Нині в антиукраїнських колах поширена думка про накинутий галичанами Східній Україні неприродний для неї націоналізм. Начебто Тарас Шевченко, Павло Чубинський, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Дмитро Донців – всі східняки – не були полум’яними патріотами своєї Батьківщини, не оспівували козацької України, не писали гімни на честь її незалежності, не мріяли про її не майбуття і не виступали політично й ідейно за пробудження національної волі та здобуття повноцінної української державності.

Справді, в історії України центр активного політичного, державотворчого і військового життя переміщувався неодноразово – з великокнязівського Києва у Галич, з Володимира Волинського і Луцька в Острог, з Запоріжжя на Гетьманщину, з Правобережжя на Лівобережжя (з Чигирина в Батурин), зі Слобожанщини, Полтавщини і Київщини на Прикарпаття (у Львів) і Буковину (Чернівці) в ХІХ ст., на початку ХХ ст. з Києва до Харкова, і знову до Києва. Тепер цю роль пробує на себе приміряти Донецьк, політично-партійний загін якого В.А. Ющенко хотів підвести під загальноукраїнський Універсал, але далі мокрого підпису, який швидко просох, справа не пішла.

Однак загальне правило – вчитися всьому тому, що дав і дає для України кожний її історичний регіон, не втратило своєї актуальності. Прийшли до влади дони – наголошуймо на тому, що у сина донецьких степів Володимира Сосюри повоєнні покоління вчилися любові до України з його безсмертного вірша “Любіть Україну”. Згадуймо як у 60-ті роки молоде покоління київських городських націоналістів (за визначенням КДБ – “буржуазних”) потрясла праця “Інтернаціоналізм чи русифікація” “дона” Івана Дзюби і який зразок мужності дав невизнаний ще тоді поет “дон” Василь Стус.

Але не забуваймо і галичан, третируваних нині донами та їх підку¬ре¬ним прислужником за їхню національну непохитність. До речі, за Австрії не вживали географічного терміну Західна Україна, натомість, землі, історично належні колись до Київської великокнязівської держави означували терміном Східна Галичина, який чудово пасує до терміну Східна Україна, бо разом вони утворюють єдину східноєвропейську країну.

У галичан повчитися і колись було чого і сьогодні є чому. Наприклад, у гетьмана Петра Сагайдачного, який відновив у Києві незалежну українську церкву як Метрополію і поставив козацьку військову силу на захист Київського братства. За аналогією Збройні сили України мали б підтримати Київський патріархат, ввести у свій склад саме його капеланів, не підлеглих патріархату сусідньої держави, тим паче, колишньої колоніальної. А проповідників Московського патріархату не допускати до душ українського вояка. Невже у керівника УВО Євгена Коновальця, який зумів створити потужну визвольну організацію (ОУН) у бездержавні часи, явно не простіші й політично не сприятливіші за нинішні, було більше можливостей, ніж у нас?

У тяжку хвилину великий народ мусить звертатися і до своїх великих духовних керманичів, до великої літератури, якою є література українська. Тарас Шевченко та Іван Франко – два генії, сила впливу яких на сучасників і на прийдешні покоління українців виняткові. Обидва вони у віці далекому від природної смерті, але на драматичній хвилі жертовного служіння Батьківщині, написали свої заповіти. Однак доля цих творінь різна. Шевченків “Заповіт” знають мільйони людей. Його натхненно співали як молитву за Україну в очікуванні і в боротьбі за її державність. Нині ж, в незалежній “неукраїнській Україні”, огортає сором, коли його слухаєш. Боротьба явно ще не закінчена.

Великий інтелектуал Іван Франко написав містично скроєну поему “Похорон”, зміст якої на диво перегукується з сучасними політичними подіями в Україні, про що мова далі. Поема ця нинішньому читачу маловідома. У 1964 р. в серії “Бібліотека поета” вона була опублікована серед філософських поем найвидатнішого галичанина (Іван Франко, том 2, с. 256-299), пізніше вона увійшла також у 50-томне видання його праць. Є сенс, перш ніж перейти до сучасності, подискутувати про причини і обставини її появи.

Сприймати Івана Франка предтечею соціалістичного реалізму нині, як мінімум, помилково. Краще сказати, що на відміну від Т. Шевченка, поета від Бога, рукою якого й водив Божий промисел, Іван Франко був, перш за все вчений, і навіть породжені поетичним натхненням образи його часто рафінувалися задля суворо продуманого задуму. Ним володіло також постійне бажання ввести в контекст української літератури теми і сюжети літератури світової (згодом це завдання ставила перед собою і Леся Українка). А світова література, теологія і філософія (та й фольклор) витворили множину покритих глибокою містикою колізій (досить згадати хоча б з цього приводу творчість ще одного геніального українця – Миколи Гоголя).

Одну з таких духовних колізій – тему присутності на власному похороні і використав І.Франко. В нього вийшов твір, який нічим не поступається за психологічною стресовістю гоголівському “Вію”. Хіба ще ніхто не здогадався екранізувати франкову поему.

Літературознавці пишуть, та це й так впадає в око, що поема “Похорон” складається з трьох автономних частин. Перша з них – це гротескно-натуралістичний опис вигаданого (не історичного) балу “переможців”, на якому присутній провідник “переможених”, який під час останньої повстанської битви віддав перемогу соціальному і національному супротив¬нику. Не зі шкурних інтересів, а з мотивів неприйнятності утвердження вимріяної державності у формі охлократії. У високохудожній формі підіймаються філософські проблеми національного героя і плебсу, провідника і мас, готовності останніх до державотворення, а не лише визвольних битв. І все це на фоні цинічних бальних розмов про засоби національного гноблення, вельми близькі за духом з сьогоднішніми українськими “державними” реаліями, хоча весь антураж взятий з тогочасного галицького політичного життя, де в умовах австрійської монархії не згасала боротьба між колишніми кривавими суперниками – польською шляхтою та українським «гайдамацтвом» за майбутнє відродження державності Польщі та державності України.

Звичайно, така тема була “non grata” для радянського літературознавства. Класово-партійний підхід (може і не вільний) до літературознавчої оцінки поеми “Похорон” у передмові Арсена Каспрука до двотомника фактично спотворив автобіографічну суть цього унікального твору. Категоричне твердження, що «вся поема … – це рішучий осуд зрадництва, відступництва, запроданства, …, це гімн справедливості. могутності і непереможності народних мас» вульгарно спрощує ті колізії, які привели до появи цього провидницького тестаменту.

Проігнорований сам факт, що головний герой поеми, від якого ведеться розповідь, має ім’я Мирон – загальновідоме псевдо, яким підписував свої твори І. Франко. І що написана вона 1897 р. – саме в тяжкий для нього час інспірованого польською шляхтою провалу на вибори у парламент (вже втретє, як провідника радикальної партії, атеїста, проти якого настроювали богобоязнені “народні маси”), позбавлення роботи і вигнанням з польського і (!) – українського таборів, цькування ніби то за “не патріотизм, не любов до України”. У відповідь полякам з’явився памфлет Франка “Поет зради”, з аналізом теми валенродизму (служіння ворогу з таємною метою його перемогти) у архітворах А.Міцкевича, який розлютив польську громаду настільки, що вона не забувала цього до кінця його життя. За що незлюбили І.Франка деякі впливові «щирі земляки» він сам пояснив у вірші “Сідоглавому”, хрестоматійно відомому за першим рядком майже кожної строфи “Ти, брате, любиш Русь” зі збірки “Мій ізмарагд” (1898). Такою ж відповіддю та навіть осмисленням для самого себе, що сталося, була й поема “Похорон”.

Попри сказане вище, у Львові і у 60-ті роки минулого століття розуміли різницю між офіційним літературознавством та істинними стимулами творчості великого галичанина і водночас великого українця Івана Франка. Суголосним був і Київ тієї пори – шелестіани – часу, коли ЦК КПУ очолював Петро Юхимович Шелест (1963–1972). Мало не кожного місяця, а той тижня, у Будинку літераторів відбувалися вечори реабілітації письменників доби “розстріляного відродження”. У 1966 р. відбувся вечір з нагоди 50-річчя (всього лише!) від дня смерті Івана Яковича Франка, на якому був присутній його син Тарас. Апофеозом цього пам’ятного вечора стало перше публічне читання в Києві поеми “Похорон” у виконанні видатного артиста-читця Святослава Максимчука. Хто, хто, а він, львів’янин, зумів так донести сердечну біль та віртуозний стиль Івана Франка, що присутні в залі були просто приголомшені величчю нашого світоча і в його особі тоді ще малознаної нами української літератури.

Антураж, присутній у поемі “Похорон”, як відображення тодішньої епохи, нині, ясна річ, змінився. Князі й графи тепер перевтілилися в олігархів, аристократами себе вважають потомственні табачники, “нашу страну Украину” від націоналістів, і в першу чергу галичан, захищають колесниченки (наразі це прізвище нагадує скоріше не про корисний колись фах, а про тортури інквізиції).

Уже не армія повсталого народу (як у Франка), а опозиція терпить поразку і звинувачує в цьому вождя Майдану за “зраду”. І політичну смерть його сприймає не як особисту драму Провідника, а як черговий дзвінок для “ще не вмерлої України”. Але ж є питання і до “мас”, до тієї частки народу, який на майдан не ходив, досі не переносить слова “нація” й байдуже ставиться до свого рідного слова, продає свій голос за кіло гречки, при цьому “масово” скуповує російськомовну пресу та все бідкається про господарські невдачі через “ледачого керівника”.

А скільки ж навтішалися носії “економічного прогресу” кпинами над хлопськими захопленнями бджільництвом та етнографічним збиральництвом ненависного селюка, який посмів іще згадати про Голодомор, а також повернути народу його героїв Степана Бандеру і Романа Шухевича. Геніальність Івана Франка у тому й полягає, що він в уяві розіграв і проаналізував ситуацію, яка історично здійснилася через півстоліття. Повстанці УПА вели програшну боротьбу, але в ній ті плебеї, яких так зневажало сучасне Франкові інородне панство, таки перетворились на героїв, якими хотів їх бачити Мирон. Марно стараються совкові нащадки – неможливо знеславити людей, які нічого собі власне не здобули, а життя віддали за Україну.

При цьому поема “Похорон” не публіцистичний памфлет, а високо¬художній твір. Вся друга частина його – візія втіленої у похмуру картину політичної смерті Мирона, вбитого “не мечем, а словом, що пихою злою диха”. Казковий бал закінчується рівно о 12-й годині ночі, далі, як і в сюжеті «Попелюшки», відбуваються незворотні метаморфози. Мирон роздвоюється – один живе, другий вмирає. Виникає фантастичне видиво – грандіозна мовчазна нічна процесія похорону народного героя. І що характерно, в ній ідуть вже не повсталі селюки, а справжня армія – піхота, кавалерія, котяться гармати, йдуть генерали, офіцери, піп, полкова музика. Несуть хоругви, білі мундири і зброю у крові.

Треба сказати, що у геніальних митців бувають пророчі сни. Ще у 1890 р., за 7 літ до написання поеми, 34-річному Франкові (Т. Шевченко написав “Заповіт” у 31 рік) приснився сон (очевидно, під впливом прочитаного), в якому він живим цілував себе мертвого в труні, і під час того поцілунку з очей і рота мерця текла кров. До якогось часу це марення забулося і от спливло у драматичний 41-й рік життя, коли плебеї духом високородні і плебеї з поведінки – звичайні земляки – накинулися разом, намагаючись і його, Франка, трактувати як плебея, зважаючи на сільське походження. “Ні, – каже Мирон (Франко) ще на балу, – я аристократ! З плебейством я воюю без упину, таким родився і таким загину”. Не хата і не палац, де народилася людина, визначає його аристократизм.

За сюжетом, на вулиці Мирон дізнається, що в труні несуть його двійника, і вже біля погребальної ями чує поминальний виступ військовика. Ховаємо, за його словами «товариша у боротьбі за волю, будівника, що клав величний храм будущини», і згинув не як самовбивця, а з рук зрадника. Кінчається обряд прощання. Доходить черга до останнього – живого Мирона, геть схожого на того, що в труні. “– Цілуй! – реве народ…”. Він цілує, і одразу ж, як у давнішньому сні, “з очей і уст пустилась кров плисти”. В цей мент живого Мирона оголосили вбивцею того, що перед ним лежить в труні. Короткий суд постановив їх поховати разом. Живого кинули в могилу й загребли.

Такі страхіття уявляв собі Іван Франко 1897 р., це він пережив. Що вражає найбільше, то це обставини дійсної його смерті і похорону в 1916 р. Він помер самотнім у жахливих злиднях, ще 1914 р. витративши свої заощадження на видання невідомої драми А. Міцкевича (насправді, йому не належної), спокутуючи цим перед духом великого поета за свій памфлет 17-ти річної давнини.

Того ж 1914 р. мусів на якийсь час піти з власної хати, бо до його садиби на постій призначили 200 солдат загарбницької царської армії. Якийсь час він лікувався у шпиталі Січових стрільців, в яких служив його другий син Петро. Січовики вважали Франка своїм Хрещеним батьком, бо він був ініціатором створення українського війська (це роль Мирона).

У трагічний час смерті батька Петро був на фронті (старший син Андрій помер раніше). Першим побачив небіжчика приятель, польський літературознавець Генріх Біґеляйзен. Лежав на соломі, покритий старим простирадлом.

В епілозі до поеми приятелі Мирона знайшли його другого дня на цвинтарі простудженим, бо він “лише нічну сорочку мав на собі”. Так помирав і український геній, хто за життя називав себе Мироном (від грецького mirro – мир). Не хочеться вірити, але свідки одностайні: не було в чому ховати покійника. Зверніть увагу на промовисту деталь. Вишиту сорочку (ознаку українця!) принесла Герміна, дружина померлого рік тому (в 1915 р.) Володимира Шухевича – видатного галицько-українського етнографа, діда Романа Шухевича – істинного героя України, який ріс дитиною під впливом Івана Франка. У тій вишиваній сорочці Шухевича він і був похований. Хіба ж це не символічно!

Похорон І. Франка почався о 8 год. вечора, а закінчився мало не вночі, о 10-й (що знову нагадує нічне поховання Мирона). Купити землю не було за що. Довелося підзахоронювати тимчасово у спільну яму, розраховану на 6 чоловік. Тільки на 10-ті роковини у 1926 р., після всього трагічного і героїчного, що відбулося в Східній Галичині і Східній Україні в буремні 1917–1922 роки, з трудом розпізнана труна Велетня української літератури була перезахоронена там, де нині стоїть пам’ятник “Каменяру”.

Львівський університет, куди доктора наук Івана Франка, що претендував на кафедру, не пустили викладати навіть на посаду доцента, нині носить його ім’я, як і Державний академічний оперний театр у Львові, як і місто Івано-Франківськ. Минає страдницьке мирське життя, продовжується вічне – духовне.

Так що марно стараєтеся, панове нинішні гості балу “100 днів”. Перемога, віддана вам Ющенком, не ваша перемога. Східна Галичина назавжди буде разом зі Східною Україною. Постанови ваших судів щодо героїв України переконливі хіба що для вас самих. А Україна, її генії та герої були, є і будуть! Проти ваших олігархів у нас є такі аристократи-селюки, як лівобережний Григорій Сковорода, правобережний Тарас Шевченко і галичанин Іван Франко, який здатний і по своїй фізичній смерті виховувати з плебеїв майбутніх героїв.

Ви ж, для початку, після ноу-хау з парламентськими тушками, спробуйте відповісти на доскіпливі питання Івана Франка з епілогу поеми “Похорон”: “І чом відступників у нас так много? І чом для них відступство не страшне? Чом рідний стяг не тягне їх до свого? Чом працювать на власній ниві – стид, але не стид у наймах у чужого?”

Літературна Україна, №26(5358), 29 липня 2010 р.

На головну сторінку