Гіпотези. Пошуки. Відкриття
КОЛИ І ЯК ВИНИКЛА НАША КРАЇНА І ДЕРЖАВА
З проголошенням Україною незалежності це питання набуло особливої актуальності. У науковому середовищі точаться суперечки на цю тему. Колишні теорії про спільну колиску трьох братніх народів поступились дослідженню «традиції державотворення» на українських землях. У річищі національно-демократичного спрямування української історіографії кінця XIX – початку XX століття їх ведуть від часів «могутньої держави Аскольда», антів чи міфологічних Кия, Щека, Хорива і Либіді. Однак накопичення і узагальнення археологічних даних дає можливість нині значно розширити хронологічні рамки. Мова вже йде про становлення України як окремої країни та зародження державності на її землях від часів Великої Скіфії.
Саме таку концепцію запропонував науковий працівник кафедри моделювання складних систем факультету кібернетики нашого університету Володимир Іванович Петрук. Обґрунтованості й достовірності його історичним теоріям надають оригінальні спостереження, точні розрахунки та використання методики територіального моделювання.
А почалося все у 90-х роках, коли на кафедрі група співробітників зайнялась комп’ютерною картографією. Оскільки ж Володимир Іванович має дві освіти – технічну і гуманітарну (закінчив КПІ та філософський факультет нашого університету), і взагалі цікавився історією України, особливо її стародавнім періодом, то був долучений до розробки принципів побудови комп’ютерного атласу України.
Чому ж постало таке завдання? Відповідь на це питання очевидна – бо на звичайних паперових носіях не видно динаміки територіальних змін в ході розвитку держави чи наслідків катаклізмів, пов'язаних із зовнішніми факторами. Як правило, беруться вибірково певні періоди історії, і в їхніх межах всі шари накладаються і зрощуються. Наприклад, відома усім карта Київської держави охоплює п’ять століть, за які багато чого змінювалося, а зображається єдиним непорушним зеленим простором. До того ж, усієї території нинішньої України вона не охоплює. Синхронні історичні явища у степовій зоні Причорномор’я та Криму не деталізуються. Взагалі, крім опублікованих в дослідницьких виданнях, нині наявні підручникові карти охоплюють тільки декілька періодів історії України – після Київської доби це Козацька держава і карти кінця XIX та XX ст. Ні в хронологічному, ні в територіальному сенсі вони не відтворюють повної і вельми складної історичної картини. Ще менше карт зі стародавньої історії України, а ті, що є, часто хибують відсутністю кордонів і не придатні для моделювання.
Принцип побудови комп'ютерного атласу зовсім інший: на моніторі комп'ютера закріплюються координати сучасної України, а потім послідовно подається карта за картою з певним часовим кроком (наприклад, 1 сек – 1 рік або 10 сек – 1 століття, чи довільно), і тоді внаслідок швидкої зміни картинки на екрані можна спостерігати мультикартографічний «фільм» – як протягом віків змінюються кордони нашої країни та держави, як вона, мов живий організм, то розширюється, то звужується, то розпадається, то знову з'єднується.
Для вченого розв'язання однієї задачі породжує низку нових. Так і для Володимира Івановича робота над розробкою комп'ютерного атласу змусила замислитись над питанням: а який алгоритм нашої історії, якою є базова модель для територіального моделювання минулого України, від якої стадії треба починати? Зауважимо, що відповідям на ці питання В.І. Петрук присвятив більш ніж 400-сторінкову монографію «Велика Скіфія–Оукраїна». видану на замовлення Державного комітету з інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України за Національною програмою випуску суспільне необхідних видань на честь 10-ї річниці незалежності України.
Традиційно держави розвиваються за таким алгоритмом: зародження в маленькому просторі, розширення до максимальних меж, далі занепад і втрата простору. Наприклад, Рим починався з власне Рима і області Лаціо, потім розширився до меж Італії, тоді всього Середземномор'я, потім від нього залишилась Візантійська імперія, нарешті й вона зникла. А відновились сучасні Італія та Греція. Аналогічно Османська імперія почалася з невеличкого бейлика Османа, виросла у величезну імперію на трьох континентах, тоді розпалась і зменшилась до нинішньої Туреччини.
З точки зору кібернетики це проста модель – розширення і звуження. За таким принципом і у нас розвивались Київська держава та козацька республіка. У локальному сенсі його можна використовувати, але для всієї історії України він не прийнятний. Бо, наприклад, у нас були періоди, коли Україна була поділена на Західну і Східну, Лівобережну і Правобережну, але ми вважали себе одним цілим. Тоді треба застосовувати інший принцип – розселення українців територіальне, тобто принцип територіальної сталості. Глибинним же алгоритмом української історії було утримання або відновлення цілісності території країни, яка склалась ще в часи Геродота.
Цей процес простежується протягом 2700 років. Зазначений хронологічний період досить довгий, і це дає змогу виявити певні закономірності розвитку. З точки зору писаної історії для території України дуже характерним є період утворення Скіфії. Тому що в цей час (VII – V ст. до н.е. відбувається становлення всієї греко-римської цивілізації, на якій заснована духовна спадщина європейських народів. І наша Батьківщина, Велика Скіфія-Україна була безпосереднім учасником цього процесу.
Геродот опис Скіфії, зазначивши, що вона має форму чотирикутника. Оскільки подібні відомості давали місцеві інформатори, це означає, що вже тоді населення мало уявлення про розміри своєї країни та її кордони. Ретельно дослідивши «Скіфський логос» великого історика та використовуючи дослідження археологів, Володимиру Івановичу вдалося точно відтворити кордони давньої Скіфії, прив'язати всі кути скіфського чотирикутника до місцевості. І виявилось, що Велика Скіфія в основному займала територію степу і лісостепу нинішньої України, включно з Таврикою, її південний кордон тягнувся Лукомор'ям від мису Сарич (Крим) до гирла Істру (Дунаю). Західний йшов нині зниклим річищем дельти Дунаю по межі з Фракією і підіймався понад південними Карпатами річками Серет (Молдавським та Подільським) до гір Вороняків на Волині, звідси північний кордон межею Лісостепу тягнувся до вододілу з витоками річок Сейм, Псел, Ворскла, Сіверський Донець і Оскол (нинішня Білгородська обл. Росії), далі північно-східна його частина пролягала поміж Скіфським Танаїсом (Сіверським Дінцем) і Сарматським Танаїсом (Доном) до Цимлянського броду. Південно-східна частина тягнулася Нижнім Танаїсом і берегом Меотиди до того ж мису Сарич. Це і сьогодні найпівденніша точка України.
У безперервному русі української історії можна виділити чотири періоди територіального відродження, які є підтвердженням запропонованого підходу. Перший період, як вже було зазначено, припадає на VII – IV ст. до н. е. – утворення і розквіт Великої Скіфії. Друге піднесення Скіфії відбувається у II – V ст. н. е., його проявом була яскрава Черняхівська археологічна культура. Римляни, у той час захопивши більшу частину Західної Європи, називали нашу країну Європейською Сарматією, греки ж продовжували традиційно називати її Великою Скіфією (що засвідчив навіть Нестор Літописець).
Після цього настає період зміни кордонів, оскільки відбувається велике переселення слов'ян. Цей процес триває аж до князівських часів – вже добре відомого періоду нашої історії. Але він не може бути номінованим як третій щодо Скіфії, бо кордони Київської держави далеко просунулись на північ і виходили за межі базової території, не вкладаючись у скіфський територіальний алгоритм. Це, звичайно, не означає, що ця доба випадає з самої історичної канви.
З кінця XV і початку XVI ст. козаки починають період внутрішнього підйому – із степових місць, із Запорожжя, з Січей, закладених там, де височіли степові піраміди священного скіфського царського могильника Герри і була колись скіфська столиця в Кам'янці Дніпровській, їх кликав могутній дух «старих батьків», за словами Тараса Шевченка, і певною мірою завдяки йому відбувається відродження всієї країни – фактично тієї ж Скіфії чи Європейської Сарматії, як її знову називали в Європі.
Українських козаків можна назвати духовними нащадками скіфів-орачів, бо в одних і других способом життя була воєнна демократія, вони не тільки орали, а й воювали (орати, рать – одного кореня). А візьміть козацьку культуру. Вона ж вся зіткана з оспівування скіфських могил, усвідомлених як свої, а не чужі (не вдаюсь тут у наукові подробиці, які з цих могил власне скіфські, а які з бронзового часу). Таким чином, період козаччини – третій період становлення України за скіфським територіальним алгоритмом. Дуже цікаве зіставлення у цьому контексті союзу Хмельницького з ханом Кримським. Типологічно, це те ж саме, що союз Великої і Малої Скіфії. Доречно згадати й Молдавію, яку великий Богдан хотів залучити до свого союзу – вона теж колись була частиною Скіфії.
І нарешті у минулому столітті на картах з'являється держава Україна в межах, які в основному збігаються з кордонами Великої Скіфії. Це вже четвертий період, у якому теж простежують цікаві паралелі. Так, наприклад, до Скіфії не входили Волинь, лісова частина Чернігівщини і Сумщини, але ці землі займали її сусіди, там були поширені скіфські одяг, знаряддя праці, зброя. Скіфи вже тоді хотіли втягнути їх у спільну війну з Дарієм, а згодом прилучити до своєї країни. Теперішня Україна – результат того процесу, який розтягнувся на цілі тисячоліття.
Характерний і процес установлення східного кордону України. Коли українці розселялися, – а переселення відбувалися часто, бо Лісостеп – територія, на якій можна закріпитися, але з якої могли і вибити – орієнтирами при розселенні були чорнозем і давні могильники. Кургани для них були міткою своєї землі.
Таким чином, аналізуючи різні територіальні модифікації, чітко окреслюється вся наша історична територія. Володимир Іванович розробив базову карту Скіфії, яка стала основою для побудови комп'ютерного атласу.
Відразу здавалося, що робота ця суто комп'ютерна, а потім виявилось, що практично не існує такої розробки в істориків, і взагалі мало істориків займається стародавньою історією та історичною інтерпретацією здобутків археології. Сама ж вона з допоміжної дисципліни перетворилась на окрему, вельми поважну і самодостатню. Сподіваюсь, що згадана монографія прокладе місток до переосмислення деяких історичних концепцій.
Не можна не згадати, що для здійснення цього дослідження В.І. Петруку довелося багато поїздити Україною. Щоб розробити модель країни, зробити достовірною, треба було знайти центр Скіфії – священну місцевість Екзампай. Володимир Іванович спочатку теоретично визначив, де його шукати. За ознаку взяв відомості, про які пише Геродот – у цьому місці з джерела починається гірка річка, яка потрапляє потім у нинішній Буг і робить його воду гіркою. Додаткова ознака – Екзампай розташований між Дніпром і Бугом та поблизу місця, де Буг і вже Дністер розходяться. Ретельно попрацювавши з осетинським словником, визначив, що слово «Екзампай» значить «мертва вода, мертва річка, річка Мертвовод». Детально вивчив думки інших вчених з цього приводу. Зокрема академік Б. Рибаков вважав, що Екзампай – це р. Чорний Ташлик. Володимир Іванович перевіряв теорію Б. Рибакова на місці, дослідивши цю річку від верхів'їв до її гирла, і переконався, що вона хибна. А почав підніматися вздовж Мертвоводу – то там навіть зілля коло річки все біле від солі, а в криницях прибережних сіл гірка вода. І знайшов джерело, заховане між камінням, яке описував Геродот – виток однієї з чотирьох річечок – приток Мертвоводу.
Біля цього священного місця на вершині вододілу стояла колись найбільша пам'ятка Скіфії – великий Священний казан. Це теж була складна задача – довести, що він справді існував, бо всі попередні підрахунки вчених вказували на те, що розміри його фантастичні, оскільки Геродот говорив, що він легко містив 600 амфор вина, а товщина його стінок – 6 пальців. Але Володимир Іванович підійшов до цих підрахунків як інженер, кібернетик. Проаналізував кожний параметр, врахував форму і особливості лиття знайдених великих казанів, а також той факт, що він мав нагріватись, бо використовувався для сакральних цілей, зокрема для приготування священного «напою слави». Так з'ясувалось, що Геродот говорив не про товщину стінки, а про той верхній бортик, який загинається і надає жорсткості всій конструкції.
А розгадку підказав осетинський нартівський епос, який розповідає про цей казан, і про святкування скіфами Новруза – Нового року навколо нього, про героїв, які танцювали на краю казана під час цього дійства, про вино з додаванням розрубаної степової червоної змії, яка в ньому варилася і, як вважалося, надавала особливої мужності. Виявилось, що у казані вміщувалось 600 амфор (дзбанів), якими розливали вино, а не наливали, а їх місткість приблизно 9 л, значно менше, ніж у великих тарних амфор. У результаті підрахунки засвідчили, що Священний казан (зрозуміло, з певними допусками) мав приблизно такі габарити: діаметр зовнішній 2 м 33 см, висоту з ніжкою 2 м 17 см, що цілком реально. Володимир Іванович пропонує відтворити цей Священний казан, який був пам'ятником перемоги скіфів над персами Дарія і водночас пам'яткою про перший «перепис» населення Великої Скіфії, та утворити в місцевості Екзампай на Кіровоградщині національний степовий історико-ландшафтний парк.
Звичайно ж, неможливо переповісти всі деталі цікавих досліджень Володимира Івановича Петрука у невеликій газетній статті. Але сподіваюсь, що деякі відповіді на питання, винесене у заголовок, прозвучали.
З В.І. ПЕТРУКОМ розмовляла Людмила МОРОЗОВА.
Київський УНІВЕРСИТЕТ, № 9, жовтень 2002 р.