Близько 2500 років тому персидський цар Дарій, який на той час підкорив більшу частину передньоазіатських держав і народів, рушив на завоювання далекої Скіфії. Зібравши величезне військо і спорядивши численний флот, він наказав грекам збудувати міст між азійським і європейським берегами Геллеспонту і, завоювавши на шляху фракійців, дістався кордону Скіфії – Дунаю.

Наслідки перемоги над персами у війні 514 року до н.е. мали величезне значення для внутрішнього життя Скіфії. Вона сприяла консолідації народів, що входили до її складу, зміцненню військової потужності та господарської інтеграції країни, утвердженню зародків рабовласницької державності й подальшому розвитку скіфської культури. Ця перемога спричинила найвище піднесення могутності Скіфії у наступних два століття, на які припадають усі найвидатніші пам‘ятки – гігантські степові піраміди Солоха, Чортомлик, Олександропіль та інші й, у кінцевому рахунку, забезпечила довготривалість самого скіфського імені.

Хоч у сарматський час назва Великої Скіфії, особливо у римських авторів, була замінена новою назвою – Сарматія, скіфська держава, або Мала Скіфія ще протягом п’яти століть продовжувала існувати в Криму і на Запоріжжі, де й раніше перебували скіфи царські. Частина їх жила також за Дунаєм, у Добруджі (друга Мала Скіфія). В добу великого переселення народів, що почалася з приходом готів у ІІІ століття н.е. в колишню Скіфію, та пізніше, ім’я скіфів надаватиметься багатьом народам, чиє життя було тісно пов’язане з Північним Причорномор’ям, у тому числі і русам.

Ранні сторінки історії Русі викликали в очах сучасників глибокі історичні ремінісценції. Візантійські імператори, наприклад, київського князя Святослава і його дружину вважали нащадками "тавроскіфів". З цього погляду привертає увагу факт, що в язичницькому пантеоні сина Святослава Володимира, крім слов’янських, були й давньоіранські боги Хорс і Симаргл, а гоголівський Вій виявився давньоіранським богом "помсти і смерті". Навіть у ХІ столітті автор "Повісті временних літ" Нестор Літописець називає південь своєї країни "Велика Скуфь", тобто Велика Скіфія.

Назва Скіфія вживалася європейськими істориками на означення Північного Причорномор’я аж до XVIII століття включно, але скіфами вважали в цей час уже кримських татар (зважаючи на подібність їх кочового побуту), про що свідчить, наприклад, назва латиномовної книжки Іоахіма Пасторіуса "Скіфо-козацька війна або змова татар, козаків і руського простолюду проти польського королівства…" (Ґданськ, 1652). Справжня доля "царських" скіфів ще недостатньо вивчена.

Одначе справжнім першоджерелом з історії Скіфії й скіфо-персидської війни, зокрема, є розповідь "батька історії" Геродота. До речі, жодна країна Західної Європи такого опису не має. Скіфський логос неодноразово досліджувався, в тому числі в Україні. Варто згадати, що майже усі проблеми, над якими і досі працюють науковці, були поставлені століття тому в працях доцента Київського університету Ф.Г. Міщенка. Він же був першим перекладачем повної "Історії" Геродота єдино можливою тоді російською мовою. Український переклад скіфського зошита Геродота вперше здійснив І.Я. Франко (див. "Зібрання творів. К., 1986, т.47, "Причинки до історії України-Русі", розділ ІІ "Скіфи і Скіфія").

В радянський час проблемою інтерпретації даних Геродота займалися такі визначні вчені, як М.І. Артамонов, Б.М. Граков, О.І. Тереножкін, В.А. Іллінська та інші. Але створені ними карти Скіфії, й відповідно прокладений маршрут Дарія, значно відрізняються між собою. Майже десятиліття тому вийшла в світ надзвичайно важлива праця академіка Б.О. Рибакова "Геродотова Скіфія" (М., 1979), в якій після всебічного комплексного аналізу даних Геродота і на базі найновіших досягнень археологів та мовознавців постала нова карта Скіфії з розміщенням на ній усіх народів, які вона об’єднувала.

Українські видавництва за останні роки в свою чергу видали ряд цінних наукових праць і художніх творів зі скіфської тематики. Спеціально до ювілею вийшла з друку монографія відомого скіфознавця Є.В. Черненка "Скіфо-персидська війна" (К., 1983). Автор на основі ретельно зібраного матеріалу проаналізував причини й хід війни, її дату і розмах, сили сторін та їх тактику і стратегію. Текст супроводжується схемами, а також малюнками-реконструкціями М.В. Горелика.

Що стосується дати походу, то Є.В. Черненко відносить його на 514 рік до н.е., ширше на 515-152 роки до н.е. Отже, влітку чи восени 1985–1988 років виповнюється 2500 років з часу цієї знаменної події в історії нашого краю. Причиною ж війни було бажання Дарія грандіозним походом назавжди "замирити" скіфські степи, що грізною силою нависли над його імперією з півночі.

Є.В. Черненко докладно аналізує найскладніше питання – про шляхи пересування військ Дарія та їх чисельність. Дещо коректуючи визначений Б.О. Рибаковим маршрут від Дунаю до Азовського моря – через степи вище лиманів до річки Оар (сучасна назва Корсак) біля античного міста Кремни, він погоджується з ним у головному – в реальності поданих Геродотом вістей про похід Дарія у глибини Скіфії, які заперечуються деякими вченими.

Важливим є також висновок про перебільшену чисельність персидських військ у праці Геродота. Справді, цифра 700 тисяч вояків для VI століття до н.е. здається завеликою. Добираючи приклади з історії воєн стародавнього світу чи пригадуючи Тимура і Золоту Орду, доцільним було б порівняти похід Дарія і з загарбницькими походами турецьких султанів на українські землі та в інші країни Європи, бо ж відбувались вони за маршрутами, близькими до їх попередників персів.

У 1677 і 1678 роках відбулися так звані Чигиринські походи турецько-татарських агресорів. У першому з них брало участь 120 тисяч вояків. 32 тисячі російських солдатів і 25 тисяч українських козаків розгромили загарбників і змусили їх відступити.

Наступного 1678 року 200-тисячне турецько-татарське військо підступило до Чигирина, який, до речі, лежить не так вже й далеко від скіфського торгового міста Гелон, ймовірно спаленого військами Дарія (с. Більськ Полтавської області). 120 тисячне російсько-українське військо мужньо боронило місто. Виснажене боями та нападами з тилу запорожців, яких очолював І. Сірко, турецько-татарське військо, навіть захопивши на деякий час Чигирин, знову змушене було відступити. Треба гадати, що туркам у цій війні далися взнаки ті ж проблеми постачання, які стояли перед Дарієм.

У 1683 році в битві під Віднем турецьке військо нараховувало 90 тисяч вояків. Союзне австро-німецько-польське військо мало 70 тисяч чоловік. Штурм Відня закінчився поразкою турецької армії.

Таким чином, в усіх наведених прикладах чисельність турецьких військ разом з татарами не перевищувала 100–200 тисяч чоловік. Цілком очевидно, що більшого війська Османська імперія (а вона не поступалась ні за розмірами, ні за чисельністю населення імперії Дарія) спорядити не могла, оскільки кінцева мета – поневолення України або просування в центр Європи – вимагала максимальних зусиль. Саме такою від 100 до 200 тисяч можна вважати ймовірну чисельність персидських військ.

Скіфи, незважаючи на меншу кількість, перемогли тому, що обрали правильну стратегію і тактику: відступати вглиб степів, виснажити ворога, довести його сили до розкладу через нестачу харчів і води. Хоча Дарію вдалося втекти до залишеного ним мосту на Дунаї, це було свідченням успіху скіфської стратегії. Тільки їх помилка при переслідуванні врятувала частину його військ.

Такі висновки робить Є.В. Черненко. Монографія (крім великого пізнавального) має також певне значення в плані військово-патріотичного виховання і може стати зразком для серії досліджень з історії найбільших битв і воєн на території України.

Якщо донедавна розгляд подій скіфо-персидської війни не виходив за межі наукових праць, то у 70–80 роки скіфська тема нарешті увійшла і в українську історичну літературу, що можна тільки привітати, оскільки художнє пізнання не менш важливе від наукового.

Ю. Хорунжий та В. Жмир – автори повісті "Гонитва до мосту" (К., 1983), задовго до ювілею, передчуваючи історичну значимість повернення суспільної свідомості до античних пракоренів, поставили перед собою почесне, але нелегке завдання – відтворити сторінки такої далекої давнини. Ставши перед необхідністю вибору в найбільш спірних питаннях, автори, на їх честь, назвали вірогідну цифру чисельності персидського війська – 100 тисяч вояків. Але у визначенні маршруту обрали максимальний варіант, який, як переконливо довели Б.О. Рибаков і Є.В. Черненко, є найнеймовірніший. Щоправда, повість була написана (але не надрукована) до виходу згаданих монографій.

Художня правда, з якою Ю. Хорунжий і В. Жмир змальовують рух 100-тисячного війська слідом за скіфами крізь густі ліси, де вони прорубують гігантську просіку для свого нескінченного обозу, переконує… у неможливості такого походу не менш, ніж розрахунки часу, який на це був необхідний. А у Дарія, як відомо, було всього два місяці. Так послідовна творча уява фактично ствердила висновки науковців, і в цьому, мабуть, несподіваний для авторів результат.

Валентин Чемерис – перший, хто наважився написати роман на скіфську тему і назвав його за іменем своєї головної героїні та її рідного міста "Ольвія". Торкнувшись теми походу Дарія і скіфо-персидської війни, автор спробував побачити ці події в дуже цікавому ракурсі скіфо-ольвійських і ширше скіфо-грецьких відносин крізь долю молодої гречанки, як в ім’я союзу зі скіфами йде заміж за їхнього вождя Тапура, опинившись в умовах, цілком відмінних від життя грецького полісу. Роман написано в пригодницькому жанрі, він захоплює читача вигадливо побудованою фабулою.

Незважаючи на протилежні вирішення згаданих "важких питань" Геродота, роман "Ольвія", як і повість "Гонитва до мосту", сприятиме поширенню інтересу до життя народів стародавньої Скіфії та її сусідів. Скіфська тема в українській літературі у прозі (на відміну від поезії) тільки заявила про себе і надалі, сподіваємося, збагатиться ще багатьма видатними творами, які знайдуть свого вдячного читача. Чекаємо художнього відображення – з погляду причетності – передньоазіатських походів скіфів, їхньої боротьби за гегемонію у Північному Причорномор’ї, утворення Великої Скіфії.

Художніх творів, у яких висвітлювалась би історія і побут народів за античного часу, ще дуже мало. Саме тому кожний новий прозовий чи поетичний прорив у давно минуле з великою увагою повинен зустрічатись громадськістю, оскільки формування глибинної свідомості на Україні має базуватись на відчутті "спільної Батьківщини" з усіма народами колишньої Скіфії – країни, яка разом з Фракією, Дакією, Іберією, Урарту становила невід’ємну частку стародавнього світу, а не лише на пошуках серед них праслов’ян (що є самодостатньою проблемою). Відмова від простолінійного ототожнення себе виключно з одним із народів, описаних у Геродота, хоча б і скіфами-орачами, що найбільш привабливо, означатиме перехід від побудов родослівної (за принципами феодальної ідеології) до усвідомлення складної, але справжньої Історії України, яку можна і треба писати з великої літери.