Надумав Великий князь Київський Володимир розширити старий дитинець, закладений на високій горі ще засновником міста князем Києм. Хотів так розбудувати і прикрасити столицю, щоб дивувалися нею гості з далеких країн, а кияни славили у віках своїх володарів – великих будівничих.

Від Подолу й урочищ Кожум`яки й Гончари верхнє місто з міцним частоколом і вежами було неприступне для ворога. Нові вали з високими, окутими залізом ворітьми мали захистити його з півдня та заходу. На утворених між давніми і новими валами ділянках бояри й родовита знать почали ставити пишні палаци. Всюди на стріхах весело поглядали на весняне сонце дерев`яні коники, наче готові злетіти у безкрає блакитне київське небо.

Володимир був задоволений гордовитим виглядом нагірного міста. Однак безодня світу, безмежні й безіменні природні сили, які ховались десь у прозорій далечині, збуджували неясне почуття недовершеності й тривоги.

– Багато, дуже багато чого можна зробити, – думав Володимир, – але все залежить від волі богів. Є серед них лагідні й доброзичливі до людських прохань, а є грізні й невблаганні. Як зробити їх прихильним до Києва, спонукати прислухатися до голосу киян, коли вони приносять жертви на старе капище. Чи не образились природні боги на його бабуню княгиню Ольгу, яка повірила в молодого чужоземного бога-людину Христа? А коли так, то чи не спрямують вини свій гнів на її онука?

Освячений чаклунами жертовник розташувався якраз між теремом княгині Ольги та ротондою, де вона молилася тому чужому богові. І вирішив Володимир неподалік од великокнязівського подвір`я на пагорбку побіля Бабиного торжка спорудити нове соборне капище і прикрасити його статуями най поважніших богів, перед якими схилялись і яких шанували кияни.

Місце було вибране не випадково. Бабин торжок звався так тому, що сюди вдосвіта, підіймаючись на Гору покрученим Боричевим узвозом, жінки-подолянки приносили на продаж вранішнє парне молоко. А вдень свої і чужоземні купці виставляли найкоштовніші товари перед очима багатих киянок.

– Тепер тут, – розмірковував Володимир, – на виду в чужоземців будемо святкувати перемоги, повернувшись з далеких походів, і укладати угоди з ними, складаючи присягу перед своїми богами. А в скрутну хвилину чаклуни гадатимуть про майбутнє і збиратимуть коштовні пожертви. Адже ж і батько – Великий князь Київський Святослав – не прийняв чужого бога, залишився вірним народним звичаям та предківським богам. І вславив своє ім`я, заслуживши вічну пошану стольного Києва і хороброї дружини.

З такими думками Володимир скликав велику раду всіх знатніших і наближених до себе киян. Привітавши їх добрим словом за довгим столом із запашними медами й різними стравами, звернувся з проханням підтримати його наміри, висловити свої судження.

– Вашими стараннями й працею розбудували ми Київ так, що скоро не буде йому рівних не тільки в нашій землі, а й у далеких краях. Але хочу я ще вище піднести славу та гордість у народі й створити у стольному нашому граді Собор богів, як було ще колись у греків у Тавриді, у Корсуні й на Боспорі, за часу Великої Скіфії, поки не прийняли вони чужої віри. У гирлах Дніпра і Дністра, у Лукомор`ї, стояли теж колись багаті грецькі міста, звідки привозили у наші землі вино та прикраси. Тепер там пустка, але наші дружинники знаходять інколи на звалищах старих богів, виточених з прекрасного білого каменю. Вельми вони гарні бувають, можна було б їх поставити у Києві, але не знаємо їхнього правдивого імені. Є вже у нас і свої майстри. Мислю, вони вирізьблять з того дивного каменю не менш прекрасних богів, яких ви назвете. А тепер хочу почути ваше слово.

Першим підвівся похилий уже віком, але ще міцний та кремезний київський війт. Був він багато старший за Володимира й не раз оружною рукою захищав батьків стіл, коли в його відсутність Київ брали в облогу степовики так, як дружина самого Святослава візантійські чи болгарські міста.

– Задумав ти, князю, – розважно почав війт, – велику справу. Коли столиця відвертається од богів народу – не жди добра, а коли шанує і підтримує їхню чудодійну силу, народ не втрачає надії на майбутнє. Віра та вірність – рідні слова. Якщо людина зневіриться, що від неї чекати? А тому найсвятіший обов`язок володарів – берегти звичаї отчої землі та предківську віру.

– Бачу, думки мої близькі тобі, славний муже, – промовив Володимир. – Справді, покоління за поколінням приходить і відходить з цієї землі, та коли б не звичаї, що сильніші за всіх володарів, чи сини й онуки змогли б довершувати те, що починали їхні діди і прадіди? А хто поважатиме народ, який не тримається власних звичаїв та предківських богів?

Гарячі, сповнені високого змісту слова Володимира розворушили зібрання. Особливо вирізнявся тисяцький, високий, мужній з виду вояка з рубцем на обличчі, який і на бранному полі звик завжди вириватися вперед. Володимир помітив його запал і запросив до слова, зупинивши всіх інших владним порухом правиці. На ній зблиснув золотий князівський перстень з тризубом.

Усміхнувся Володимир, підняв келих з медом і сказав, звертаючись до тисяцького:

– Дай-то боже і тобі, славний звитяжцю, прожити тисячу років і розповісти ще й нашим праправнукам про грізного Перуна-громовика.. Щоб і вони не забували про нездоланну силу богів у природі, бо коли забудуть або запишаються у своїй людській гордині, не мне їх тяжка розплата, вжахнуться від скоєного і від своєї глупоти. А спробуємо прихилити до нас Перуна, потамувати його гнів. Треба негайно розшукати Перунового дуба. Якраз із нього й вирубаємо величну божу статую, а голову йому зробимо срібну, бо ж він такого віку, відколи світ стоїть і має сиву перуку, вуса ж хай має золоті, аби було видно, що з нами мед п`є і по вусах йому тече. Нехай бачать заїжджі купці та гості, що найстрашніший і найстарший бог Перун гуляє з нами у стольному граді Києві на князівських пирах. Так я кажу?

– Так, так, – схвально зашуміли гості, піднімаючи свої келихи.

Володимир почекав поки вони відіп`ють запашного золотавого меду і, поглядаючи на трохи захмелілих дружинників, знову спитав:

Кого ще з богів маємо вшанувати?

Переглянулись поміж собою вояки, загартовані у битвах і негодах. Потім піднявся головний стерничий князевої лодії, вправний і досвідчений, який знав всі острови й протоки на Дніпрі, міг пройти через пороги, а у морі вдень по сонцю і вночі по зірках визначити напрямок руху.

– Великий князю! – піднесено розпочав стерничий. – Не раз ходили в далекі морські походи наші предки. Досі згадують у Царгороді київського князя Аскольда, який першим після Кия ходи в дружиною до його високих стін. Згадують і завжди готуються до відсічі, виглядають – чи не побачать наших лодій у Золотому розі, що врізається затокою у величезне місто. Навіть ланцюг довжелезний по воді перекинули, щоб затримати кораблі в разі нападу. Але ж і нам не близька дорога до тієї затоки. Вниз від Києва і до порогів, а потім від броду за порогами і до моря несуть нас бистрі води Дніпра. А от у морі широкому як же потрібен вітер супутний, щоб надимав він міцно вітрила, щоб стрімко летіли наші лодії до самого устя моря, де починається грецька земля, наганяючи страху на ворога. Тому, покидаючи святі води рідного Дніпра, просять вояки бога вітру Стрибога: “Неси нас, Стрибоже, так швидко, як пускаєш ти стріли свої у просторі, як нестримно летиш ти понад морями й луками, лісами й горами. Поможи й нам швидко долетіти до Царгорода, щоб устромити меча свого в його Золоті ворота. І коли добрий настрій у буйного і нікому не підвладного бога вітру Стрибога, дихає він потужно та рівно, й несе, як пір`їнки, наші лодії над морською безоднею. Коли ж розгнівається чимось Стрибог – загуде, завиє, закрутить, хмар назганяє, підійме височенну хвилю, розкидає лодії і потопить їх, так що ледве декілька і вбережуться. Тоді, приголомшені його гнівом, кажуть уцілілі моряки: “ Ну й дме губатий! Мабуть, завинили ми перед ним, малу жертву принесли, то він сам її від нас і взяв сторицею”. Отож, великий князю, ніяк нам не можна забути Стрибога. А буває він по світу в трьох образах – або стрільця, озброєного луком і стрілами, або старого гусляра, що перебирає струни, добуваючи з них чарівні звуки, ніби котиться морська хвиля, або селянина, який ходить по полю і розвіює сім`я...Я все сказав, а який з трьох образів ти вибереш, то вже твоя, князю, воля.

Уважно вислухав Володимир розповідь свого головного стерничого, та й усім гостям нагадала вона пережиті пригоди. За вдачею молодий ще князь був людиною життєрадісною, любив послухати богатирських пісень, в яких оспівувалися героїчні подвиги, згадувались колишні битви. Тому вибір зробив швидко:

Після головного стерничого попросив у Володимира дозволу сказати слово княжий скарбник. Він мав ключі від княжої скарбниці і завжди піклувався, щоб у ній завжди було досить золотого і срібного посуду, дорогого хутра і багатого одягу, коштовної зброї і прикрас. Слово його важило не мало при княжому дворі.

– Великий князю! не одними мечами й списами багатіє Київ і держава Київська. В далекі походи разом із дружиною ходять і купці наші, торгуючи і з Візантією, і з арабами, і з франками й норманами, з моравами й болгарами, і з багатьма іншими народами. Крім неба і хутра везуть вони небесної краси дорогоцінні прикраси, які виготовляють у нас на Подолі золотарі й сріблярі. Беруть також на продаж двосічні мечі славетних київських ковалів і зброярів. Але ні зброї, ні прикрас не зробиш без небесного вогню, який посилає людям бог неба Сварог. Це він своєю божою іскрою розпалює натхненням серця і душі майстрів, він плавить благородний метал, щоб надати йому витонченої форми і перетворити на диво дивне. Без участі бога Сварога ні в кузні вогонь як слід не горить, ні в тиглях золото не плавиться. Від нього залежить, чи засяє на браслетах і ковтах застигла небесна блакить, за яку так цінують київських майстрів на всіх торговищах від Багдада до Скандинавії. На звичайному земному червоному вогні нічого не зварганиш, потрібне тільки таке полум`я, щоб було аж синє, як саме небо, а без допомоги Сварога його не здобути. Та вдачу він має гордовиту і дуже рідко кому відкриває свої таємниці. Хіба тому, хто від народження має дар божий творити небесну красу. Людям Сварог уявляється в образі чарівника-коваля зі своїм ковальським хитрим знаряддям в руках і ласкавою усмішкою. Отже, великий князю, на твій розсуд віддаю свою думку. Чи зможемо ми прихилити до себе бога Сварога, поставивши його статую серед інших богів?

Володимир трохи замислився, встав з трону і почав походжати перед ним. Всі чекали, що він скаже. Хоча серед зібраних за князівським столом не було жодного ремісника, бо не велося тоді запрошувати майстрів на пораду до володарів, однак ціну їхній праці вони знали.

– Так, відомий Київ своїми майстрами, – з гордістю вимовив великий князь. – Кожна держава, великі князі, кагани, королі і василевси-імператори оберігають людей, як мають божественний хист і роблять дивовижні речі, котрих не знайдеш у інших народів. Та самі майстри оберігають таємниці свого ремесла від лихого, заздрісного ока, передаючи їх тільки з роду в рід, від батька до сина. Тому моя воля буде така – тримати бога Сварога у серці, кому він обпалив його своїм небесним вогнем. Обіцяю їм завжди давати моє князівське благословення, захист і допомогу. А статуї Сварога ставити не будемо, щоб не випробувати його крутої вдачі.

Володимир сів і знову перепитав, кого б ще з богів хотіли бачити кияни в соборі вибраних. Один з бояр захотів підлеститись до великого князя, згадавши, як приємно йому було, коли на такому ж пируванні гуслярі в піснях називали його Володимром Красним Сонцем.

– Питаєш князю, якого ще бога треба найбільше шанувати, якого бога просити, щоб був він нам захисником і заступником. Але ж нема потрібнішого і ласкавішого бога, ніж бог сонця Хорс, бо без нього не було б життя на землі ні людям, ні рослині, ні звірю. Хорс віддає всім своє тепло і ласку, бо він добрий бог. І все він бачить, і все знає, б підіймається вище від усіх богів у ясний день на небі. Ніхто не може перемогти ХОРСА, бо не може до нього навіть наблизитися. Коли його не видно, якийсь сум і тривога опановують людьми, а коли з`явиться він і засяє на небі, одразу в усіх підіймається настрій і прокидаються надії. І тебе народ іменує Володимиром Красним Сонечком, бо покладає на тебе, великий князю, всі свої сподівання. Хоче, щоб і добрий ти був, і непереможний, і все знав, і все відав, і за кожного заступився й усіх оборонив. Хай же бог сонця Хорс буде твоїм заступником, а ти нашим.

Що ж, – усміхаючись, промовив Володимир, – Хорса ми і справді повинні вшанувати. А чи не скажеш ти, боярине, чому в бога сонця таке незвичне ім`я?

– З радістю, – відповів боярин. – Слово “сонце” прийшло до нас зовсім недавно і ще не встигло пустити глибоке коріння. Досить прислухатися до живої мови, як зразу ж знайдуться слова, в яких вчувається предковічне ім`я бога сонця Хорса. От на весні молоді дівчата водять колом хороводи, поглядають на сонце і виспівують: “Ой як хороше, хороше”. На весні й хлопці стають хоробрі, ходять біля дівчат, хорохоряться, як півні. Того ж хлопця, навколо якого йде жіночий хоровод, так і називають хоровай, бо він має вибрати під час танку собі дівчину, з якою восени стане на рушник. Тому Хорс в уявленні народу, – молодий і дуже вродливий юнак. А на його свято печуть коровай з таємними сонячними знаками. Колись цей святий хліб називали хоровай. На ньому ж і півники з тіста, бо півень усіх будить, коли Хорс вранці з`являється на небі. Просять Хорса кожного року навесні на його свято, щоб він відродив усе живе в природі, що завмирає восени на цілу зиму, і обрав би собі наречену – найкращу дівчину, заквітчану віночком, як весняна земля. А ще красять яєчка, в яких ховається жовте сонечко, і розписують їх тими з таємничими сонячними знаками.

– Розумію, розумію, – мовив Володимир. – Пам`ятаю, і ми, князівські діти, навесні грали в таку гру, підспівуючи: “Коровай, хоровай, кого хочеш вибирай”. Безперечно, Хорса ми введемо до Cобору київських богів. І створимо його таким, як уявляє його народ – молодим, надзвичайно вродливим юнаком. А на білому камені, з якого вирізьблять наші майстри-каменерізи його постать, поставимо такі ж сонячні знаки, як на короваях і писанках. Так усім буде зрозуміла сонячна природа бога Хорса. А тепер я б хотів послухати нашого старого волхва-чаклуна, певне, в нього є що сказати.

Серед запрошених був і старий чаклун з довгим сивим волоссям і такими ж вусами. Ніхто не знав, коли він народився. Здавалося, що пережив усіх київських князів і житиме вічно. Він підтримував вогонь у чотирипроменевому київському капищі, виконував обряд, коли приносили жертву, був міцний духом і з ясним розумом.

– Великий князю Володимир! – урочисто почав охоронець священного вогню. – Мудрістю твоєю і твердою волею багатіє Київ. Захищаєш ти його від ворогів, зміцнюєш оружною рукою навколо нього державу Київську. Нехай допомагають тобі й твоїй славній дружині у цій справі і грізний Перун, і світлий Хорс, і буйний Стрибог. Але не однією зброєю здобувається сила державі, а й ралом простого орача. Селянин – от хто справжній господар на землі. Бо коли він у поті чола не здобуде хліб насущний, то і військо не зможе воювати, і ремісники працювати, і князі правувати. Коли ж селянин підводить очі до неба і просить у природи допомогти йому в його проаці, найперше звертається він до бога дощу Дощбога, або по старослов`янському Даждьбога. Тричі – в травні, і в червні, і в липні – молить і посить послати теплий дрібний дощик на землю, щоб проросло й заколосилося посіяне ним. Водночас просить і бога сонця, щоб не робив він посухи, не попалив молоді паростки, зелені сходи, не висушив землю. І тільки в серпні, в жнива молиться селянин великому богові достатку і називає його вже не Дощбог, а поважно Дайбог, щоб дав він багатий врожай, не слав більше дощів на землю і не мочив збіжжя. Дайбог завжди милостивий до працьовитих і кмітливих у роботі, а на ледачих буває розгнівається і насилає на них злидні. Отже, шануймо Дайбога, поважаймо працю, тяжку працю селянина, і буде в нас щороку врожай, буде що їсти до нового літа. Дайбог і здоров`я людям дає, бо яке ж здоров`я без доброї їжі, тому й згадують його частіше за інших богів – особливо, коли хочуть комусь побажати добра. Хай же й тобі, великий князю, Дайбог дає здоров`я й щастя, достаток і многая, многая літа.

Лагідні усмішки засяяли в усіх за столом, переповненим різними стравами, печеними і вареними, з смачними приправами. Княжий тивун, який вів Володимирове господарство, з келихом в руках підхопився додати й своє слово:

– За добре слово і мудру пораду ти заслуговуєш, тивуне, більш, ніж подяку. Справді, який же Cобор богів без богині?! Та чи не скажеш ти нам, чому так називають і що означає ім`я доброї матері Макоші? – запитав Володимир.

– Скажу, відповів тивун. – Називають так, бо уявляють собі, як я вже казав, красною молодицею з гарною червоною стрічкою на голові, а красу її порівнюють з яскравою маковою квіткою, від якої нема кращої в наших полях у житах. Дівчата завжди вишивають її червоними нитками на весільних рушниках, бо Макоша богиня жіночої життєдайної сили. Коли молоді йдуть до шлюбу, батьки й рідні просять, щоб послала Макоша їм діточок, як макових зернят – рясно, рясно. Вся жіноча сутність в образі макової квітки – спочатку краса її розкривається, як ніжні й тонкі пелюстки, а потім, коли вже одцвіте вона, з`являються зернятка-діти і турботи, турботи. Сам вигляд макової квітки п`янкий, як жіноче кохання. Тому так і називають добру матір – богиня Макоша, або ще ніжніше – наша Макуша.

Володимирові при останньому слові його тивуна кров ударила в скроні. Згадав він прекрасну молоду свою матір Малушу, і здалась вона йому в цю мить справжньою богинею Макушею, бо була не з княжого роду, але така вродлива і привітна, що не витримало мужнє серце його батька, князя Святослава, і взяв він її до шлюбу.

– Накажу я найкращому з майстрів-каменерізів київських, – сказав із хвилюванням Володимир, – вирізьбити з найбільшого і найпрозорішого грецького каменю таку прекрасну постать Макуші, щоб не можна було очей од неї відвести. Нехай приходять до неї дівчата і молодиці з усього Києва, і хай добра богиня Макоша допоможе їм стати щасливими матерями.

Потім князь Володимир запросив усіх випити меду і ще раз помислити, чи всіх богів до майбутнього київського собору вже названо.

Цього разу подав голос княжий сокольничий, який завжди готував княжі полювання, а крім того виконував й інші важливі доручення.

– Великий князю! – наче проспівав сокольничий. – Ми вже визначили тих головних богів, яких найбільше шанує дружина і народ. Кожен – і князь, і боярин, і порубаний в січах дружинник, і звичайний огнищанин в тяжку хвилину життя звертається в думках до того бога, який може йому найкраще допомогти. Я собі уявляю той майбутній дивовижний Cобор богів тут, у нас, на Княжій горі в Києві, де відбуваються жертовні дійства, моління і заклинання, співи і танці, але ми самі і княжа дружина не раз буваємо далеко, далеко звідси. Як же тоді донести до БОГІВ і їх київських образів наші думки? І хто буде вісником їхньої волі? Цього ми ще не визначили. А між тим у народі, особливо на Лівобережжі, давно шанують священного крилатого пса Симаргла. Одні вважають його надійним охоронцем добра і навіть кожної рослини на городі – у що я не вірю, а інші кажуть, і це більш правдоподібно, що крила в нього виростають для того, щоб він міг не тільки по землі бігати, але й злітати до БОГІВ і передавати їм наші прохання. Не дарма ж так часто зображають Симаргла на різних прикрасах, які носять на тілі, щоб божий гонець або божий вісник завжди був десь близько. Виліплюють його також гончарі з глини – великого, майже як живого. Люди тримають таких Симарглів по хатах з тією ж метою. Отже й ми без нього навряд чи обійдемося. Можна було б нашим гончарам, що тут під горою в урочищі мають свої печі, й замовити глиняного Симаргла, але оскільки інші боги, крім Перуна, будуть вирізьблені з каменю, то може й напівбожественного крилатого пса, як гінця і вісника богів, увічнити в камені?

– А в нашого сокольничого око зірке, – пожартував Володимир, помітив те, чого ніхто й не зауважив. Ясна річ, крилатого Симаргла гінця і вісника богів – ми обов`язково долучимо до найвідоміших, обраних до собору, природних володарів людської долі. Вартий він того. А щодо каменю, то я думаю негайно послати купців до Візантії, та й когось із київських каменерізів з ними, щоб вибрали вони і привезли потрібні брили... і для Симаргла також.

Відчувалося, що князівська рада вже йде до кінця.

Все, що говорилося про Симаргла, зацікавило гостей Володимира, але ні він, ні інші, на жаль, не спитали, чому в крилатого пса таке незвичне ім`я. Можливо цього не можна було казати, хоч своєю розповіддю сокольничий і натякнув, що в ньому скрито назви собаки і птаха мовою богів.

Володимир, цілком задоволений тими порадами і поясненнями, які давали запрошені ним гості, вирішив сказати своє остаточне князівське слово:

– Ще раз дякую всім за мудрі промови і розуміння мого наміру. Я вже казав, що що ми поставимо всіх названих і обраних богів на новому соборному капищі, на пагорбі побіля бабиного торжка. грізного Перуна – величного і могутнього – в центрі. По праву руку від нього з боку Дніпра – Стрибога, щоб вони обидва допомагали нам у битвах і далеких походах, а по ліву Дайбога, щоб багатіла земля наша. А перед ними поставимо молодих і прекрасних Хорса і Макошу – його зі сходу, де він вранці починає свій шлях, а її з заходу, як вечірню зорю. І хай нашому красному роду не буде переводу. А біля Хорса примістимо крилатого пса Симаргла, як прудконогого хорта, щоб БОГИ завжди знали про наші бажання, де б ми з вами не були – в Києві чи далеко од нього.

Так закінчилася княжа рада. А незабаром і кияни, і люд, що стікався відусюди, вже милувалися Собором богів Великого князя Володимира. І почали на свята збиратися до стольного Києва прочани.

Взимку гурти колядників збиралися тут, щоб розійтися потім по всьому Києву колядувати й бажати добра і щастя кожній родині, а навесні молоді дівчата сходилися до рідних Богів, співали чарівні веснянки і танцювали ритуальні танці. Так тривало доти, аж поки Володимир, через свій шлюб з візантійською царівною не вирішив таки прийняти в кримському Херсонесі чужу віру.

Кияни ж твердо стояли за свою віру в рідних природних Богів. Коли Володимир, всупереч батьківській волі, відмовився від них і наказав скинути в Дніпро ним же встановлену постать грізного Бога Перуна, кияни бігли вздовж берега, волаючи:
– Видибай Боже, видибай, Боже!

Послухав їх Бог-громовик і пристав до берега нижче Києва, в тому місці, щой нині зветься Видубичі. Щоб примусити своїх земляків із престольного граду повірити в чужого Бога, Володимир силоміць загнав їх у Почайну, але народ поза Києвом ніколи не забував своїх давніх звичаїв і віри. До нашого часу дійшли веснянки й щедрівки, свято Купайла, відчуття величі й сили Громовика в літню горобину ніч, зимові доброзичливі колядки від Дайбога.

На головну сторінку