Витоки

Витоки

Віталій Коваленко

СПАДЩИНА, ЯКУ НЕ ЗНАЮТЬ

або місце, що посідає Україна в Європі

Екскурсійний автобус з туристами, серед яких були й іноземці, поспішав на фестиваль (проїздом через с. Трипілля) до містечка Ржищева Кагарлицького р-ну, що на Київщині. Екскурсовод, методист-викладач Києво-Могилянської академії, археолог Валентина Шумова розповідала про походження України, пов’язуючи її історію з Трипільською культурою. Почувши слово Україна, хтось з молодих туристів тихенько натякнув сусідові, мовляв, про яку Україну завели розмову, коли молодь і дорослі не бажають говорити українською мовою. Навіть у паспорті відсутня графа "національність". Замість неї записано – "громадянин України". Тому Україна не має своєї національності і її народ продовжує говорити російською мовою. Колишнє колоніальне радянське зросійщення триває.

Справді, обізвався до мене сусід по кріслу автобуса, п. Володимир ПЕТРУК, молодь має слушність. Знаючи його як вченого, з-під пера якого вийшла у світ наукова книга "Велика Скіфія–Оукраїна", я підказав йому, щоб і він доповнив екскурсовода своїми думками про походження України.

Розпочав з того, що коли сьогодні члени Європейського Союзу (а перекладачка, молоде дівча, гарно англійською мовою доводила кожне слово до іноземців, навіть в салоні стало тихо) обговорюють, наскільки Україна є Європейською (редакція замінила на – Українською) державою і чи знайдеться їй місце у майбутній об’єднаній Європі, то в українців ця "проблема" викликає лише усмішку. Бо місце нашої країни в Європі було визначене відколи людство вперше поділило землю на материки. Нинішні європейці в культурологічних питаннях спираються на греко-римську традицію. Так от, античні греки, по суті, не знали навіть звідки витікає головна річка Європи Дунай та про існування Балтійського моря і народів навколо нього. Але добре відали про північну, щодо них, країну на берегах Понту Евксинського (Чорного моря) поміж Істром (Нижнім Дунаєм) і Танаїсом (Доном), включно з Таврикою (Кримом). Якраз Дон вони і вважали кордоном між Європою і Азією.

Скіфія–Україна, продовжив він, уже в 5 ст. до н.е. була детально описана великим грецьким істориком Геродотом. А перший опис Франції ("Записки про Гальську війну" Ю.Цезаря з’явилися на 4, а "Германія" Тацита на 5 століть пізніше. Геродот же дав чітку модель нашої країни, яка мала форму квадрата зі стороною в 4000 стадій (приблизно 720 км), за якою встановлюються її реальні кордони, що мало відрізняються од нинішніх. Географічний центр України сьогоднішньої і часу Великої Скіфії лежить на відстані всього лише 60 кілометрів.

Скіфія і Єгипет для древніх народів визначали південні і північні координати світу. Коли римляни захопили Дакію (нинішню Румунію) і стали нашими сусідами, то почали називати нашу країну Європейською Сарматією. Від них ця традиція дійшла до середньовіччя. Але греки (візантійці) продовжували називати її Великою Скіфією аж до часу Нестора Літописця, який і написав про це у знаменитому "Літопису".

Трипільська культура досягла свого найвищого розквіту в середині 4-го тисячоліття до н.е., якраз тоді, коли ще тільки почали будувати перші піраміди фараонів у Єгипті. А між Трипіллям і Великою Скіфією – двоє тисячоліть, коли власне й відбувалося заселення Європи далекими предками нинішніх її народів, – доповнив вчений.

Справді, подумав я, якщо ми, українці, знатимемо з національних, а не "інтернаціональних", підручників, хто ми і якого роду, та буде записана в паспорті національність, тоді відпаде потреба в таких роз’ясненнях. Серед туристів були поляки, німці… Відчувалося, що національність для них – понад усе! Ми ж як були російськими радянськими (совєтськими), так ними й залишилися. То про яку українську свідомість можна говорити, коли сучасна молодь не бажає не тільки говорити, а й думати українською мовою?! Тому її не цікавить національна культура. Хоч і живемо у відновленій Українській державі. Та й складається враження, що сучасних державців і Гаранта така атмосфера самознищення рідної мови і культури задовольняє. Навіть слова Гімну України, що виконуються у записі хором рано-вранці по радіо, фактично не можна розібрати.

(Далі йдуть інтерв’ю з учасниками ювілейного свята, присвяченого 100-річчю відкриття Трипільської культури В. Хвойкою, яке проводилось у м. Ржищеві Київської області в липні 2003 р. Між ними ще одна вставка з закінченням піднятої теми в екскурсійному автобусі, яка також прозвучала у виступі на ювілейній науковій конференції).

Від періоду Великої Скіфії, коли вперше утворилася наша країна, не зважаючи на будь-які світові катаклізми, як тільки надходила слушна пора, вона відтворювалася у визначених самою природою межах, то як Європейська Сарматія (в римський час), то як Козацька держава в союзі з Кримом і Молдовою (колишні складові Великої Скіфії), то вже в новітній час як УНР і нинішня держава Україна. Ця територіальна стабільність проявилася попри всі зміни суспільно-господарського організму, національні потрясіння та намагання зовнішніх сил кожного разу остаточно й безповоротно перекроїти те, що не кроїться, а постає кожного разу як незнищенна неопалима купина.

Символом нашої країни ще в античний час був великий бронзовий казан, встановлений царем Аріантом на честь перемоги Скіфської держави над перським царем Дарієм, який прийшов у Скіфію–Україну на чолі 700-тисячного війська з загарбницькою метою.

Мені, як зазначив п. Володимир, вдалося вперше підрахувати реальні розміри цього казана – діаметр 2 м 33 см, висота (без ніжки) 1 м 74 см, та встановити місце, де він колись стояв, – поблизу села вільні Луки Кіровоградської області. Це колишнє скіфське "загальнонаціональне" святилище – Екзампай, що в перекладі означає і землю, і річку тобто Мертвозем і Мертвовод (як і нинішня назва цієї річки в Миколаївській області). Найважливіше відкриття: сакральний і географічний центри Скіфії–України були практично в одній точці – центрі скіфського чотирикутника, описаного Геродотом, а нинішній географічний центр України біля смт Добровеличківки Кіровоградської області. Це один з найпереконливіших аргументів територіальної спадкоємності Скіфії–України.

Молодь України, №46 (18637), 27 квітня 2004 р.

На головну сторінку