Окремий розділ монографії
"Велика Скіфія-Оукраїна"
з лінгвістичним аналізом
назви нашої країни
"Україна"

Володимир Петрук

ВЕЛИКА СКІФІЯ – КРАЇНА ОУ

СКОУФЬ, ОУКРАЙНА, РОУСЬ. ЦИФРОВИЙ КОД

В основному це дослідження мало історико-географічний характер, але в силу необхідності багато раз доводилось займатись лінгвістичними проблемами та математичними підрахунками. На завершення маю додатково пояснити, який сенс вбачався мені у використанні в назві книжки складної формули “Велика Скіфія–Оукраїна” з дифтонгом “оу” замість звичного “у”.

Я вибрав її тому, що саме така назва вперше засвідчена ще в ХІІ ст. і передає найдавнішу з відомих форм, хронологічно майже на тисячоліття ближчу до первинної Скіфії. Тобто служить маркером історичності. Повідомлення з Іпатіївського літопису: “и плакашеся по нем вси Переяславци… бе бо князь [Володимир Глібович] добръ… w нем же Оукраина много постона” [1] не тільки викарбуваний на пам‘ятнику цьому князю в Переяславі-Хмельницькому, але й завжди цитується в наукових та науково-популярних працях, отже має бути добре відомим широкій громадськості. Хто про це не знав, той принаймні зацікавиться мовним раритетом.

Крім того, були й інші міркування, навіяні яскраво продемонстрованою Геродотом у “Скіфському логосі” як у його структурі, так і в чисельних даних наскрізною магією числа 4, явища глибоко закоріненого в свідомості давніх греків (воно дещо незвичне, оскільки у нас таку роль відіграє число 3). Взагалі, природа і світ повні прихованих закономірностей, в тому числі й цифрових, які не завжди усвідомлюються, хоча й не перестають від цього діяти. Дивні речі розкриваються, коли починаєш пильно прислухатись до “голосу землі”. З глибин тисячоліть, з неписемного мороку, народна пам‘ять донесла до нас власні назви й поняття, таємниці яких досі не дають спокою науковцям і патріотам рідного краю. Чи найголовнішою з них є й назва нашої Батьківщини.

На відміну від цілком прозорих державно-географічних означень – Франція, Греція, Болгарія, Польща, Чехія, Словенія, Словаччина тощо, які не викликають жодних дискусій, Україна (Оукраїна) має назву, яка містить в собі іманентно певну приховану сутність, інформативний геном, в якому її походження зашифровано мало не на генетичному рівні, а тому ніколи не припинялись спроби дати пояснення цьому винятковому явищу, крім цифрового.

Не претендуючи на єдине і остаточне розв‘язання проблеми, оскільки висловлене нижче матиме специфічні моменти, які можуть здатися числовою містикою, все ж таки вважаю за необхідне викласти прогеродотову версію на додаток до вже існуючих, головною з яких є пояснення, що Україна – це територія “на краю” [2], якої дотримувався зокрема М. Грушевський.

По-грецьки m u s t i k a означає таємницю, щось загадкове, непояснювальне. Але ж завданням науки і є проникнення у велику містерію буття, тим паче історичного. Без національної містики, національних міфів не буває національної душі. Досить згадати з яким піднесенням були зустрінуті “Міфи Київської землі та події стародавні" О.П. Знойка [3], “Феномен України” О. Братка-Кутинського [4], збірники “Космос Древньої України” [5], “Онуки Дажбожі” [6] тощо саме в роки національного відродження. Незважаючи на критику за “ненауковість”, вони таки збуджують зацікавлення проблемами, які звичайний раціоналізм просто відкидає.

***

Отже, відштовхуючись від форми Оукрайна з літописного повідомлення, переходжу до порівняльного функціонального аналізу відповідних лінгвістичних аналогів.

Перелічені вище європейські країни мають прості, одноелементні назви. Однак, вельми поширені й двоелементні: Deutschland, Irland, Finland, Russland, частина з яких закріпилася в українській мові, як Ірландія та Фінляндія. Модель їх складається з назви народу + земля, країна (land). Близькою, але дещо відмінною, є та ж модель з певною характеристикою + земля, країна: Nіderland – Нижня країна – Голандія, Island – Льодова країна – Ісландія.

Аналогічно утворювались назви і в Азії чи Євразії: Казахстан, Узбекистан, Татарстан, Туркестан, Афганістан, Пакістан, Індостан. Другий елемент моделі “стан” – країна, земля, область, регіон, край – запозичений з іранських мов [7]. Офіційна назва Осетії, нагадаю, Ірістон.

В слов‘янських мовах для означення територіальних одиниць також поширений географічний термін “земля”, добре відомий нам як Роуська земля, Волинська земля, Чернігівська земля, Переяславська земля тощо. Можлива і перестановка – Землі Війська Запорозького. Особливість полягає в тому, що розширена назва не скорочується до одного слова, як, скажімо, у латвійській, спорідненій балтійській мові, – Курземе, Відземе. Щоправда, українська мова виробила компенсуючу модель, завдяки якій, наприклад, Київська земля стала називатись Київщина; відповідно – Полтавщина, Одещина і т.п. Проявилась вона і в назві країн, зокрема Угорщини. Варіацією є назви по типу Донеччини – Німеччина, Туреччина, Словаччина.

Паралельним і дуже популярними серед слов‘янських народів є територіальні терміни “край, крайна, країна”, переважно з наголосом на “а”. Засвідчена така вимова і в українській мові, як от у Т. Шевченка: “Я так її, я так люблю, Мою Україну убогу...”. Або в іншій формі: “Нехай душі козацькії В Украйні витають – Там широко, там весело Од краю до краю...” Нині обидві вони сприймаються як ненормативні, бо наголос перейшов на літеру “ї”, але це не значить, що слід ігнорувати такі важливі лінгвістичні факти, тим паче, що походять вони з Черкащини, отже, в них, напевно, звучить голос скіфів-орачів.

У Південній Європі історична відома Словенська Крайна, колишня марка (область) Krain в Австрії. Декілька “Країн” було в старій Сербії. Зовсім недавно, під час розпаду Югославії, спочатку виникла, а потім зникла, як фантом, Сербська Країна – в місцях компактного поселення сербів на території Хорватії, у її прикордонні. Все це свідчить про те, що поняття, яке за всіма ознаками склалося ще до широкого розселення слов‘ян у 6 ст. на Балканах, живе й донині.

Характерно, що в таку формулу легко вписуються Скіфська (У)країна (Скіфська Крайна), Сарматська (У)країна (Сарматська Крайна) тощо. Найближчі до цього варіанту, добре задокументовані козацькими літописцями, назви: Козацька (У)країна або Козакоруська (У)країна. Ясно проступає смисл другого елементу “країна”. Скорочений елемент “У” (давніше “Оу”) звучить органічно, але з інформаційного боку є ніби надлишковим (дублюючим перше означення), тобто нерозгаданим.

Логічно припустима зміна місць дає варіанти – Країна Сербів, Країна Словенців, Країна Козаків, Країна Скіфів і приводить до формули Країна У або Оу, смисл якої ще треба встановити. В усякому разі, є підстави вважати назву “У + країна” чи “Оу + крайна” належною до двоелементної моделі.

Що ж означає елемент, згорнутий до одного звуку чи до давнішого дифтонгу? Назву народу, характеристику його країни, мови або ще щось інше?

Загальновідомо, як багато російськоорієнтованих вчених намагались назву У + країна звести до поняття “окраина”, тобто перший елемент розуміти виключно як префікс. В такий спосіб і з “вродливої” дівчини легко зробити “уродину”. Бо ж і в російській мові поняття “страна” походить від “сторона” (пор. “родная сторонка” = “рідний край”). Додавання до нього префіксів “о, у” веде до штучно вигаданих “Острана, Устрана”, які взагалі нічого не позначають. Між тим прихильники цієї теорії, далеко не мертвої, без жодних сумнівів намагаються йти в чужий монастир зі своїм статутом, тобто прикладати граматичні форми однієї мови до зовсім іншої при тому, що вони і в ній самій не спрацьовують.

Сам по собі зв‘язок термінів на позначення певних територій з поняттями “країв” легко прослідковується в інших мовах, але стосується він все того ж другого елементу “крайна, країна”. Наприклад, кантон – територіальна одиниця у Франції та Швейцарії, при тому, що “кант” і “окантовка” через латинську основу ведуть аж до “континенту” (території, оточеній неперервним кордоном – кантом – краєм).

Що ж до У + країни, то існує ще одна народновимовна форма – Вкраїна, ігнорована “окраїністами”. Сергій Шелухін, один з активних діячів українського відродження початку ХХ століття, а потім професор Українського вільного університету в Празі, в книзі “Україна”, виданій ще в 1936 р., особливо наголошував на цьому, здавалось би малозначущому факті, єдиній букві “В”. Саме він відчув глибинний смисл в цих звукових переходах, за якими в терміні У + країна = країна У (Оу, В) крилось колективне національне “Я”, подібне до процитованих вище поетичних слів Тараса Шевченка:

“Це ім‘я в душі й уяві нації, не просто Україна, а з епітетами: “рідна (У)країна”, “мати (У)країна”, ненька (У)країна”, рідна моя (У)країна”, “наша (У)країна”, “славна (У)країна”, “вільна (У)країна” – як постійне бажання і устремління нації. Вона з своїм народом, як Мати з дітьми, вкупі ними турбується, журиться, плаче, радіє, веселиться, повстає, бореться за волю і правду на землі. Персоніфікована Україна – земля полита і напоєна кров‘ю предків, яка промовляє до душі нащадків і навчає їх досвіду минулого та кличе до боротьби за волю й Батьківщину, за рідну землю” [8]. (дужки навколо (У) – мої)

Тут виразно проступає той самий образ морально досконалої країни, який мав на увазі Геродот, коли прикладав модель тетрагону до Скіфії. Вже в такий спосіб Країна Оу наближається до тотожності зі Скіфією, а образ матері до скіфської богині-берегині домашнього вогнища Табіті.

***

Для контрасту можна взяти приклад з іншою європейською територіальною одиницею, первинно близькою до поняття “крайна”, і простежити, як історично трансформувався внутрішній зміст її назви.

Марка – у франкській державі 8-9 ст. і в середньовічній Німеччині прикордонний укріплений адміністративний округ. Похідне від нього поняття давно засвоєне в Україні: ярмарка – щорічний торг в даній окрузі. Модель цього терміну: рік (одиниця часу) + територіальна одиниця. Прийшли до нас і наступні суперсучасні слова з цього ланцюжка: маркет – маркетінг – мегамаркет. Цілком очевидно, що смислова еволюція йшла в зовсім іншому напрямку.

До української тематики і назви Україна найближче прилягає тільки одна конкретна територіальна назва – Уккермарк (від річки Ukra в Померанії, хоча і в Польщі є річка Wkra), яку останнім часом дехто популяризує мало не як прабатьківщину українців, з чим навряд чи можна погодитись. По суті це є антитезою до пропонованої мною автохтонної скіфсько-геродотівської версії.

***

Перш ніж перейти до неї, варто ще звернути увагу на англійські територіальні поняття, висловлені у словах, що мають знайомий нам давній індоєвропейський дифтонг “оу”: county – адміністративна одиниця у Великобританії (графство); country – 1) країна, 2) село, сільська місцевість. При цьому дієслово count – означає рахувати.

Заглибленність у індоєвропейськість надає великої інформативної переваги “оу” щодо пізнішого “у”. Порівнюючи назву українських гір Товтри з чеськими Татрами, не можна оминути його увагою (ов = оу). Присутній він ще в цілій низці географічних термінів, зафіксованих в літописах з князівської доби: Боуг, Вьроучии, Гоубин, Гоуричев, Доубьн, Зоубрья, Коурск, Коуманска земля, Лоубно, Лоучьск, Лоукомль, Моуравица, Оугълъ, Проут, Поутивль, Роутьць, Соула, Соурож тощо (всіх їх, зрозуміло, значно більше) [9]. Розсіяні вони на Право- і Лівобережжі, від Полісся до Тавриди, тобто по всій території колишньої Великої Скіфії – Країни ОУ. Цілком закономірним виглядає, що до цього ряду прилягають також історично-територіальні назви Скоуфь, Оукрайна, Роусь.

Хоча у більшості подібних назв, топонімів, гідронімів, які дійшли до нашого часу, колишній дифтонг “оу” зник, це не означає, що він геть занепав в українській мові. Характерний двоголосний звук присутній в багатьох словах, де він витіснив елемент “ол”, а на письмі набрав вигляду “ов”. Досить порівняти слова “долина” і “доугий”, а також згадати: коузани, доубню, шоук, поуно, тоуч, жоутий, мовчи тощо. Прослуховується він і в закінченнях дієслів у чоловічій формі минулого часу: пішоу, побороу, полоу, захолоу.

Комп‘ютерне дослідження, проведене мною, показало, що елементи “оу (ов)” та “ен” найчастотніші в українській мові, і уже тому вимагають до себе пильної уваги [10]. Відомо, що кожна радіостанція має певну визначену їй несучу частоту, що є її ідентифікатором, а вже на неї накладається низькочастотний сигнал, який несе власне інформацію. Розпізнавання ведеться у двох напрямках: хто говорить і що каже. На цьому ж принципі, фактично, заснована й природна людська мова. Додатковий параметр – коли говорить.

Цитуючи наведену вище літописну фразу з приводу смерті Переяславського князя Володимира Глібовича, за яким “Оукрайна много постона”, дослідники, як правило, звертають увагу переважно на дату, якої вона стосується – 1187 рік. З цього роблять висновки, що назва Україна з‘являється у ХІІ ст., бо тоді вона була зафіксована писемно [11].

Інша справа, коли настроїти слуховий апарат розпізнавання на коротенькому “Оу” (=“наша частота”), а потім за плачем і стоном виловити загальнослов‘янську “крайну”. Оскільки дифтонг “Оу” входив до первинної кирилиці ІХ ст., безумовно, він був усталений у мові значно раніше, що яскраво засвідчує, наприклад, чеська мова. В такий спосіб у два кроки можна досягнути VI ст., часу розселення слов‘ян. Водночас, характерно, що жодного випадку прикладання моделі “Оу + крайна” поза межами Скіфії–України ранні європейські джерела не фіксують. Замість “Оу” вставлялось інше означення, але сама модель працювала.

Дифтонг “Оу”, таким чином, є одним із звукових ідентифікаторів української мови і українців (як для кавказьких народів, наприклад, гортанний звук “х”). За останнє тисячоліття відбулось лише зміщення “несучої частоти” з накладкою “оу” на “л”, при цьому його замістив звук “у”, а не “о”.

Проте цим не вичерпуються всі можливі значення “Оу”.

Про важливість скіфо-сармато-осетинського дифтонгу “ае” для розпізнавання назви Екзампаю як Æдзæмпæй вже сказано багато. Чи не маємо ми аналогічної ситуації з Оукрайною? Недарма ж кирилиця мала навіть специфічні знаки (лігатуру) для позначення цього дифтонгу або , які мають ще більш лаконічну і давню форму ® .

***

Повертаючись до індоєвропейськості стародавнього дифтонгу Оу () та ангійського count (рахувати), щоб опуститись в глибочінь часу від літописної Роусі до геродотівської Скоуфії, виникає бажання звернутись до санскриту, тим паче, що вже були спроби пояснити через цю давню мову і усталений образ назву Україна від слова “укхраііа” – “горб, бугор”, тобто Україна – це “рубіж, що охороняється сторожовими могилами” (Великанов, 64) [12]. Крім того, Степан Наливайко постійно нагадує, що “найбільші несподіванки і відкриття чекають на нас при зверненні до санскриту і санскритських джерел” [13].

І не дарма. Дивовижним чином виявилось, що знак ““, зовсім подібний до , який у кирилиці позначає “Оу”, по-перше існує в санскриті, а по-друге має числове значення 4 (чотири) [14]. Система чисел, наведена нижче, входить до найпоширенішого нині складового письма деванагарі в сучасних індійських мовах у Північній Індії – гінді, маратхі, непалі. А сам санскрит походить від староіндійського письма брахмі.

В такому разі, при всій фантастичності ідеї, Оу + крайна або Країна Оу означатиме країну з ознакою 4. Можна навіть придумати неологізм, метафору – Чотирикрайна, з повною формулою Велика Скіфія – Чотирикрайна, що буде у цілковитій відповідності до того смислу, який вкладав в неї “батько історії” Геродот, описуючи Скіфію  як тетрагон (швидше чотирибічник, ніж чотирикутник). Але не науковим поясненням.

***

На жаль, кореляції між санскритом і давньогрецькою щодо літерно-цифрової відповідності не спостерігається. Цифрі “чотири” в грецькій арифметиці відповідала літера D (дельта), яка, маючи фінікійське походження [15], зображалась трикутником, а не чотирикутником (від її форми походить назва нинішніх дельтапланів), але за порядком була саме четвертою в абетці.

Сьогодні ми настільки відвикли від числового значення букв, що важко й уявити той час, коли ще арабські цифри не увійшли в широкий вжиток. Лише зрідка застосовується римська цифрова система. Між тим, від часу Геродота і до Візантії, а, отже, відповідно й Київської держави, усе числення велось виключно за допомогою літер. Ясна річ, користувались такими цифровими знаками і понтійські греки, і освічені скіфи, і, що зовсім не виключено, оукраїнці, ще до того, коли вони стали роусинами.

Питання про те, чи могли наші предки застосовувати “цифрову мову” в дописемний період давно хвилювало вчених. Харківський історик математики М.М. Марчевський ще в 1923 р. стверджував, що “У нас ... до введення християнства цифр не було ніяких. Тільки знайомство з греками, стосунки з Візантією після прийняття християнства і переклад священних книжок слов‘янською мовою мали своїм наслідком появу церковно-слов‘янської буквеної нумерації, що була копіюванням грецької системи нумерації в алфавітному порядку” [16].

Дослідник математичної думки Давньої Руси Р.О. Симонов, який наводить ці слова, сам же і зазначає, що пройшло півстоліття (тепер вже три чверті) після роботи М.М. Марчевського: “наука нагромадила нові факти. Вона збагатилась методами наукового аналізу. Думка про відсутність цифр на Русі до прийняття християнства досі не має обґрунтування. Виявляється, що протилежна точка зору – про знайомство з цифровою символікою в дохристиянській Русі – більше узгоджується з наявними даними” [17].

З подальшого тексту видно, що він має на увазі декілька пам‘яток болгарського походження – докириличні протоболгарські написи на камені грецькими літерами. Цифри виділялись з обох боків двокрапками. Взагалі ж візантійська система склалась, треба думати, ще в класичну добу, судячи з того, що вже в античний час для розрахунків використовувались наочно-механічні лічильні прилади типу Саламінської мармурової плити під назвою “абак”.

Система була 27-знакова. 24 грецькі букви разом з трьома додатковими “епісемами” для чисел 6, 90, 900 розташовувались в три ряди по 9 знаків у кожному: одиниці від 1 до 9, десятки від 10 до 90, сотні від 100 до 900. Числа від 1 до 999 можна було позначати послідовністю з однієї, двох або трьох знаків. Для позначення тисячі перед відповідним знаком ставилась скісна риска. Зв‘язку між звучанням назви певної цифри і її скороченим літерним позначенням не було.

У Геродота всі числа названі в повній формі. Те, що нас гіпотетично цікавить – довжина сторони скіфського тетрагону в 4000 стадій – записана як “t e t r a k i s c i l i o n s t a d i w n “, у знаковій формі – /D . І в реконструйованій системі дохристиянської Роусі, дуже близькій до візантійської [18], четвірка позначалась як Д, відповідно й чотири тисячі – /Д. Підставляти ці знаки у потрібну формулу Оу + країна немає підстав.

Але ж і сам дифтонг “Оу” мав цифрове значення, рівнозначне грецькій літері U (і-псілон). Навіть його лігатура подібна до цього знаку, видно, що він брався за взірець [19]. А числове його значення – 400, кратне 4000. Так на геродотовій основі все ж таки виникає скіфська версія назви Країни Оу = України. В скороченому нині до простого звуку елементі “У” нібито криється зашифрована довжина сторони скіфської Чотирикрайни. Але чому ж тоді 400 – чого, яких одиниць? Хто міг таке придумати і коли?

За півтора тисячоліття від часу подорожі Геродота до утвердження Київської держави на греків найбільший вплив мали римляни. Система мір у них сходилась із грецькою в малих одиницях (палець, стопа, лікоть), але у вимірах відстаней значної довжини замість стадій вони використовували милю. Римська миля дорівнювала 1480 м (кругло 1,5 км), при тому що десять аттичних стадій – 1776 м (приблизно 1,8 км). Якщо замість 4000 стадій взяти 400 миль, то вийде, що сторона Скіфії за римською версією дорівнювала 600 км, близько до того, що в дійсності становила довжина західної її сторони за моделлю чотирикутника – 660 км.

Навряд чи хто переміряв довжину сторін Європейської Сарматії (колишньої Скіфії), сучасниці Риму, хоч він захопив навіть частину її древньої території в Подунав‘ї в Буджаку (до Троянових валів) та у Тавриді (Херсонес і навіть Боспор). Але можна уявити, що якби знатному й освіченому понтійському греку, хоч би з тієї ж Ольвії, яка визнавала владу Риму в ІІ–ІІІ ст. н.е., довелось пояснювати римлянину, представнику імперії, що являє собою Європейська Сарматія (а для грека вона завжди залишалась Скіфією), то формула – “тетрагон зі стороною в 400 миль” (з помилкою у 16,6%) – його б, мабуть, цілком задовольнила. При цьому зберігалась магія круглих чисел з основою на четвірку і наочність (країна 600 х 600 км або 700 х 700 км – суті не міняє).

Для нинішніх дослідників важливий інший аргумент – карта черняхівської культури якнайкраще вкладається у карту Скіфії – Чотирикрайни, а, крім того, спостерігається повна геополітична спадкоємність.

Важко знайти джерело, яке б напряму підтвердило запропоновану гіпотезу, вірогідність якої все ж таки більше нуля. Існують, однак, деякі дотичні докази. Б.О. Рибаков, описуючи економічний підйом в черняхівську пору “Троянових віків” та відновлення вивозу хліба, як це було за І Скіфії, зазначає: “На користь відновлення слов‘янського хлібного експорту в ІІ–ІV ст. н.е. каже не тільки величезна кількість римських монет в Середньому Подніпров‘ї, але й запозичення слов‘янами римської хлібної міри “квадрантала”, що став на слов‘янському грунті “четвериком” [20]. І коли таке перекладне поняття четверика з точним мірним значенням в 26,112 літра могло зберігатись в народній пам‘яті і побуті до початку ХХ століття (характерно, що в українській народній мові широко побутувало й пізніше запозичене слово “кварта”), то чому знання про країну – квадрат не могло втілитись у формулу Країна Оу? Інша справа, коли і як це могло відбутися.

З цього погляду на особливий інтерес викликає згадана в латиномовній праці готського історика, вихідця з аланської знаті, Іордана (Jordanis) “Getica” (“Про походження та історію готів”, 551–552 н.е.) країна Oium – Ойум, і саме тому, що ця назва стосувалась території ІІ Скіфії.

Дослідниця назв країн і народів Р.О. Агєєва, посилаючись на В.М. Топорова, пише, що “загадкова країна Ойум” походить нібито від готського Aujom, яке виникло на основі поняття ahwa – вода. Готи, мовляв, прийшли в Скіфію, яка їхньою мовою звалась “країна води”, при цьому Ойум має бути або на Нижньому Дніпрі, або в плавнях Дунаю [21]. Варіант далеко небезсумнівний.

Шлях готів тепер добре вивчений. Рухались вони в Скіфію з території Прибалтики, починаючи з Нижньої Вісли вгору, її правобережжям, потім через болота Мазовша, далі вздовж Бугу в район Бреста дещо сухішими землями, тоді знову через Прип‘ятські болота на Волинь, де поза межами четвертого Подільського скіфського кута добре представлена вельбарська культура [22]. Готське “ahwa”, яке, до речі, має прямий латинський фонетичний відповідник “aqua” – вода, на українському грунті втілилось у назву р. Іква (права притока р. Стир), на якій було розташоване широко відоме готське поселення на Волині – с. Детиничі ІІІ ст. н.е., а вище по ній ще більш раннє – с. Урля – ІІ ст н.е [23]. Вони і десяток інших поселень на притоках Прип‘яті дали початок “войовничій Волині” з їх пізнішими доулібами (doudleib).

Означення “країна води” з більшими підставами могло б стосуватись саме болотистих земель на північний захід від Чорноморсько-Балтійського вододілу. Як тільки готи його пройшли і просунулись на Поділля, в корінну Скіфію, вони нарешті вибрались в лісостеп, на сонце, на простір. “Там широко, там весело Од краю до краю” – ще раз нагадую слова великого нашого пророка. Тому версія про Скіфію як “країну води”, принаймні для мене, непереконлива. Вода не найсуттєвіша характеристика Сонячної країни.

Наведу досить простору цитату іншої дослідниці В.П. Буданової:

“Подальше просування остроготів Іордан пов‘язує з областю “Ойум”, відносно локалізації якої було висловлено багато здогадок. Г.В. Вернадський розміщав “Ойум” біля Києва. В Краузе і Є. Шварц вважали, що це “южнорусская степь”. Г. Ловмянський локалізував її в двох місцях: на правобережжі Дніпра і біля Азовського моря. Т. Левицький, посилаючись на Плінія і Менандра Протиктора, розміщав “Ойум” на Керченському півострові. Є.Ч. Скржинська вбачала у готській “Ойум” Гілею, а Х. Вольфрам переносив її на берег Азовського моря. В.М. Топоров асоціював її з Дунайськими плавнями” [24].

Легко помітити, що ситуація з розумінням тексту Іордана вельми нагадує проби локалізації народів за Геродотом, а версія про “країну води” В.М. Топорова, далеко не оптимальна. Всі ці гіпотетичні локальні “Ойуми” вкладаються у загальний “Ойум”, в єдину Читирикрайну Скіфію. До речі, подібна ж ситуація і з численниим літописними “украйнами”, які в сукупності вкладаються в одну Україну.

В.П. Буданова відчула цю проблему і спробувала її розв‘язати:

“…поза увагою дослідників залишилась суперечливість повідомлень Іордана про “Ойум”. Вона згадується двічі. В першому випадку історик каже: “В пошуках найзручніших областей і підходящих місць (для поселення) він [Філімер] прийшов у землі Скіфії, які їхньою мовою називались Ойум”. А далі: “Та частина готів, котра була при Філімері, перейшовши річку, опинилась, кажуть, розташованою в області “Ойум” і заволоділа жаданою землею”. Співставлення цих двох фрагментів показує, що в першому випадку “Ойум” у Іордана досить широке поняття, близьке за смислом до “землі Скіфії”. В другому фрагменті “Ойум” – це більш конкретне географічне визначення тих областей Скіфії, куди рухались остроготи, так як в цій “Ойум” готи перейшли якусь, вірогідно велику, річку” [25].

На мій погляд, явного протиріччя тут нема. Досить побувати в будь-якому прикордонному районі якоїсь країни, наприклад, переправитись через Буг, і ви вже опинитесь “у Польщі”, навіть не перетинаючи її всю аж до Щеціна чи Гданьська. Так і готи, коли пройшли “замкнуту місцевість” в районі Бреста, оточену “трясовинами боліт і чорториїв” Мазовша і Волині, то опинились вже у Скіфії, а потім перейшли аж до Понту і Меотіди “в крайню частину Скіфії, яка сусідить з Понтійським морем”.

На що дослідники справді не звернули уваги, то це на латинізований варіант назви Країни Ойум – Terra Oium (римське Oi при цьому відповідає грецькому O u ). Типове закінчення “um” фактично треба відкинути. Не кажемо ж ми слідом за римлянами музейум, колізейум тощо Як тільки цю операцію виконати, одразу ж виринає знайома формула Країни Ой, від якої один крок до Країни Оу, а від неї до Оукрайни, України і Вкраїни.

Одразу ж згадується польський жарт на українську тему: “Чого це у Вас всі пісні починаються з “Ой”? А справді, чому, коли не всі, то так багато? Мабуть тому, щоб настроїти вухо слухача на задану національну частоту сприйняття. Ще не чуючи або не розуміючи слів пісні, вже можна сказати, що вона українська, причому з давньої традиції, коли ще співали “Ой, Дана, Дана, річко Дана”.

Чи не жартували й готи, називаючи омріяні ними теплі, родючі і вельми придатні для заселення південні землі співучої країни “Ой”? Чутка про них могла дійти в Прибалтику через торгових гостей, які вивозили звідти бурштин давнім міжнародним торговим шляхом у Причорномор‘я (відомим за козацьких часів як Чорний шлях; назва походить від улюбленого запорожцями Чорного лісу в Придніпров‘ї).

Несподівану версію дає також звернення до сусідньої румунської мови, в якій коротеньке “ou” означає – яйце. Отже, для румуна (гета, дака) країна Оу перш за все уявлялась би як країна-писанка, що, власне кажучи, недалеке від істини з точки зору символіки.

Навіть у значно віддаленій від української французькій мові коротесеньке “ou” дуже часто вживається, маючи значення “або/чи”. Якою б химеричною не здавалась така думка, але і психологічний портрет пересічного українця, і поведінка верхів України в нинішній час вибору (йдеться про так звані вектори геополітичного спрямування) яскраво підтверджують, що вони таки належать до країни Або (Чи), ясна річ, з точки зору європейців.

В кожному разі ці приклади погляду збоку через іноетнічну призму не мають жодного відношення до “води”.

Такі варіації на тему, що мають наукову назву множинної етимології [26], потрібні для того, аби вичерпати нецифрові мотиви і перейти до оцінки можливості історичного зв‘язку назви “Країни Оу” з міркою її сторони в 400 римських миль. Бо коли з часу Геродота до римської, і навіть візантійської доби діяла глибоко вкорінена традиція називати всіх “варварів”, які нападали з поза Істру на територію імперії, скіфами (в тому числі прийшлих готів) чи навіть тавроскіфами (як от Святослава), а саму країну Скіфія або Великая Скоуфь (донесена аж до Нестора), то логічно думати, що могло зберігатись і уявлення про неї як тетрагон – Чотирикрайну або Чотиристамильну країну.

Відомо, що готський єпископ Ульфіла ще в IV ст., тобто на півтисячоліття раніше за Кирила і Мефодія, винайшов готську азбуку і, “переклавши готською мовою священне писання, підготував варварів до вивчення божого слова” [27]. Ця азбука становить особливий інтерес саме тому, що вона, як і пізніша кирилиця, створювалась на основі грецької, і запозичила разом з більшістю грецьких літер їхнє цифрове значення [28], тільки деякі букви брались з латиниці, зокрема “S”. Нема потреби порівнювати всі літери, наведу тільки декілька найближчих з цього ряду:

Табл. 9

Азбука

Цифра 200

Цифра 300

Цифра 400

Грецька

S

T

U (і ® у)

Готська

S

T

(w ® у)

Кирилиця

С

Т

(оу ® у)

Спостерігається чітка відповідність між трьома знаковими системами. Цифрі 400 відповідає готська буква, яка читається як латинське губне W, що в точності повторює вимову українського В (та білоруського Ў) на місці Оу, що перейшло в звичайне У. Тобто, варіант Вкраїна (країна W) [29], на який наполегливо звертав увагу С. Шелухін, має таке ж глибоке коріння, як і Оукрайна.

Залишається додати, що в грецькому варіанті назва цієї ж країни, очевидно, була б записана як O u або U , а читалась як Оу або просто У, як, наприклад, в епітеті Афродіти, богині піднесеної любові, O u r a n i a – Уранія (Небесна), що має близьку аналогію в формі Ucrania.

Відомий американський спеціаліст з історії писемностей І.Є. Гельб пише: “Коли старий звук u, що передавався буквою і псілон, греки почали вимовляти як ű (умляут - В.П.), їм довелося для передачі звука u використати поєднання букв о мікрон та і псілон, яке спочатку застосовувалось для передачі дифтонга оu” [30].

Отже, назва загадкової Країни Ou , Oi, Ой, Оу, У, W, В – це гра в літери та їх вимову, по суті всі вони тотожні й рівнозначні. Подібні видозміни не могли не впливати на зародження різних варіантів вимови першопочаткового елементу назви країни, тим паче при переході від мови до мови, від діалекту до діалекту. Зрештою, при широкому усному вживанні такої двоелементної назви, усвідомлення символічного цифрового змісту першого з них могло бути втрачене, після чого наступив етап народної етимології, засвідченої літописно.

Про органічність топонімічних назв з числовим компонентом в українській мові свідчить наявність не тільки простих утворень, як от с. Четверне (Волинь), м. Шостка (від річки, що є шостою притокою Десни; Сумщина), с. Осьмачки (Полтащина), але й двоелементних, за моделлю, що в точності відповідає Оукрайні: села Трипілля, Триліси (Київщина), П‘ятихатки (Дніпропетровщина), Семиполки (Київщина), а також Семигори, Семиходи, Семидуби тощо. Явище це добре відоме й іншим мовам, історично пов‘язаним з територією України. Так на Донеччині є міста Сторобешев і Новобешев, в назві яких проглядається татарська основа “Бешев” за тією ж моделлю (“беш” – 5, “ев” – хата) [31]. Така модель була відома і скіфо-сарматській мові. Анонімний автор Періплу Понту Евксинського V ст. н.е. повідомляє: “Нині Феодосія аланською або таврською мовою називається Ардавда, що значить Семибожна” [32].

Особливий символічний зміст понять з числовим значенням 40 (а, отже, і кратні від нього 400, 4000 та навіть “сорок сороків”) в ірано-слов‘янському, тобто скіфо-українському світі не підлягає сумніву.

Спосіб округлення при переході від стадій до миль також ілюструється античними джерелами. Наприклад, Псевдо-Арріан, грецький географ V ст. н.е., автор періплу “Об‘їзд Евксинського Понту”, подає такі дані: “Біля ріки Танаїсу, яка слугує кордоном Азії, поділяючи материк на дві частини, першими живуть сармати, займаючи простір в 2000 стадій (так він трансформував тезу Геродота про довжину східного кордону Скіфії в 4000 стадій – В.П.), що складають 250 миль...” [33]. Знаючи розмірність стадія в 177,6 м та милі в 1480 м, легко переконатись, що точна перерахована відстань складає 240 миль, однак автор воліє перейти від однієї заокругленої цифри до другої у бік збільшення, усвідомлюючи їх відносну точність та символічно образну природу. Точно так можна округляти і в бік зменшення.

Підсумок всього цього історико-лінгвістичного аналізу може бути такий: з певною вірогідністю можна припускати, що закладена Геродотом традиція уявляти Скіфію у формі тетрагону зі стороною в 4000 стадій в римський час через понтійських греків була закріплена в літерно-цифровому еквіваленті, що відповідає в цифровому значенні кратній відстані в 400 римських миль. Ця ознака закріпилась як символічна назва країни, про що свідчить готська романізована назва Oi(um). На слов‘янському ґрунті елемент ой=оу міг приєднатись до слов‘янського слова “крайна”, утворивши форму Оукрайна.

Ясна річ, такі писемно-фонетичні докази не достатньо строгі і не позбавлені натяжки, але дають можливість вийти на нову гіпотезу, згідно якої назва нашої Батьківщини – Україна (Країна “Оу”) виникла в римський період та іманентно зберігає скіфський код, а її образ в народній свідомості виявляє ознаки описаної ще Геродотом морально досконалої і непереможної країни – Великої Скіфії.

  1. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі, с. 166.

  2. Там же. с. 165.

  3. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., Молодь, 1989.

  4. Братко-Кутинський Олексій. Феномен України. – К., Вечірній Київ, 1996.

  5. Космос Древньої України. Трипілля–Троянь: міфологія, філософія, етногенез. – К., Ред. “Індо–Європи” та “Європейського телеграфу”, 1992.

  6. Онуки Дажбожі. Походження українського народу. – К., Ред. часописів “ІндоЄвропа” і “Такі справи”, 1997.

  7. Мурзаев Э.М. Словарь народных географических терминов, с. 520.

  8. Шелухін Сергій. Україна. – Дрогобич, Бескид, 1992, перевидання, – Прага, 1936, с. 44.

  9. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі.

  10. Разом вони дають назву сузір‘я “ОВЕН” та нагадують прізвище великого англійського утопіста Роберта Оуена.

  11. Орловська О. Назви “Русь” і “Україна” на тлі літописної крайової етнонімії середньовіччя України. В кн.: Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура. Кн. 1-2, – К., Вид-во Асоціації етнологів, 2000, с. 184.

  12. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі, с. 167.

  13. Наливайко Степан. Таємниці розкриває санскрит, анотація. – К., Просвіта, 2000.

  14. Бгактіведанти А.Ч. Свами Прабгупади. Нектар настанов, с. 110.

  15. Истрин В.И. Возникновение и развитие письма. Табл. 95, с. 335.

  16. Симонов Р.А. Математическая мысль Древней Руси, – М., Наука, 1977, с. 9, посилання на: Марчевский М.Н. Как люди научились считать.
    Харьков, 1923, с. 28.

  17. Там же, с. 9.

  18. Там же, с 32.

  19. Там же., с 10, 32.

  20. Рыбаков Б.А. Киевская Руси и русские княжества в ХІІ–ХІІІ вв., с. 37. Далі в тексті друкарська помилка – вказано, що ємкість четверика 26,26 літра. Насправді ж в Україні зберігалась римська міра 26,112 літра аж до ХVІІІ ст., коли в Росії вона стала дорівнювати 26,24 літра (відмінена у 1918 р. у зв‘язку з введенням метричної системи). (Див.: УРЕ, т. 16, с. 154).

  21. Агеева Р.А. Страны и народы: происхождение назв. – М., Наука, 1990, с. 209.

  22. Кухаренко Ю.В. Могильник Брест-Тришин. – М., Наука, 1980.

  23. Там же, мал. 15, с. 65.

  24. Буданова В.П. Готы в эпоху великого переселения народов. – М., Наука, 1990, c.74.

  25. Там же, с. 74,75.

  26. Маковский М.М. Английская этимология, с. 27.

  27. Гухман М.М. Готский язык, – М., Изд-во лит. на иностр. языках, 1958, с. 11, посилання на Сократа “Продовження Історії церкви Євсевія”.

  28. Там же, с. 33 (повний готський алфавіт з цифровими значеннями).

  29. Про глибинні зв‘язки української мови на стадії антської з різними германськими, зокрема з готською, періоду ІІ–V ст., часу існування черняхівської культури див.: Царук Олексанр Українська мова серед інших слов‘янських: етнологічні та граматичні параметри. – Дніпропетровськ, “Наука і освіта”, с. 203-215.

  30. Гельб И.Е. Опыт изучения письма. Основы грамматологии. Перевод с английского, – М., Радуга, 1982, с. 177.

  31. Коваль А.П. Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. – К., “Либідь”, 2001, розділ “Числові назви поселень”, с. 277-282.

  32. Турчанинов Г.Ф. Древние и средневековые памятники осетинского письма и языка. с. 77.

  33. Крисаченко В.С. Історія Криму в джерелах і документах Ч.І Античність і середньовіччя. – Чернівці, 1998, с. 94.

Велика Скіфія–Оукраїна. –К., Спалах, 2001. – С. 395–407.

На головну сторінку