри
[подібні прикраси були дуже поширені в скіфському прикладному мистецтві – В.П.], розмальовані золотавими, червоними, блакитними й чорними фарбами [чотири сакральні кольори, що групуються парами – золотавий з блакитним, а чорний з червоним – традиційні також і в Україні – В.П.] – мають давати великі тіні на білому екрані. Ляльковик – даланг – сидить на килимку навпроти екрану, у нього за спиною гамелан – оркестр ударних інструментів, над головою висить гасова лампа. Перед ним лежить стовбур бананового дерева, в який встромлені ляльки, кожна прикріплена до рукоятки з панцира черепахи. Вистава триває всю ніч. Упродовж дійства даланг виймає зі стовбура дерева потрібних йому в даний момент героїв (повертаючи їх потім на місце) і підносить їх тією чи тією рукою над головою, тримаючи між світлом і екраном. З того боку екрану, де знаходиться даланг – там, за традицією, дозволяється сидіти лише чоловікам, – видно власне ляльок; зі зворотного боку екрану – там сидять жінки і діти – видно лише тіні ляльок.Інсценізовані історії – це переважно епізоди з індійського епосу "Махабхарата", дещо адаптовані і перенесені на яванську сцену (історії з "Рамаяни" також іноді інсценізують, але вони менш популярні). У цьому циклі виступають три головні групи героїв.
Перша група – це боги і богині, під орудою Шиви та його дружини Дурги. Як і в грецьких епосах, далеко не всі боги праведні, вони наділені людськими слабостями й пристрастями і, як здається, виявляють особливий інтерес до речей цього світу.
Друга група – це царі та знать, що є за теорією, предками нинішніх яванців. Дві найповажніші групи цієї знаті – Пандави та Каурави. До роду Пандавів належать п’ятеро знаних братів-героїв – Юдхиштхира, Бхима, Арджуна та схожі як дві краплі води близнюки Накула й Сахадева – їх зазвичай супроводжує як порадник та захисник Крішна, що є інкарнацією Вішну. Каурави, яких сотня, є двоюродними братами Пандавів. Вони захопили у своїх кузенів країну Нгастіна, й саме боротьба за цю спірну державу становить головну тему ваянгу; боротьба, що досягає своєї кульмінації, як оповідається в "Бхагавад-гіті", у великій війні кровних родичів Братаюда, в якій Пандави одержують перемогу над Кауравами.
І третя група – це власне яванські доповнення до первісного індуського складу дійових осіб: благородні й простакуваті клоуни – Семар, Петрук і Гаренг, постійні супутники Пандавів, водночас їхні слуги і захисники. Семар
– батько двох інших, є насправді божеством у людській подобі – він брат Шиви, царя богів. Дух-охоронитель усіх яванців, починаючи від їхньої першої появи на світ і до скону віків, цей одоробло-блазень є, мабуть, найважливішою постаттю в усій міфології ваянгу.Переклад українською мовою.
–К., "Дух і Літера", 2001. – С. 157–159.
Авторський коментар
Я завжди вважав, що моє прізвище має цілком прозоре українське походження: якийсь далекий предок по батьківській лінії був учнем невідомого майстра Петра, від чого й утворилось прізвище Петро + ук, тобто Петроук або просто Петрук. (Загально відомо, що частка "ук" присутня у словах самоук, наука тощо).
Повною несподіванкою для мене був факт присутності міфологічного персонажа в індійському божественному пантеоні з ім’ям Петрук та ще й на індонезійському ґрунті острова Ява. Те, що серед українських прізвищ є багато таких, що зафіксували найдавніші індо-українські зв’язки ще з часів становлення індоєвропейців на території України, далеко не секрет. Яскравий приклад – письменник Петро Панч, прізвище якого перегукується з назвою літературного твору на санскриті "Панчатантра". Але, щоб і Петрук було в цьому ряду, не чекав.
А виявилось, що в міфологічному сенсі я є племінником самого індійського царя богів Шиви, бо мій міфологічний батько Семар доводився йому рідним братом. Причому й ім’я Семар – вельми близьке до Семаргла чи Симаргла – відомого персонажа з пантеону богів, встановленого у Києві Великим князем Володимиром (ім’я якого мені й дали батьки). Одним словом, усе як у справжній міфології – глибоко вразливе і таємниче. Тим паче, що йдеться про індонезійський (?!) тіньовий театр ляльок – щось дуже подібне до нашого українського вертепу, в якому також розігрувалися сюжети з божественного життя. Мені в тому театральному, міфологічному житті, дісталась роль благородного блазня – мабуть не найгірша, як для письменника та науковця, життя яких не раз зводилось до цього сценічного образу. Глядачі (як і весь народ) завжди з цікавістю приглядаються до життєвих гримас такого персонажа, але самі забобонно уникають подібної ролі.
Виявився цей супертекст у вибраних працях-есе "Інтерпретація культур" Кліфорда Гірца – класика сучасної антропології, одного з найавторитетніших західних вчених, дослідника різних за хронологією цивілізацій і культур. Гадаю, він вартий уваги як нонсенс, не позбавлений однак і певного сенсу.