Питання, порушені О.С. Компан у статті “І не забудьмо Гальшку” (“Літературна Україна, 25 квітня 1985 р.) про увічнення видатних діячів науки і культури, життя яких було пов’язане з Київською Академією, і створення з цією метою відповідного меморіалу, надзвичайно важливі і актуальні, особливо у зв’язку із загальною реконструкцією Подолу. Справді, як би ми, кияни, не раділи кожній повернутій до життя або відновленій пам’ятці цього стародавнього району Києва, найголовнішим об’єктом на Подолі залишається Київська Академія – така ж слава і гордість наша, як Софія Київська і Києво-Печерська лавра.

Київська Академія – як установа, що уособлює ідеологічну надбудову суспільства, – з одного боку, завершує добу середньовіччя й феодалізму і тим наближається до культурно-історичних пам’яток Київcької Русі, а з другого – знаменує собою народження ролгресивних на той час буржуазних відносин, яке супроводжувалось бурхливим зростанням науки і освіти.

Хорошим прикладом тут може служити нещодавно створений “Музей медицини УРСР” Міністерства охорони здоров’я УРСР. Не кажучи вже про надзвичайно багату і повчальну експозицію, треба відзначити дуже вдалий історично обумовлений вибір приміщення, в якому містився анатомічний театр Київського університету в ХІХ столітті, де працювали визначні вчені й було здійснено ряд важливих відкриттів у медицині.

Стосовно історії освіти й науки на Україні, то жодний інший об’єкт у Києві не дає такої благодатної можливості для створення музею відповідного профілю, як Київська Академія. І хоч організація державного мeзею-заповідника такого масштабу й значимості вимагатиме великої державної, організаційної й господарської роботи, все ж потрібно уже сьогодні передбачити деякі заходи, які мають передувати його створенню.

Повністю виправдала себе концепція комплексної реконструкції об’єктів однієї вулиці. Приклад – Андріївський узвіз і вулиця Зелінського. Дотримуючись цього принципу, цілком природно було б обрати за організаційну вісь майбутнього –музею-заповідника не лінію метрополітену, як пропонувалось, а вулицю Григорія Сковороди, що починається з Червоної площі навпроти його пам’ятника і виходить до Дніпра на Набережно-Хрещатицьку вулицю, де розташовані всі будови, які колись належали Київській Академії або мали до неї безпосередню причетність. Уся територія заповідника у такому разі складатиметься з трьох частин:

1. Основна територія – між Червоною площею і вулицею Волоською, прилегла до вулиці Г. Сковороди, де розташований головний корпус Київської Академії й будівлі колишнього Братського монастиря, що є архітектурними пам’ятками, – тут можна розгорнути експозицію ряду відділів музею. У зв’язку з цим постає питання про їх звільнення й надання нових приміщень клінічній лікарні № 15 Подільського райздороввідділу. За нею, звичайно, залишаться спеціально обладнані корпуси, які виходять на вулицю Іллінську. Один з будинків лікарні кінця ХІХ століття, що не має історичної вартості й перегороджує зазначену територію, доведеться знести. В іншому, прибудованому до Академії, можна розмістити дирекцію та наукові відділи музею.

2. Далі по вулиці Г. Сковороди у межах прилеглого кварталу, оточеного вулицями Почайнинською, Іллінською і Набережно-Хрещатицькою, розташовані: колишня бурса – студентський гуртожиток Київської Академії, який теж має стати музеєм, пам’ятка архітектури ХVІІ століття “Іллінська церква” з малою бурсою, де жили найбідніші студенти, а також видатна пам’ятка – церква Миколи Набережного 1772 року, побудована вихованцем Академії, видатним українським зодчим І. Григоровичем-Барським. Отже, логічно всю територію цього кварталу теж передати майбутньому музею-заповіднику.

Є й тут проблеми – зокрема, необхідно перенести навчально-курсовий комбінат одного із заводів, який займає будинок бурси. Збирається також перебратися у нові корпуси Київський дослідно-експериментальний завод (УкрПКГУ місцевпрому) із застарілого приміщення, яке у реставрованому вигляді може увійти до складу музею.

3. Обидві зазначені території розташовані по правий бік вулиці Г. Сковороди (у напрямку до Дніпра) і незначні за площею. До них варто також додати звільнену від забудов частину кварталу ліворуч на розі з вулицею Почайнинською. Тут збереглися дві пам’ятки архітектури – приватний будинок початку ХVII століття і житловий будинок початку ХІХ століття – про їхнє призначення для музею нижче. Тут же можна розбити невелику паркову зону музею.

Таким чином, навколо вулиці Г. Сковороди була б зорганізована вся просторова й музейна експозиція. Окремі пам’ятки та пам’ятники можуть і виходити за ці межі, прикрасивши інші вулиці й майдани Подолу.

Те ж стосується й бурси, фасад якої також спотворений закладкою простору між колонами портика. Стосовно ж усіх інших об’єктів можна тільки сподіватися, що київські архітектори й будівельники зроблять усе від них залежне...

Зрозуміло, не тільки для початку реставраційних робіт, а й для підтримки самої ідеї Державного музею-заповідника потрібна згода дирекції бібліотеки АН УРСР передати йому в майбутньому головний корпус Київської Академії, де перебуває її філіал. Надії одержати таку згоду є. Незабаром буде здано до ладу новий, устаткований найсучаснішою технікою, корпус ЦНБ АН УРСР на Московській площі. За словами працівників бібліотеки, до нього буде переміщено всю технічну літературу. Музей залишатиметься у системі Академії наук, філіал ЦНБ з літературою, що стосується Київської Академії та історії науки й освіти на Україні, теж працюватиме, а це дасть змогу розгорнути експозицію одного з відділів музею – “Київська Академія і розвиток бібліотечної справи на Україні”.

Так ми впритул підійшли до дуже важливого, якщо не вирішального, питання про експозицію майбутнього музею. Справді, що ж побачать, крім архітектурних пам’яток, років отак через 5-6 численні гості столиці Радянської України й самі кияни, у першу чергу викладачі, студенти та науковці, відвідавши свій професіональний музей?

На превелике щастя, новостворений Педагогічний музей, який очолює енергійний директор Валентина Іванівна Чумак, по суті, заклав своєю експозицією основу майбутнього музею “Історії освіти і науки на Україні”, який пропонується розгорнути на території Державного історико-культурного заповідника “Київська Академія”.

.Головні засади для створення нової, розширеної експозиції зрозумілі: показати глибокі корені науки і освіти на Україні, висвітлити інтернаціональну роль науки у зміцненні дружби, взаємоповаги і культурних зв’язків між народами і, нарешті, показати конкретний внесок викладачів і вихованців Київської Академії у розвиток педагогіки й окремих галузей науки та культури, а також подальший їх розвиток у ХІХ та на початку ХХ століття.

В будинку Академії, спеціально для цього відреставрованому, можна було б докладно ознайомитися з її історією, адміністративним устроєм, навчальним процесом, а екскурсовод розповів би про заснування Київського братства і Братської школи вищого типу, рівень викладання в ній, утворення Києво-Могилянського колегіуму, участь вчених, що тут працювали, у визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького, зусилля на шляху перетворення колегіуму в Академію, і, нарешті, про її розквіт у першій половині ХVІІІ століття. Добре вписалися б сюди відділи музею “Київська Академія в юридичних актах і документах”, “Київська Академія і розвиток педагогіки на Україні у XVII–XVIII століттях”, а також згадуваний уже бібліотечний відділ. Приміщення головного корпусу Академії, крім музейного функціонування, можуть також використовуватися для різних урочистих зборів, церемоній, відзначення знаменних подій в історії науки та культури тощо.

Оскільки саме студенти брали участь у театральних виставах і музичних концертах, до того ж у бурсі в 1824–1830 роках жив видатний український композитор і славетний оперний співак Семен Гулак-Артемовський (про що свідчить меморіальна дошка), тут варто розмістити також відділи: “Київська Академія і становлення театрального мистецтва на Україні в XVII–XVIII століттях” та “Київська Академія і українська музика XVII–XVIII століть”. Картина була б неповною, якби тут не розмістити ще один важливий відділ: “Київська Академія і українське мистецтво XVII–XVIII століть”, до якого також варто додати виставку “Київська Академія в художній літературі та ілюстраціях”, де можна використати твори М. Гоголя, І. Нечуя-Левицького та інших. (Згодом із старого цеху сусіда-заводу, про який уже йшлося вище, можна було б обладнати чудову студентську картинну галерею і музей невмирущого студентського гумору, де зібрати кращі стіннівки, карикатури, карти, афоризми).

Крім того, у зоні музею по лівій бік вулиці Г. Сковороди, відвідувачі могли б ознайомитися з приватним життям професорів Академії – в обладнаному для цього будинку (Героїв Трипілля, 16-а) і з експозицією завершального відділу музею “Розвиток освіти і науки в Києві і на Україні в ХІХ і на початку ХХ століть” у будинку по вулиці Г. Сковороди, 9-б 9обидва згадувались раніше), а потім просто відпочити від отриманих вражень та обмінятися думками.

Звичайно, запропонований розподіл – лише ескіз. Детальною розробкою проекту музею має зайнятися творча ініціативна група. Бажано також, щоб над розробкою і плану в цілому, і окремих відділів музею взяли шефство відповідні наукові інститути АН УРСР, а також київські вузи – державний університет імені Т.Г. Шевченка, інженерно-будівельний і художній інститути, театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого, педагогічний імені О.М. Горького, культури імені О.Є. Корнійчука, іноземних мов, консерваторія імені П.І. Чайковського та інші.

Значну допомогу треба чекати також від усіх творчих спілок України – письменників (знаменно, що саме письменницька газета порушила цю проблему), журналістів, художників, композиторів, архітекторів. Тільки спільними зусиллями всієї наукової і творчої громадськості Києва можна надати нового життя Київській Академії.

Немає потреби повторювати хрестоматійні слова Ф. Енгельса про те, що всі політичні й соціальні рухи у середньовіччя мали релігійну оболонку, тому нехай нікого не дезорієнтовує “церковний” одяг на портретах ректорів Київської Академії. Їхні мантії відрізнялися від мантій західноєвропейських колег тільки кольором і кроєм. Вони були цілком світськими діячами і гідно продовжували справу не лише Кирила і Мефодія, а й Нестора Літописця, Франциска Скорини, Івана Федорова, Дем’яна Наливайка і Яна Гуса, якого теж, до речі, двічі обирали ректором Празького університету.

Більше того, офіційна печатка Академії мала напис латиною “ Печатка Академії Київської”. Послідовно дотримувався цього терміна і її вихованець А. Аскоченський – автор першої ґрунтовної історії Київської Академії (Київ, 1856), яка, до речі, нещодавно перевидана фототипічним способом і ... НДР, а також інші автори кінця минулого – початку нинішнього століття: Д. Вишневський, В. Серебренников, М. Петров, С. Голубєв, книжки яких видавалися в Києві. Діяльність же Петра Могили, який безперечно, заслуговує найвищої поваги, повинна відображатися в самій експозиції музею-заповідника.

На закінчення хотілося б звернути увагу на ще один історичний момент. Дружба радянських народів і успіхи багатонаціональної радянської культури базується на єдності соціально-економічного базису всіх радянських народів і на єдиній марксистсько-ленінській ідеології, яка дає змогу гідно і по-науковому правильно оцінити духовні надбання всіх народів, незалежно від того історичного шляху, який вони пройшли, або від релігій, які вони сповідували. Для нас однаково дорогі й близькі і Обсерваторія Улуг-бека в Самарканді, і Медресе Абдулазиз-хана і Бухарі, і єреванський Метанадаран. Достойне місце серед цих незгасимих пам’яток спільної культури всіх радянських народів має зайняти і Київська академія. Тому треба обережно ставитись до дореволюційних її оцінок у працях дворянських та буржуазних російських і українських істориків, зважаючи не тільки на їхні класові позиції, а й на те, що концепція “багатонаціональної культури” сформувалась лише у радянський час.

Саме з цієї позиції маємо уникати недооцінки, так і деякої переоцінки її ролі, яка ще зустрічається.

Якщо бути до кінця послідовним, то першим вищим навчальним закладом на Україні (приватного типу, які й досі збереглися в Західній Європі) треба визнати Острозьку Академію (1578), засновану К. Острозьким, а другим – Львівську братську школу вищого типу (1586). В силу несприятливих історичних умов рівень викладання в них згодом знизився й вони закінчили своє існування раніше за Київську Академію, однак залишили яскравий слід у науці й культурі, підготувавши цілу плеяду визначних вчених, у тому числі для Києва. Досить сказати, що Іов Борецький – перший ректор Київської братської школи – був вихованцем саме Острозької Академії, а потім ректором Львівської братської школи, статут якої і переніс до Києва.

Щодо Віленської Академії (яка тривалий час перебувала за межами Російської держави), то з самого початку її існування в ній навчалося багато представників слов’янських народів – білорусів, українців, росіян, поляків, – а її вихованець Мелетій Смотрицький – автор славнозвісної “Граматики словенської”, написаної і виданої у Вільно (за якою вчились майже півтора століття), – був другим ректором Київської братської школи. Його батько, Григорій Смотрицький, до речі, був ректором Острозької Академії.

Пригадуючи відомий вислів Ф. Енгельса, що “нам ніколи не слід би забувати, що увесь наш економічний, політичний та інтелектуальний розвиток мав своєю передумовою такий лад, в якому рабство було в тій же мірі необхідне, в якій і загальновизнане; в цьому розумінні ми маємо право сказати: без античного рабства не було б і сучасного соціалізму” (Анти-Дюринг”, К.., 1953, с 153), можна було б сказати, що без Київської Академії у певному смислі слова не було б і сучасної Академії наук УРСР.

А їх же відділяє всього 100 років – тих сто років, яких вистачило, щоб підняти “рабів отих німих” (Т.Г. Шевченко), здійснити найвеличнішу революцію в історії людства і почути безсмертні ленінські слова: “Комуністом можна стати тільки тоді, коли збагатиш свою пам’ять знанням усіх тих багатств, які виробило людство”. Організація Державного історико-культурного музею-заповідника “Київська Академія”, 375-річчя заснування якої має відзначатися 1990 року, сприятиме також піднесенню міжнародного авторитету Києва як визначного центру науки і культури.