Детально і глибоко все це описано в розділі "Країна Великочудія або Чухлома". Це новий і цікавий матеріал: щодо назви Великоросія–Великочудія–Чухлома. Власне, цим уже розпочате нове трактування історії та назви північного сусіда.

Суть самої концепції походження українських, білоруських та російських народів у тому, що:

1. Ще задовго до утворення Київської держави, або імперії Русь, існували три різні країни – регіони Східної Європи, кожна з яких мала свою етнічну, історичну або праісторичну долю і пронесла її через тисячоліття;
2. До середини 1–го тисячоліття н.е. жодного слов’янина на території нинішньої Росії та Білорусі не було;
3. Процес слов’янізації двох сусідніх північних країн відбувся не в меридіальному, а в широтному напрямку, тобто не з півдня на північ, а із заходу на схід.

До цих висновків В. Петрук дійшов, вивчаючи томи "Восточные славяне в VI–XII вв." московського видавництва "Наука", 1982 р., та "Фіно-угры и балты в эпоху средневековья" того ж видавництва, 1987 р., із 20-томного видання "Археология СССР", в яких чітко зафіксоване походження трьох різних (не братніх!) народів. При цьому виділені мовна і антропологічна ознаки їх походження і розселення.

Зокрема, за мовно-географічними ознаками до періоду Київської держави Східноєвропейську рівнину заселяли такі племена та народи:

– Росію – від Фінляндії та Естонії на заході, до Уралу на сході – фіно-угорські племена;

– Білорусь – повністю входила в ареал розселення балтів від узбережжя Балтійського моря між Віслою і Даугавою на заході і верхів’їв Десни, Сейму і навіть Угри та Оки на сході;

– Україну, яка успадкувала кордони Великої Скіфії, в лісостеповій та поліській зонах Правобережжя заселяли склавини, на межі степу і лісостепу по обох боках Дніпра – анти; у степах – сармати, які несли з собою традиції черняхівської культури, а у Криму – носії ще більш ранніх культур включно з античними традиціями.

Кореспондуються з мовно-географічними ознаками і антропологічні. Щодо антропологічної будови населення східної Європи, в дослідженнях "Археологія СРСР" виділено 4 основні типи: два на території України, по одному на території Білорусі й на території Новгород-Псковської землі.

Тепер – до уваги прихильників теорії розселення праукраїнців на північ аж до Ільмень-озера як завойовників. За краніологічними матеріалами, генетичний зв’язок новгородських слов’ян з подніпровськими неможливий, неймовірний. Антропологічний тип слов’ян не пов’язаний також з антропологічною будовою прибалтійсько-фінського населення, що жило в Новгородсько-Псковській землі. Найближчі аналогії черепам ранньосередньовічних слов’ян Новгородської і Псковській земель знаходяться в північно-західній частині загальнослов’янського ареалу – в землях балтійських слов’ян, тобто переселення предків слов’ян новгородських і кривичів відбувалося із регіонів, що входили в басейни Одри і Вісли, а не Бугу, Дністра та областей Подніпров’я, тобто не з території України.

Яких-небудь історичних чи археологічних даних, що свідчили б про міграцію з України, немає. Таким чином, доведено, що і на території Білорусі, і України, і на землях північної Федерації формувалися і жили різні племена і народи.

Втім, появу на світ божий "москалів–русскіх–росіян" багато хто й сьогодні з поважних науковців, а надто галасливих політиків, пояснює всьому світові за мотивами їхньої приналежності до Київської держави. Це така ж нісенітниця, відмічає В. Петрук, як і пов’язувати походження українців з польським впливом тому, що вони довгий час знаходилися в межах Речі Посполитої.

Нісенітницею є і наполягання на "символічних" аргументах: доводити за допомогою церковно-храмового будівництва на території Київської держави і за київськими зразками вирішальну роль українців в етногенезі москалів-росіян. Це все одно, що оголосити їх напівіталійцями, адже московський Кремль збудований італійським архітектором та ще й в італійському стилі, чи напівгреками, бо двоголовий орел був улюбленим гербом Візантії, а нині є гербом Росії.

Ще більше спростовує роль українців у етногенезі наших північних сусідів хід подій у державотворчому процесі, а саме:

Тільки після цього подальшу державотворчу естафету підхопило Московське князівство.

Отже, і тут не може бути й мови ні про які корінні зв’язки, а тим більше спадкоємність київської державності Москвою, бо вона була не другою після Києва, а четвертою після Ростова Великого, Суздаля та Володимира – столицею нечорноземного краю, на окраїні мерянської землі. Другою вона була після Новгорода в загальнонаціональному розумінні для росіян. Але, шановні читачі, про це більш докладно ви можете дізнатися з розділу "Відгадайте загадку: не друга, а четверта, не четверта, а друга".

Не оминув автор і розгляду такого терміну, як "Київська Русь". Тенденційність і недолугість цього терміну одразу впадає у вічі, коли спробувати знайти йому європейські аналоги серед неіснуючих Краківської чи варшавської Польщі, Лондонської Англії чи Паризької Франції, адже пристосований він виключно для підстановки в нього понять "Московської, північно-східної і т. ін. Русі". Широко й аргументовано розкривається суть та значення термінології у розділах "Київська Русь чи Київська держава (Русь)?".

Підсумовуючи дослідження такого складного, віками перекручуваного історичного відрізку минулого України-Русі, необхідно зазначити таке: наукове дослідження В. Петрука є переосмисленням першоджерел нашої історії, без знання яких неможливий подальший процес національного самоусвідомлення українців. Особливо важливо усвідомити, що Україна є лише сусідом Росії, а не братом, а тим більше її творцем.