Оскільки йдеться про духовні мости між народами, необхідні деякі попередні роз’яснення, щоб менше було неусталених понять, з яких починається взаєморозуміння.

Отже, за цим народом, який налічує зараз трохи більше 500 тисяч, одна з сторінок всесвітньої історії, сарматська доба на Україні (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) Інтерес до осетинської мови й культури постійно зростає, бо в них досі зберігається той живий подих, який наші археологи шукають у степових курганах.

Із сказаного стає зрозумілим, чому упорядники колективних поетичних збірників – з осетинської сторони М.Г. Ціріхов і К.І. Маргієв, а з української В.П. Бойченко – надали їм таких глибоких символічних, навіть зворушливих назв. "Ів зеххи х’ебулте", тобто Дна однієї землі" (видавництво "Ір", м. Орджонікідзе), – передає найзаповітніші почуття осетинського народу, коли мова йде про Україну. Назва ж одеських видань "Маяка" – "Крила нашої весни" та "Голоси гір і степів", – дуже привабливих у поліграфічному відношенні, розширюють нашу історичну свідомість і в просторі, і в часі.

Стислі, дуже інформативно написані Валерієм Бойченком передмови мають самостійні підзаголовки "Шляхами взаємної приязні" й "Перегук здружених сердець". У них йдеться про літературні й культурні зв’язки між осетинським і українським народами ще з дореволюційного періоду, до яких причетні імена Миколи Гулака, марка Кропивницького, Степана Васильченка, Пилипа Капельгородського і які були продовжені у 20–30 роки завдяки невтомній праці відомої української письменниці Варвари Чередниченко. Вона тривалий час жила в Осетії. Згадано про переклади Павла Тичини, декади братніх літератур. Одна з них у 1972 році прислужилась до початку традиції спільних видань, яких налічується вже кілька, окрім названих.

Орджонікідзенський збірник передмови не має, поезія в ньому говорить сама за себе. Але, щоб відчути, принаймні, звучання аланської мови, наведемо в українській транслітерації без перекладу одну строфу з вірша Касати Бетрадза "Іристон", зверненого до своєї Батьківщини:

Останнього, 1899 року, дев’ятнадцятого століття ця мова знову пролунала на північному березі Чорного моря, коли тут на засланні перебував співець осетинського національного відродження, автор знаменитої "Осетинської ліри", поет-революціонер Коста Хетагуров, який жив у хатині простого рибалки Йосипа Данилова в Очакові. Типова для степової України мазанка збереглася донині й, зрозуміло, викликає у кожного осетина, якому пощастило в ній побувати, такі ж почуття, як в українця на шляхах великого кобзаря.

Природно, що обидва підготовлених миколаївцями збірники відкриваються віршами осетинських поетів, пов’язаними з цими обставинами. Рева Асаєв, відвідавши очаківську хатину, з вдячністю каже:

Сучасній людині, звиклій велич думки пов’язувати з комфортом, незвична така зустріч віч-на-віч з минулим. Питання й відповіді самі виринають і він продовжує:

Читаючи збірники, переконуємось, що у вістах осетина образ України та її народу завжди супроводжується епітетами "могутній", "могутня", "сонячна країна", як це бачимо й у вірші Т. Баклаєва "Тарасові Шляхи".

Але всю глибину любові до нашої спільної праматері-землі висловив у вірші, який так і називається "Україно", Гафез:

Ці любов і розуміння, спираючись на тисячолітні карби пам`яті, живляться також спогадами про Велику Вітчизняну, про героїчний шлях останніх кіннотників, або “військо п’ятдесяти народів, як тоді писали (а серед них і кубанських козаків), яке під командуванням двічі Героя Радянського Союзу, гордості Осетії, генерала Ісси Плієва брала участь у визволенні півдня України. Ідучи слідом за видавництвом “Маяк”, одеська кіностудія могла б створити фільм за мотивами вірша Р. Асаєва “Шабля Ісси Плієва” в ім’я дружби українського, осетинського та інших народів Північного Кавказу. Час невпинно йде далі й далі, і “вже сивіють, вже сивіють” сини, бо стали старші за своїх батьків, які йшли на фронт (із вірша І. Баклицького). Зрозумілі всім народам синівські почуття з проникливістю висловили миколаївці Ю. Миронов – у вірші “Зразу після війни”, В. Бойченко – “Перші цукерки” і осетин Музафер Дзасохов – “Пропав на фронті безвісти”. А Юрій Зіньковський у вірші, присвяченому батькові, який загинув, визволяючи Угорщину від фашистів, знайшов справжню “Відповідь” на таке питання:

Кому не ясно: смерть – це вічність, а вічність не має часового виміру, і та земля, за яку полягли батько або й далекі предки, стає вже рідною, як і народ, який на ній живе.

Але ось другий вірш, також миколаївця Еміля Январьова, який називається ”Скіф”, де за бравадою археолога Васі Нікітіна, який “щойно викопав скіфа”, криється нерозуміння цієї простої істини: “Вася злиться і хмуриться: постискавши хустки, при могильному урвищі збились тісно жінки... Недалеко закопані їхні чоловіки, теж сльозами окроплені назавжди, на віки. Стало суму безмовного ще й сльозини, відтак і цьому невідомому – ЗЕМЛЯКИ як-не-як” (підкреслення моє – В.П.).

Справжнє, глибоке розуміння подібних проблем бачимо у вірші Р. Асаєва “Чому Осетія мала”. Пригадується й історична концепція Т.Г. Шевченка, якому не байдужі були, як і народу, оці розриті могили, оспівані ним , як символи слави України. Треба глибше пройнятися почуттям спадкоємності на своїй землі, тоді й стародавня історія перестане ховатися від нас за мовним бар`єром.

Прислухаємось до живого сарматського “Слова народу”, який нарешті знайшовся в “історичних джерелах”, в устах його сина, нашого сучасника Нафі Джусойти: