Приклад Річарда І Левове серце має величезне значення для оцінки ставлення власного народу до своїх історичних діячів. Судіть самі. Цей англійський король з династії Плантагенетів (1154-1399) або Анжуйської, бо її засновником був його батько Генріх ІІ - володар французького графства Анжу, прожив усього 42 роки (1157-1199). Формально він перебував на троні 10 років з 1189 до 1199, але за весь час свого правління на англійській землі був не більше півроку. У 1190-92 роках брав участь у третьому хрестовому поході, два роки з 1192 до 1194 його утримував у полоні австрійський герцог Леопольд та імператор "Священної Римської імперії" Генріх V. Вони запросили за нього викуп, який вдвічі перевищував все, що було в англійській державній скарбниці. Це привело до різкого підвищення податків на селян і ремісників і мало не розорило всю Англію. Після короткого повернення на свою рідну землю, Річард І Левове серце знову 5 років провів у боротьбі з Францією, де й загинув.

За що ж англійці так шанують цього короля і дали йому таке виразно піднесене прізвисько Левове серце? За виняткову особисту хоробрість, якою він відзначався. Ту рису, що викликає повагу й пошану в усіх народів світу, яку б релігію вони не сповідували чи яких звичаїв не дотримувались. Хоробрість, сміливість, рішучість, впевненість у своїх силах - то вічні людські чесноти, які необхідні не лише у воєнне лихоліття, а й у мирні часи й високо цінуються в усіх без винятку суспільствах. Люди з характером Річарда І Левове серце передають свою характеристику всьому народу, тому й навічно залишаються в його пам'яті.

Для нас, українців, в контексті нерозривності та синхронності нашої історії з загальноєвропейською, цікавим є й те, що саме на ті часи, на кінець 12-го століття, припадає, як пише М.Грушевський у "Нарисі історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.", період затишшя і відносного добробуту за правління Святослава і Рюрика (1181-1195). Їх дуумвірат дуже нагадув часи Аскольда і Діра - останніх Київських князів з династії Київичів за М.Стрийковським.

Тут ми зупиняємось на цьому, бо Святослав ІІ Чернігівський як Київський князь не вельми широко у нас знаний. Хоча саме у його присутності, на його урочистому прийомі у Великокняжому палаці, у ротонді, фундаменти якої знайдені київськими археологами, вперше 15 серпня 1185 року прозвучало безсмертне "Слово о полку Ігореві, Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова".

Сказати, що хоробрість - одна з основних чеснот героїв цього класичного твору української середньовічної літератури - то ломитися у відкриті двері. Однак нагадати про вічний для них і для нас взірець - образ Святослава І Хороброго, очевидно варто.

В опублікованій ще 9 серпня 1996 року в газеті "Час - Time" статті "Після Ольги -- Святослав" автором вже підіймалось питання про те, що напередодні переломного 2000 року, коли все людство, а не лише християнські країни, готується до цієї хронологічної дати, у столиці України у центрі Європейської площі має бути встановлений пам'ятник цьому Великому князеві Київському, синові Святої Ольги та батькові Святого Рівноапостольного князя Володимира.

Так, Святослав І Хоробрий не був християнином, він не ходив у хрестові походи, воював не з християнською Францією, а з християнською Болгарією ще тоді, коли не було поділу на католиків і православних, а тим паче не існувала англіканська церква, яка виникла у XVI ст. Але він був справжній лицар, який на всі часи подав нам приклад ХОРОБРОСТІ, він є для нас українським Річардом І Левове серце. Гадаю, що й англійці не образилися б, якби я їх короля назвав англійським Святославом І Хоробрим, зважаючи на те, що жив він і утверджував мечем свою і свого народу славу на двісті з гаком років раніше, не у ХІІ, а ще у Х ст.

І коли Папа Римський Іван Павло ІІ, як ми бачили цього року в прямому телерепортажі, веде Пасхальний хід умовним хресним шляхом до Колізею, з точки зору примітивно християнської, чисто поганської споруди, то з точки зору християнства освіченого, воно - християнство - не може викреслити з історії людства всього, що з ним не було пов'язане, ні видатних людей, ні історичних пам'яток. Так і ми, кияни, не маємо права забути і не встигнути до ІІІ тисячоліття пошанувати пам'ять того, хто ще у І тисячолітті підняв і утвердив нашу Київську державу на небувалий всеєвропейський рівень, в першу чергу завдяки своїй ХОРОБРОСТІ.

Це йому належать горді слова, знайомі нам з дитинства, "мертві сорому не імуть", це він вирушаючи в черговий похід, посилав перед себе гінця, який за лицарським кодексом честі попереджав противника "Іду на Ви!". Чи ж нам тепер, у незалежній Україні, можна забути про першого Гетьмана поміж Великих князів, коли підходимо до рубежу віків і тисячоліть?

Проект пам'ятника під назвою "Святослав на шляху до Царгорода" створив ще 1886 року, в останній рік свого життя, видатний скульптор Євген Олександрович Лансере. Чудово пророблені деталі озброєння, кінь, схожий на дикого степового тарпана, створюють неповторний образ князя-лицаря. У своєму мистецтві Лансере не раз звертався до української тематики. Широко відомі його твори "Запорожець після бою" (1873), "Прощання козака з козачкою", "Українець-орач" та інші. Зважаючи на те, що роботи старокиївського періоду теж прямо стосуються української історії, по суті його творчість невідривна від нашого мистецтва. Деякі роботи Лансере є й у Києві.

Я свято вірю Олександру Олександровичу Омельченко. Коли ми сьогодні не можемо відірвати погляд від новоствореного київського дива - Золотоверхого Михайлівського монастиря, коли віримо, що незабаром побачимо у такій же красі й Успенський собор у Святій українській лаврі, то знаємо, що за цим стоїть велика і наполеглива праця багатьох, але без О.О.Омельченка всі наші мрії так і залишалися б чистими мріями.

Тому щиро вірую, що перемігши на виборах на посаду Київського Голови, Олександр Олександрович зробить все можливе і неможливе, і Великий Київський князь Святослав І Хоробрий в'їде на своєму бронзовому коні на Хрещатик, а разом з ним і ми, український хоробрий народ, у ІІІ тисячоліття з Різдва Христового.