У видавництві "Логос" вийшла в світ книга-монографія Володимира Петрука "Країна Великочудія". Автор – науковець Національного університету ім. Т.Шевченка, маючи добру базову освіту з точних наук, скрупульозно вишукує і виважено використовує дані різних джерел, що стосуються походження і розселення трьох народів та утворення і розвитку сусідніх з Україною на півночі та сході держав – Білорусі та Росії. Ця точність і логічність мислення В. Петрука у проведенні дослідження роблять останнє таким, що викликає довіру.

Особливим у цій монографії є й те, що автор, усвідомлюючи, що він досліджує, за підкріпленням своїх аргументів чи висновків звертається здебільшого до джерел російських вчених, яких, звичайно, не запідозриш в упередженості щодо спільної історії, і з цього боку дослідження В. Петрука є не лише науково-обґрунтованим, а й таким, що не повинно викликати заперечень чи ґвалту як з боку українофобів, так і російських комуно-шовіністів щодо "найсвятішого" – нашого кровного братства, спільної колиски трьох слов’янських народів, оскільки вони такими не були і не є, істина сильніша за все на світі, і її необхідно шанувати, а вона така, що справжня історія, історичні корені Росії і Білорусі не мають нічого спільного з історією України.

Уже сама назва книги "Країна Великочудія" викликає зацікавленість і запитання: " А де ж ця країна розташована, яка її назва сьогодні?". Одразу відповідаємо, що це неназвана у древності фіно-угорськими народами територія, яку вони населяли від Скандинавії і Прибалтики до Уралу і за Урал аж до берегів Обі та Іртиша, Тюмені та Ханти-Мансійського національного округу, тобто – Великоросія. Щодо назви Великоросія–Великочудія–Чухлома, то власне цим уже розпочате нове трактування історії та назви північного сусіда.

Суть самої концепції походження українських, білоруських та російських народів у тому, що:

1. Ще задовго до утворення Київської держави, або імперії Русь, існували три різні країни – регіони Східної Європи, кожна з яких мала свою етнічну, історичну або праісторичну долю і пронесла її через тисячоліття;
2. До середини 1–го тисячоліття н.д. жодного слов’янина на території нинішньої Росії та Білорусі не було;
3. Процес слов’янізації двох сусідніх північних країн відбувся не в меридіальному, а в широтному напрямку, тобто не з півдня на північ, а із заходу на схід.

Зокрема, за мовно-географічними ознаками, до періоду Київської держави Східноєвропейську рівнину заселяли такі племена та народи:

• Росію – від Фінляндії та Естонії на заході, до Уралу на сході –
  фіно-угорські племена;
• Білорусь – повністю входила в ареал розселення балтів від узбережжя Балтійського моря між Віслою і Даугавою на заході і верхів’їв
  Десни, Сейму і навіть Угри та Оки на сході;
• Україну, яка успадкувала кордони Великої Скіфії, в лісостеповій та поліській зонах Правобережжя заселяли склавини, на межі степу і лісостепу по обох боках Дніпра – анти; у степах – сармати, які несли з собою традиції черняхівської культури, а у Криму – носії ще більш ранніх культур включно з античними традиціями.

Співпадають з мовно-географічними ознаками і антропологічні. Щодо антропологічної будови населення східної Єаропи, в дослідженнях "Археологія СРСР" виділено 4 основні типи:

Перший – відносно широколиций, або середньоголовий, виявлений у курганах Волині та південних районах прип’ятського полісся, у могильниках Прикарпаття, Молдови, а також некрополях Києва, Витачева і Родні. Їх аналогії виявлені у середньовічних слов’янських похованнях Польщі та Чехословаччини, тобто, його можна віднести до склавинів, яких уже згадує історик Іордан у VI ст.

Другий тип – продовгуватий, близький до середньоголового, з вузьким обличчям. Порівняння краніометрії (метод вивчення черепа) слов’ян дніпровського лісостепового Лівобережжя і населення II–IV ст.ст., відомого за черняхівськими могильниками, свідчить про їхню близькість. У свою чергу, черняхівське населення в значній мірі походить від скіфського. В Середньому Подніпров’ї ранньосередньовічні слов’яни – уже українці, а не праслов’яни, в основному – слов’янізовані нащадки скіфського (іраномовного) населення тих же країв, відомих з часів Іордана як анти. Отже, робить висновок В. Петрук, вже анти та частина склавинів були українцями, а не праукраїнцями, бо вийшли на арену світової історії ще в IV–V ст.ст. н.д., воюючи з готами.

Третій тип – широколиций, виявлений на території Білорусі, дає всі підстави вважати, що у верхньому Подніпров’ї та басейні Західної Двіни жили нащадки балтів, згодом асимільовані слов’янами. Отже, мали рацію українці, які своїх північно-західних сусідів, що жили у ранньому середньовіччі, називали литвинами.

І, нарешті, четвертий антропологічний тип, який характеризується низьким чи низько-середнім, порівняно вузьким обличчям, став основою формування російського етносу.

Тепер щодо теорії розселення "праукраїнців" на північ аж до Ільмень-озера як завойовників. За краніологічними матеріалами, генетичний зв’язок новгородських слов’ян з подніпровськими неможливий, неймовірний. Антропологічний тип слов’ян не пов’язаний також з антропологічною будовою прибалтійсько-фінського населення, що жило в Новгородсько-Псковській землі. Найближчі аналогії черепам ранньосередньовічних слов’ян Новгородської і Псковській земель знаходяться в північно-західній частині загальнослов’янського ареалу – в землях балтійських слов’ян, тобто переселення предків слов’ян новгородських і кривичів відбувалося із регіонів, що входили в басейни Одри і Вісли, а не Бугу, Дністра та областей Подніпров’я, тобто не з території України.

Яких-небудь історичних чи археологічних даних, що свідчили б про міграцію з України, немає. Таким чином, доведено, що і на території Білорусі, і України, і на землях північної Федерації формувалися і жили різні племена і народи.

Появу на світ божий "москалів–русскіх–росіян" багато хто й сьогодні з поважних науковців, а надто галасливих політиків, пояснює всьому світові за мотивами їхньої приналежності до Київської держави. Це така ж нісенітниця, відмічає В. Петрук, як і пов’язувати походження українців з польським впливом тому, що вони довгий час знаходилися в межах Речі Посполитої.

Ще більше спростовує роль українців у етногенезі наших північних сусідів хід подій у державотворчому процесі, а саме:

1. Ростов Великий на озері Неро згадується в літописах у 862 р., ще до походу Олега на Київ, отже своїм походженням населенню Київської держави не зобов’язаний. З ІХ по ХІ ст. він залишався головним центром в мерянській (фінській) землі, заселеній венедами і варягами.
2. Суздаль заснований на місці мерянського селища (перша згадка про нього 1024 р.) і другим виконував роль регіонального центру за князювання Ю. Долгорукого (1125–1157).
3. Володимир, заснований Володимиром Мономахом (1108–1109 рр.), став третьою столицею Ростово-Суздальського князівства, яке в 1157 р. перетворилося на Володимиро–Суздальське і проіснувало до 2–ї половини
   XV ст., зберігаючи значну частину фінського населення.

Тільки після цього подальшу державотворчу естафету підхопило Московське князівство.

Отже, і тут не може бути й мови ні про які корінні зв’язки, а тим більше спадкоємність київської державності Москвою, бо вона була не другою після Києва, а четвертою після Ростова Великого, Суздаля та Володимира – столицею нечорноземного краю, на окраїні мерянської землі. Другою вона була після Новгорода в загальнонаціональному розумінні для росіян.

Не оминув автор і розгляду такого терміну, як "Київська Русь". Тенденційність і недолугість цього терміну одразу впадає у вічі, коли спробувати знайти йому європейські аналоги серед неіснуючих Краківської чи варшавської Польщі, Лондонської Англії чи Паризької Франції, адже пристосований він виключно для підстановки в нього понять "Московської, північно-східної і т. ін. Русі".

Наукове дослідження В. Петрука є переосмисленням першоджерел нашої історії, без знання яких неможливий подальший процес національного самоусвідомлення українців. Особливо важливо усвідомити, що Україна є лише сусідом Росії, а не братом, а тим більше її творцем.

Українське слово, № 35, 2 вересня 1999 р.