Головну мету міжнародної конференції "Україна і Росія" (Київ, листопад 1990 р.) було сформульовано так: сприяти очищенню теми від ідеологічно-кон'юнктурних спекуляцій, спрощення і профанації. Природньо, що частина виступів заторкувала проблему походження обох націй. І найперше треба було піддати беземоційному науковому аналізу багаторічну аксіому про "спільне коріння братських слов'янських народів".

Найкомпетентніший наш історіософ Михайло Брайчевський висловився за те, що виразні початки формування української нації проглядають на часах Антської держави (IV ст. до н.е.). Центром цього утворення була Київщина, а самоназвою антів-склавинів ("склавини" – грецька адаптація слова "слов'яни") – поляни. Північно-східні сусіди – сіверяни та древляни – до складу Антської держави не входили. Отже, за Брайчевським, формування нації на терені сучасної Суздальщини-Московщини – цілком осібний процес. Початки його простежуються не раніше ХІІ ст., а остаточне національне відокремлення відбувається уже по Батиєвому нешестю. Що ж стосується дреговичів, то консолідацію їх у білоруську націю вчений пов'язує з періодом князя Полоцького Всеслава Ізяславовича, правнука Володимира Святого, тобто, з ХІ століттям.

Директор Інституту археології АН УРСР Петро Толочко до певної міри ствердив висновки попереднього доповідача, коли сказав, що за даними репрезентованої ним науки вже на матеріальних пам'ятках VIII ст. н.е. виразно відбиваються дуже відмінні риси різних груп племен, які мешкали в межах Київської Русі. До речі, він також стверджував, що Волинь – ті самі деревляни – до складу ядра Київської держави (тобто "Русі") не входила. Запротестував відомий археолог і проти останньочасних псевдонаукових спроб реалізувати повністю спростовану фахівцями "норманську" теорію виникнення Давньої Русі: цивілізаційний рух відбувався не з півночі на південь, а навпаки – Новгород колонізувався вихідцями з середнього Подніпров'я. Й тому наші безпосередні предки мають незрівнянно більше спільного з жителями Новгородщини, аніж з середньоруським етносом.

Найдалі в глиб пішов спеціаліст по "Велесовій книзі" з Ужгорода Борис Яценко. "Укри, украни" – такою, на його думку, є самоназва слов'ян, що засвідчує аналіз "Велесової книги". Побічним свідоцтвом цього він вважає те, як іменується Радянський Союз в архаїстичній португальській мові – "Украніа". Заснування Києва, як столиці легендарної Троянії, дослідник співвідносить з 430 роком. А назву "Русь" вважає привнесеною саме з півночі приблизно у VIII ст.

Тій же проблематиці присвятився і київський дослідник нашої прадавньої історії Володимир Петрук – на засіданні "Літописця" оприлюднив свою концепцію безперервності української історії від скіфів і до сучасності. Почав він з пригадування франкової рецензії на вихід першого тому "Історії України-Руси" М. Грушевського: добре, що історик почав шукати першоджерела від антів (що на той час саме по собі було нечувано сміливим, зухвалим навіть на тлі офіційної історіографії), але треба б пильніше придивитися до скіфів, – І. Франко як раз перекладав тоді Геродотову "Історію".

Отже, осадження наших земель В. Петрук датує тисячоліттям до н.е., коли на Правобережжі з'явилися вихідці з Подунав'я (так званий середземноморський антропологічний тип – "чорні брови, карії очі", а Лівобережжя опосіли азійські кочівники. Але для ідентифікації нашого родоводу треба ставити не питання "що то за народ такий – українці?", а питання "що то за країна така була?".

М. Брайчевський свого часу поставив науковий експеримент: на детальну карту усіх донині відомих етнічних осад на території України наклав карту зафіксованих діалектів. І – співпало, як влилося! Якщо вже діалекти збереглися крізь віки, то мова – українська – і поготів невмируща. А це означає, що які б міграційні рухи не відбувалися на наших землях, етнічною основою завжди були носії тієї мови, тобто українці. Відомі ж з історичних джерел чисельні назви народів на терені України – зовнішні, кон'юнктурні. Самоназва ж "українці", тобто краяни.

Не тільки мова фігурує серед "речових доказів" В. Петрука. На сьогодні досліджено близько тисячі кілометрів Змієвих валів. Розпочато їхнє зведення ст. до н.е., останні роботи датуються археологами ХІ ст. н.е. І що вражає: спосіб будування впродовж півтори тисячі років один і той же! Висновок: будував їх один народ.

Розвиток подніпровської державності відбувався хвилеподібно. Не раз траплялось, що суспільні катаклізми притлумлювали природні прояви громадського порядкування, але по якомусь часі співжиття на Україні поверталось до адекватних форм. Проминаючи усі ці "точки перерв", подамо найузагальненіший висновок дослідника: в устрої козаччини фактично відтворюється суспільний лад Черняхівської (тобто, скіфської) культури.

Що ж до ієрархічної моделі "постання з одного кореня трьох братніх народів", то В. Петрук назвав цю теорію суцільним міфом, оскільки вона не потверджується жодними науковими доказами і взагалі не підлягає будь-якому з відомих алгоритмів суспільного поступу. Справді, з якого "кореню" постали слов'яни з-поза меж СРСР? Від кого "відбрунькувалися" чехи, поляки серби, хорвати?.. Термін же Б. Рибакова "праслов'яни" київський дослідник уважає суто кабінетним, таким, що неможливо наповнити якимсь конкретним змістом.

Отже, сталість мови, матеріальних навичок і суспільного порядкування – чи не завагомі це докази того, що ми, не усвідомлюючи цього, є "прадідів великих правнуки погані"?

***

Від питання "хто ми є" один крок до з'ясування "які ми?". Яку ментальність має українська нація, тобто який набір психо-розумових властивостей, котрі й визначають характер адекватного національного самобуття? Усвідомити це – значить бачити, на що ми могли й можемо претендувати як народ, які наші геоперспективи. Включитися до процесу світової культури можна тільки під своїм іменем, – зазначив американський історик Омелян Пріцак. За його висновками, стрижнем українського менталітету або, інакше кажучи, української ідеї є віра у власні сили, генетизована звичка покладатися тільки на себе, органічне несприйняття будь-якого чужородного диктату. Моменти зради цьому внутрішньому принципові співпадають, власне, з "точками перерв" В. Петрука.

Зіставляючи українську і російську ментальність, професор зі Сполучених Штатів унаочнив парадигму ставлення радянського Центру до України, починаючи з 1917 року. На той час основна маса населення Росії – селянство – була, завдяки общинним традиціям, в цілому готова до більшовизму. Не те – в Україні, селянство якої не знало общини з її круговою порукою і культом рівності у злиднях. Навернути такий народ на "побудову нового суспільства" можна було тільки завдяки військовій інтервенції. Коїлося те, звичайно, з "благими намірами" бо ота вкраїнська окремішність, хуторянськість сприймалася революціонерами не як іманентний вияв ментальності, а як класова недорозвиненість, відсталість, мало не кретинизм. А яка розмова могла бути з молодшим братом-кретином?

Втім, завершимо цей огляд дошуків нашого спільного "Я" від давнини до сучасності приємним до ейфорії звідомленням. Належить воно московському соціологу, члену товариства "Славутич" Неллі Корнієнко, також спеціалістові з менталітету. Застосовуючи відомі у світі методики, вона зробила порівнювальний макропрогноз розвитку українського і російського менталітету. Так ось російський, пік розвитку якого припав на першу половину цього століття, перейшов до стадії спаду, яка триватиме 200–300 років. Український же, навпаки, нині на підйомі, і приблизно через той самий проміжок часу це приведе до утворення в Європі нового духовного центру! Але розвій національної ідеї може успішно реалізуватися тільки за умови опертя на культурно-етичне в масі, і ніколи – тільки на політичне. Тож, шлях до національної ноосфери, до отого всеєвропейського духовного центру пролягає через плекання національної самосвідомості, – закінчила дослідниця.

А "Книжник" завершує ці нотатки з надією, що вони допоможуть вам, шановні читачі, зорієнтуватися у майбутніх книжках, в які безсумнівно перетворяться анотовані дослідження згаданих спеціалістів.

Книжник, №3, 1991 р.