МАРСОВЕ ПОЛЕ УКРАЇНИ
Бойовий дух військ в усі часи і епохи підтримувався завдяки воєнній міфології. Справді, широковідомий вираз “Артилерія – Бог війни” має глибоку історично-психологічну підоснову. В цьому короткому виразі поєднано військовий досвід Сходу і Заходу: артилерія була винайдена в
Китаї у ХІ ст., замінивши собою метальні апарати, а сакральний образ “Бога війни” дійшов до нас з підручників історії стародавнього світу, зокрема через римського Марса. Витіснена з Близького Сходу і привнесена в Європу “мирна” християнська ідеологія не змогла ані припинити війн, ані витравити пам’ять про нього. Свідченням тому є новітні Марсові поля в нинішніх і колишніх столицях – Парижі (там на ньому збудована Ейфелева вежа) в та Санкт-Петербурзі (тут воно у ХVIII ст. мало назву Царицин Луг). Є Марсові поля і в двох українських містах – Одесі та Львові, названі так ще в часи перебування їх у різних державах.Однак, мова піде не про міські площі з символічними назвами, а про справжнє Поле в Степах України, яким ми маємо всі підстави пишатися за його безпосередній зв’язок із стародавнім культом Бога війни – скіфського Арея, тотожного грецькому Аресу і відповідно римському Марсу. До цього ряду можна додати ще кельтського (гальського) Тевтатеса, скандинавського Тира та пізнішого нашого Перуна, іменем якого клявся Київський князь Святослав Хоробрий. Не дивно, що знайомий нам гарматний рев сприймається як прояв однієї з функцій колишніх Богів-громовержців, починаючи з найдавнішого – індійського Індри.
За часу Великої Скіфії культ Бога війни Арея займав центральне місце в скіфському сакральному пантеоні, що явно випливає зі слів Геродота: “Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять.” (IV, 59). Але серед сакральних пам’яток України храм Арея існує як малодосліджений фантом, місце ж його спорудження досі вважалось невідомим.
Між тим роль Арея в скіфському семибожному пантеоні виняткова.. Зіставивши Зевса з Папаєм, Гею з Апі, Аполлона з Ойтосіром, Афродіту Уранію з Аргімпасою та Посейдона з Тагімасадом, Геродот не вважав потрібним зупинятись на їх сакральних функціях. Він лише зазначив, що скіфи найбільше шанують Табіті, грецьким відповідником якої була Гестія – богиня хатнього вогнища. В скіфському варіанті, коли за хату правила кибитка, Табіті по суті була берегинею родового вогнища, у найвищому розумінні і царського вогнища, як особливого символу.
Арей же скіфський, як Бог війни, за принципом умовчання зіставлений з однойменним грецьким Аресом, культ якого був добре відомий в Елладі. Про поширеність імен з таким коренем в скіфському середовищі говорять імена названих Геродотом скіфських царів – Аріанта і Аріапіфа. В грецьких міфах походження Ареса пов’язували з Фракією – країною зі значно суворішим кліматом і більш дикою природою, проте сусідньою як із самою Елладою, так і Скіфією. Можливо, цим і пояснюється тотожність імені Бога війни як скіфів, так і греків.
Архаїчний культ Ареса асоціювався з поняттям ареопагу, тобто ради старійшин (можновладців аристократів), яка відбувалась на спеціальному Ареєвому пагорбі в Афінах. В гомерівські часи елліни вшановували Ареса подібно скіфам – мазали меч кров’ю ворога і поливали нею грубе зображення бога.
Пізніше римляни встановили тотожність між Аресом грецьким і власним богом війни Марсом, що дає підстави для порівняння всіх трьох іпостасей (Марс = Арес = Арей), зокрема їх календарних функцій. Римський Марс був чітко зв’язаний з весняним новим роком – початком обробки землі і воєнних походів. Його ім’я перейшло на місяць “март” (березень), на який припадає весняне рівнодення. Вшановувався він на спеціальному Марсовому полі поза містом, також на пагорбі, де був влаштований вівтар-жертовник. Там же відбувались віча, провадились військові вправи, ігри й змагання, інколи звідти вирушали у воєнні походи
.Розвиток культу Ареса в Елладі пов’язав його з Афродітою, що зумовило створення присвяченого їм обом храму в східній Аркадії, але водночас і зниження функцій ареопагу. Навпаки роль Марса в римському суспільстві зростала. Він був удостоєний декількох храмів – на самому Марсовому полі і біля Каренської брами, де збиралось військо перед походами на південь. Згадані храми були, зрозуміло, класичними сакральними спорудами з обов’язковим вівтарем-жертовником.
Яким же був скіфський храм Арея і яку роль він відігравав у суспільному житті скіфів? Чи був у Скіфії і де саме свій пагорб Арея або Ареєве (Марсове) поле?
Звернімося безпосередньо до тексту Геродота: “В центрі {області кожного народу} існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось так: накладають в’язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі. На них
влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стрімчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возів хмизу, бо через непогоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу {кожен народ} встромляє старий залізний меч, який є символом Арея. Цьому мечу вони щороку приносять в жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять іншим богам” (IV, 62).Простий на перший погляд текст в дійсності є нечітко сформульованою задачею. Буквально сприйнятий (і не прорахований) він приводить до фантастичних реконструкцій описаної споруди. Так в останньому виданні “Давньої історії України” повідомляється, що Арею “в кожній місцевості щороку споруджували велетенський вівтар з оберемків хмизу у вигляді чотирикутної піраміди або платформи…” (курсив мій.– В.П
.).Побудова однотипних “велетенських” культових споруд по всій Великій Скіфії маловірогідна. Етнічно різні її народи не могли мати один і той же обряд, навіть якщо вони всі шанували Арея. Не можна сприймати слова Геродота, взяті в фігурні дужки, “в центрі {області кожного народу}”, в буквальному сенсі, бо їх вставний фігуральний характер виявляється тут же трохи нижче: “в таку купу хмизу {кожен
народ} встромляє старий залізний меч”. Ритуал встромляння меча не міг виконуватися “кожним народом” в дослівному розумінні. Це мав би робити сам скіфський цар в ролі священика, оскільки старий меч був атрибутом і його влади. Крім того, функції Бога війни, скажімо, у скіфів-орачів мали б суміщатись із землеробським культом, як це було з Марсом у Римі. Принаймні всі досі виявлені археологами святилища в лісостеповій зоні, включно з тими, що приписуються культу Арея, не відповідають наведеному вище описові храму і жертовника із степового хмизу, і несуть на собі відбиток прямої спадкоємності від доскіфського періоду.Навпаки, всі деталі опису жертвоприношення мечу Арея трактуються Геродотом як притаманні власне скіфам (тобто етнічним іранцям), на що вказує і вибір “будівельного матеріалу” – хмизу, пов’язаний з їхнім способом життя у відкритих степах. Оскільки ж в політичному відношенні царським скіфам належала вся країна, то природно, що храм Арея споруджувався в її сакральному і, як виявилось в процесі дослідження, водночас географічному центрі.
Одначе, не був храм Арея ані пірамідою, ані платформою “велетенських” розмірів. В цьому легко переконатись шляхом нескладних підрахунків.
1) Які стадії використовував Геродот для своїх вимірів – аттичну в 177,6 м чи іонійську в 210 м – остаточно не встановлено. Отже, довжина і ширина основи “піраміди” Арея з хмизу у три стадії дорівнювала
» 530 м або 630 м. Висота ж нехай буде навіть не 177,6, а тільки 150 м. Чи можна уявити собі такий велетенський “вівтар” з хмизу висотою у 50 поверховий хмарочос, в той час як найбільший курган Скіфії (Лугова могила) мав висоту трохи більшу 21 м?2) 150 возів при умовній довжині в 3 чи 3,5 м вишикувалися б уздовж однієї тільки сторони. А при ширині у 1,5–2 м таких валок треба було б від 250 до 350, (тобто стільки років пішло б на заповнення одного шару “платформи”). При цьому висота укладеного хмизом поля була б максимум 2 м і стояти на ньому гуртом було б вельми хистко, а під’їхати цареві конем до центру взагалі неможливо.
Усе це виглядає абсурдом. Крім того, в обох цих “архітектурних конструкціях”, ігноруються дані про три стрімкі сторони і четверту похилу, якою можна було дійти до вершини. Справді, в описі Геродота йдеться про обряд жертвоприношення біля і на вершині
вівтаря з хмизу, але він відбувається в межах території, названої храмом. А це два різних поняття, хоч і тісно пов’язані одне з одним.Відомо, яким було священне місце у давньоіранських народів, що вели кочовий спосіб життя в степах Північного Причорномор’я, Передкавказзя і Казахстану ще до переселення їх на територію нинішнього Ірану. “Воно являло собою рівну дільницю землі, в іранців – прямокутник, котрий позначався проведеними з молитвами борознами, щоб позбутися впливу всіляких злих сил. Аби помітити священне місце, окреслену територію окропляли чистою водою і ще раз освячували молитвами”.
З огляду на це, “в’язанки хмизу”, очевидно, викладались у невисокі земляні валки вздовж країв дійсно велетенського квадрату і служили арматурою для землі, щоб вона не розповзалась. Робилося це з прив’язкою до сторін світу і таким чином відтворювалася модель, як скіфського Всесвіту, так і самої Скіфії, як чотирикутної країни. Всі, хто під час проведення ритуалу перебував у межах цього майдану площею 25-30 га, відчували себе його учасниками, перебуваючи “в храмі Арея – оборонця (захисника) Скіфії ”. Оскільки дія відбувалась раз на рік, валок із в’язанок хмизу (в супроводі молитов) поновлювали, “бо через непогоду він постійно осідав”.
А власне вівтар-жертовник споруджувався в центрі квадрата і не міг бути надто великим. На його верхній “чотирикутній площадці”, куди втикався священний старий меч – іпостась бога Арея, мало вміщатись хіба з десяток чоловік, які “відносять кров на вершину тієї купи хмизу” і “обливають кров’ю меч”. Більша ж частина обряду здійснювалась “внизу біля священної споруди”.
Виникає також питання – чи здалека доводилось везти тих 150 возів хмизу, коли весь навколишній степ буяв високими травами, часто майже в ріст людини, як це описує Д. Яворницький? За опитуванням нинішніх селян-косарів, на одну хуру звичайної лугової трави (ще не підсушеної) треба викосити 20 соток. Отже, якщо збільшити довжину сторони “храму” до 550 м – лише на 17 метрів більше заданих 533 м (3 стадії по 177,6 м), що дає 30 гектарів площі, – то викосивши її, вийде якраз тих 150 хур, про які каже Геродот. Отже, вівтар споруджувався, принаймні в перший раз, з хмизу, зібраного на призначеному для розмітки “храму” майдані.
Спробуємо обчислити й розміри жертовника-скирти, коли б всі в’язанки хмизу пішли саме на нього. Об’єм однієї хури приблизно 2м (ширини) х 2м (висоти) х 3 м (довжини) – всього » 12 м3, отже 150 хур дають об’єм в 1800 м3. Якщо скирта була кубом, до однієї з сторін якого прилягав спуск з нахилом у 30° , що дає можливість спокійно піднятись на вершину, то об’єм такої споруди буде V = 1,86 s3, а розмір сторін і висоти s = h = 9,9 м, близько 10 м. Незважаючи на приблизний оціночний характер таких розрахунків, вони дають цілком реалістичний результат. Така скирта з соломи, очерету чи сіна в українській мові має особливу назву “ожеред”.
В описі ритуалу відсутня вказівка на те, чому скіфи священну споруду Богу Арею не споруджували за добре відомою їм технологією побудови курганів із землі і дерну, а робили це з такого хисткого матеріалу як хмиз. Характерно, що в осетинському нартівському епосі, який за Ж. Дюмезілем, зберіг багато деталей скіфського побуту, не згаданих Геродотом, замість “хмизу” вжито термін “дрова”. Знаменно і те, що іранці зороастрійці, які зберігали елементи давнього культу, “здійснювали підношення з трьох елементів також і вогню. Підношення складались з сухих дров, пахощів (сухого листя або трав) і невеликої кількості тваринного жиру”.
Отже, у скіфів священна споруда робилась із хмизу тому, що вона щороку спалювалася й будувалася знову, для чого й треба було 150 хур в’язанок, за винятком тих, що йшли на поправку кордонів храму-квадрату. Той, хто прибув до такого святилища в інший час, нічого крім прибитого дощами його контуру і не побачив би. Тим і пояснюється трудність у його локалізації, особливо нині, коли вже розорані всі степи. Вона була б і зовсім неможливою, якби Геродот не описав ще однієї унікальної пам’ятки, пов’язаної з військовою славою Скіфії, та не вказав кілька географічних прикмет, за якими і вдалося це місце віднайти.
“Яке число населення Скіфії, я не спромігся вточнити, але чув різні твердження про їхнє число, одне – ніби населення її дуже велике, а інше – ніби справжніх скіфів досить мало. Проте одну річ мені показали наочно. Отже, проміж рік Борисфен і Гіпаній є місцевість Ексампай, про яку я вже трохи вище згадував, коли сказав, що там є джерело з гіркою водою, котрого вода вливається в Гіпаній і його воду не можна пити. В тому місці стоїть казан ушестеро більший від кратера, що його присвятив Павсаній, син Клеомброта, в гирлі Понту Евксіну. Хто його ще не бачив, я поясню, що це таке. Цей казан у Скіфії вільно вміщує шістсот амфор і завтовшки цей скіфський казан має шість стіп (помилка перекладача, має бути 6 дактилів, тобто пальців. – В.П.). Як кажуть тубільці, його було зроблено з наконечників стріл. Отже, їхній цар, якого звали Аріант, захотів довідатися, скільки є скіфів, і для цього наказав усім скіфам кожному принести по одному наконечнику стріли. А хто не принесе, тому він загрожував смертю. Отже, коли йому принесли дуже багато наконечників стріл, він вирішив спорудити з них постійний пам`ятник. З них він зробив цей казан і присвятив його тому Ексампаєві. Оце я чув про населення Скіфії ” (IV, 81).
Більшість дослідників сходяться на тому, що казан царя Аріанта, як унікальна пам’ятка, був встановлений у давньому й найважливішому святилищі Скіфії, а звідси один крок до думки, що таким святилищем мало бути якраз місцем щорічного спорудження храму і жертовника Богу війни Арею, хоча Геродот про це нічого не каже. Тому доводилось шукати інші джерела або користуватись методом аналогій.
На прямий зв’язок Священного казана з культом Бога війни вказують кельтські паралелі: “Ілюстрацією жертвоприношення Тевтатесу є сцена, зображена на срібному культовому казані”. Важливі й деякі деталі, зафіксовані у добре розробленій грецькій міфології. Ареса супроводжували сестра Еріда (сварка) і сини Дім (страх) і Фоб (жах). Психологічні сутності, втілені в цих образах, саме ті, з якими пов’язана майже безперервна кривава війна, що була способом життя скіфів. Це є додатковим аргументом, що в місцевості Екзампай ще до встановлення постійного пам’ятника – Священного казана – вшановували Арея, бо саме там починалась гірка річка Екзампей – скіфський Стікс, втілення страху, жаху і смерті. Згадка про пагорб у греків і римлян дає підстави вважати цю ознаку типологічною та інваріантною в етнічному відношенні. Можна було передбачати наявність такого пагорба чи поля на вершині пагорба і в Скіфії, в її сакральному центрі Екзампай.
Ця провідна ідея і тверда віра в те, що одна з лівих степових приток Південного Бугу, незважаючи на проминулі 2500 років, досі має гірку воду, з урахуванням всіх інших ознак, розрахунків відстаней, згаданих Геродотом, і привела до встановлення місцезнаходження Екзампаю. Для цього довелось організувати дві приватні автоекспедиції та дослідити басейни багатьох річок, не минаючи жодного села.
В природному відношенні Екзампай, справді, виняткове місце. Не просто пагорб, а вершина вододілу між двома річками – Чорним Ташликом і Мертвоводом разом з їх верхніми притоками. Марсове поле України позначене курганом з географічною міткою 269 м – найвищої точки в усіх степах Правобережжя Дніпра. Навпроти кургану – великий простір, серед якого виділяється яскравою зеленню той квадрат, на якому колись скіфи будували з хмизу вівтар-жертовник Богу війни Арею. Пізніше чумаки на цьому місці робили стоянку під час своїх мандрів степами.
Гіркою річкою виявився Мертвовод (його назва є точним відповідником іраномовної назви Аедзаемпаей, яка збереглася у осетин, ае – дифтонг. – В.П.), зі своєю притокою р. Кам’яно-Костуватою, яка починається неподалік у великому байраці по другий бік старого чумацького Кучманського шляху з джерела, про яке писав колись Геродот. В тому байраці найбільше вражає велике кам’яне плато – “пуп скіфської землі”.
Марсове поле України належить селу Вільні Луки Новоукраїнського району Кіровоградської області, за допомогою мешканців якого і вдалося знайти це унікальне місце. Тут колись стояв і великий казан царя Аріанта.
Щодо нього, то дослідники основну увагу звертали на наведені Геродотом числові дані, як умову для розв’язку оберненої задачі з підрахунком кількості населення Великої Скіфії, не надаючи значення і не пробуючи відтворити відсутні в процитованому вище тексті деталі ритуалу, пов‘язаного з використанням великого Священного казана, встановленого в святилищі Екзампай. І саме тому приходили до абсурдних результатів. Так у 1989 р. московські дослідники К.К. Марченко і О.М. Щеглов опублікували результати своїх розрахунків, детально обґрунтувавши вибір початкових параметрів, але ні слова не кажучи про культові дії і процедури. Об’єм великого казана вони визначали з уявлення, що в нього можна було увілляти вміст 600 великих тарних амфор кінця VI – початку V ст. до н.е. ємністю від 19,6 до 32,4 л. Казан у них вийшов грандіозний – висота від 4 до 9,5 м, вага від 7 до 46 тонн, місткість – від 12 до 20 тонн, а кількість скіфів, які здали по наконечнику, від 3,4 до 15,6 млн. чоловік, без врахування решти населення.
Ясна річ, самі ж автори визнали, що “одержані дані неправдоподібні”, але при цьому зробили занадто категоричний висновок: “…користуватись в дослідженнях наведеними Геродотом числовими та технологічними характеристиками не можна, оскільки вони під собою не мають жодних реальних підстав”. Так була посіяна зневіра в існування унікальної загальноскіфської пам’ятки і сумлінність батька європейської історії.
Між тим, коли алгоритм розв’язку задачі привів до абсурду, треба було шукати інші підходи до визначення параметрів. Перш за все товщини стінки, що корелюється з уже знайденими казанами, і ємності амфор, не великих тарних, якими наповнювали Священний казан, а малих, якими розливали приготований в ньому напій слави – проварене вино (як кагор), в яке вкидали степових змій мідянок, що надавало, як вважалось, мужності героям, які пили цей священний напій.
Завдяки вибору оптимальних параметрів математичної моделі вдалося підтвердити реальність існування казана царя Аріанта, вірогідні розміри якого становили: діаметр » 2,33 см, висота без ніжки » 1,74 см, вага » 2,8 тонни, товщина стінки 1,4 см, ширина верхнього бортика 11,6 см, місткість » 5,4 тонни. Місткість амфор, в котрі розливалось священне вино, » 9 літрів. Середня вага наконечників стріл бралася 4,7 г, а їх кількість вийшла 630 тис. Зрозуміло, що не все чоловіче населення, в тому числі осіле лісостепове, було воїнами. Якщо воїнів була половина, тобто » 315 тис., то відповідно максимальна кількість населення Великої Скіфії (при співвідношенні 1:5), близько 1,6 млн., в тому числі воїнів-кочівників 100–160 тис. Це реальні цифри, незважаючи на їхній оціночний характер. Вони корелюються з одержаними іншим шляхом.
Казан царя Аріанта (казан військової слави) був першим пам’ятником Перемоги на нашій землі. Уславлення звитяги скіфів над перським царем Дарієм входило в основний замисел всієї безсмертної праці Геродота, як і в помисли скіфських царів. Священний казан, встановлений у центрі країни, в святилищі Екзампай, патроном якого був Бог війни Арей, за думкою царя Аріанта, мав втілювати ідею незалежності Великої Скіфії. І своїм першим наказом – кожному скіфу здати по наконечнику стріли для проведення незвичайного “перепису”, і другим – виготовити з них постійну пам’ятку, він надав їй соборного характеру – символу державної єдності.
Великий Священний соборний казан символізував могутність Великої Скіфії ще й тому, що був виготовлений саме з наконечників стріл як частини основної “національної” зброї скіфів, відомого всьому античному світові скіфського лука, а крім того конгеніально втілений у найхарактерніше знаряддя військового побуту. До речі, вираз “їсти з одного казана” не тільки у давні скіфські чи середньовічні козацькі часи, але й для вояків періоду Другої світової, де б вони не воювали, залишався і залишається символом бойового братерства. А війна ж з персами, як відомо, була виграна меншими силами саме завдяки “голодній стратегії” для зухвалого ворога.
Закінчуючи, хочу нагадати, що в Україні завжди високо цінувалися особиста хоробрість і взагалі військова доблесть, які знайшли своє втілення в героїчній поезії. В кінці 80-років минулого століття вийшов прекрасний двотомник, якраз під символічною назвою “Марсове поле”.
БОРИСТЕН, № 3(165), 2005 р. С. 20-23.