Кому до снаги змінити обличчя міста?
Людмила Таран
ВОЛОДИМИР ПЕТРУК, “ВИНУВАТЕЦЬ” ПОДІЙ
Володимир Іванович Петрук – людина ніби й звичайна, але водночас незвичайна. Працює в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, має дві освіти – технічну і гуманітарну. Він вчиться все свідоме життя, недавно вийшла у світ його унікальна книга “Велика Скіфія–Оукраїна”, плід багаторічної праці. Але мова піде про інше. Передовсім пан Володимир безмежно закоханий у Київ. І закоханість ця, сказати б, не голослівна. Багатьом буде в це важко повірити, але саме він спричинився до змін в образі Києва. Він зумів реалізувати свої ідеї тоді, коли гаслом було: “Не висовуйся!”
ДИТИНЕЦЬ І МЕДАЛЬ
1982 року готувалися святкувати 1500-ліття Києва. Ще до настання зими Хрещатик набрав святкового вигляду. Та Володимиру Івановичу не все подобалося в обличчі столиці. Маючи досвід спілкування з представниками “вищих ешелонів влади”, вирішив написати листа на ім‘я Валентина Згурського, тодішнього голови Київського міськвиконкому. Звісно, в листі похвалив владу за все, що вже було зроблено до ювілею. Але ж, мовляв, святе місце, дитинець, звідки почав розростатися Київ, – украй занедбаний. Що показувати гостям, іноземним туристам?
І справді на Старокиївській горі, поряд з фундаментами десятинної церкви, у Десятинному провулку стояли старі, напівзруйновані будинки. А трохи далі – сарайчики, гори побутового сміття. Вид на Поділ, Замкову гору, на набережну Дніпра зіпсований гаражами, підсобками. Тут ще й собак вигулювали. Усе це, що не кажіть, “підмочувало” репутацію Києва і про це Володимир Петрук написав у листі щиро і відверто. Він, певно, не сподівався на таке швидке реагування, але невдовзі пролунав телефонний дзвінок: “Негайно приїздіть на засідання міськвиконкому у зв‘язку з розглядом Вашого листа”.
На тому засіданні були присутні найавторитетніші вчені, історики, археологи, архітектори. Визнали: проблема справді існує, яку треба негайно вирішувати. Наступна нарада – вже на Старокиївській горі. Згурський тут же дав відповідні розпорядження. Робота закипіла. Коли були знесені розвалюхи, розчищена територія, археологи спішно взялися досліджувати територію під колишніми будинками. І – відкрили раніше невидимі фундаменти головного князівського палацу. Його фасад був повернений
до входу в Десятинну церкву. Ще виявили фрагменти штукатурки палацу з чудовим орнаментом. Відкрито було для огляду й підмурок ротонди часів княгині Ольги. Заново було підсипано вал старого граду князя Кия. Червоним каменем із Овруча виклали план фундаменту княжого палацу. Привезли великий камінь, на якому вибили напис, відтворюючи староруську мову: “Откуда єсть пошла роусьская земля”. Оформили й майданчик, із якого відкривається незабутня панорама Подолу.До травня, на час святкування ювілею Києва, дитинець можна було показувати гостям. А Володимира Петрука за участь у підготовці до ювілею нагородили медаллю в пам‘ять про 1500-річчя Києва.
НЕ В ТОЙ БІК ХОДИЛИ
Люди старшого покоління пам‘ятають, як у часи Щербицького раптом розвернули напрямок руху параду на Хрещатику у зворотній бік. Навіть анекдот народився: мовляв 60 років не в той бік ходили. А вже під час перебудови додавали, що з того усе й почалося. Мало кому відомо: ініціатором цих змін був Володимир Петрук.
“Застійні” часи прикметні пишним святкуванням різних ювілеїв. Зокрема, 1976 року розгорнулась підготовка до 60-річчя жовтневої революції. І безпартійний громадянин СРСР В. Петрук вирішив скористатися цим приводом, щоб належно оформити в Києві центральну площу. Досі під час парадів маловиразна тимчасова трибуна встановлювалася біля міськради, майже посередині Хрещатика. Мало того – сам маршрут демонстрацій був, на переконання Володимира Івановича, вкрай нераціональним. Майже миттєве проходження “представників народних мас” повз оту трибуну по-своєму применшував статус столиці. А ось святкові телевізійні репортажі із столиць інших союзних республік велися з величних центральних площ. Тож Володимир Іванович запропонував зробити тодішню площу Калініна головною з постійною трибуною. А водночас і назву її змінити. Він вважав, що для пошанування такого діяча як Калінін вистачить міста Калінінграда. До Києва “всесоюзний староста” не мав жодного стосунку. Тому пропонував дати назву – площа Республіки. У Парижі є з такою назвою. Там мається на увазі форма правління, влада народу. У нас же було спотворено це поняття. Республіка – це, мовляв, провінція, далеко від Москви. Прагнулося повернути слову істинне державотворче значення. Україна – все-таки держава. Хоч і в складі Союзу.
Словом, лист із прийнятною тоді “фразеологією” було написано. Він потрапив до самого В, Щербицького. Негайно було наказано всім силовим структурам дати свої висновки щодо змін маршруту парадів і демонстрацій. Вони погодилися із пропозиціями безпартійного киянина. Це значно спрощувало рух колон, просування військової техніки, схему охорони всього заходу. Перед “Київпроектом” поставлено завдання щодо реконструкції площі. Щоразу на наради фахівців запрошували й Володимира Петрука.
Перебудову площі почали з правої сторони. Там, де нині колона. Від постійної трибуни відмовилися. Оформили фонтан “Падаюча хвиля” з каскадом водоспадів. Ліворуч збиралися продовжити підземний перехід із штучною річкою. Планували пустити під землю й тролейбуси. А Петрук пропонував узагалі зняти тролейбусну лінію, побудувати екскалатор до нинішньої Михайлівської площі. Та коштів на масштабні підземні об‘єкти на зразок теперішнього “Глобуса” не знайшлося. Але архітектурно виразніше оформили забудову площі, яка стала прообразом Майдану незалежності. До речі, головним архітектором усього проекту реконструкції (включно з Будинком профспілок) був О.В. Комаровський, який на початку грудня помер...
Постала площа з новим образом. На жаль, назву Республіки їй не дали. Назви площ просто “перетасували”. Ім‘ям Калініна було названо прощу, яка нині має назву Михайлівська. А центральна стала називатися Жовтневої революції.
Маршрут “демонстрацій трудящих” змінився з листопада 1977 року. Колони рухалися від Бессарабки в напрямку до теперішньої Європейської площі. Звідти всім було зручно розходитися. Згодом і народився згадуваний анекдот. Як автор ідеї, Володимир Петрук був запрошений на відкриття першої черги реконструйованої площі та на гостеву трибуну під час параду. Згодом до нього додому подзвонив тодішній секретар міському партії О.П. Ботвин. Подзвонив сам, не через секретарку, і запросив прийти до себе в кабінет. Олександр Платонович виявився людиною вельми ввічливою, без напускного апломбу. Запам‘яталося: розмовляв природною українською мовою. Відчувалося, що він любить Київ, уболіває за нього. А після розмови і вручення запрошень запитав, чи є якісь особисті прохання. На що Володимир Іванович обіцяв подумати й написати листа. Хоча на ту пору мав житлову проблему, та йому на думку не спало просити щось для себе. Згодом на ім‘я
ректора Київського університету, де працював Володимир Петрук, надійшов “згори” відповідний лист із подякою. І в трудовій книжці киянина з‘явився запис (подаю мовою оригіналу): “За активное участие в общественно-политической жизни, проявленную инициативу и помощь Главному управлению “Киевпроект” в реконструкции площади им. Октябрьской революции в г. Киеве объявлена благодарность”.ЯК ПОСТАВ МУЗЕЙ КИЄВА
Скориставшись попутним вітром, Володимир Петрук написав нового листа і запропонував створити музей Києва. Свого часу він побував у музеях міст Риги, Москви, Єревана, де його вразив музей древнього Еребуні. Багатющі експозиції виховували почуття гордості. А в Києві не було нічого подібного. Знову закрутилася державна машина. В той час якраз мали переносити музей Леніна до новозбудованого приміщення на Хрещатику (нині “Український дім”). У звільненому колишньому приміщенні Центральної ради, першому парламенті України, Володимир Петрук і пропонував розмістити музей Києва. Сам навіть розробив структуру майбутнього закладу. Хоча цей варіант не пройшов, однак справа не була похована. У відділі культури Київської міськради склали відповідні установчі папери. Було прийнято рішення відкрити музей Києва у Кловському палаці, пам‘ятці українського бароко. До святкування
1500-ляття нашої столиці й приурочили відкриття музею. “Винуватець” події Володимир Петрук отримав другу подяку. А в газеті “Прапор комунізму” від 13 жовтня 1979 р. у репортажі з пленуму міському партії було зазначено: “цінні думки і пропозиції щодо реконструкції окремих районів міста, поліпшення монументальної пропаганди, підвищення ефективності політичної роботи містилися в листах старшого інженера держуніверситету В. Петрука”. Безпартійного, наголошу.І таких історій у житті Володимира Івановича чимало. У його активі – перейменування вулиці Горького на вулицю В. Антоновича, наданні імені М. Максимовича університетській бібліотеці тощо. Є ще нездійснені задуми стосовно музею Києво-Могилянської академії, пам‘ятника Бопланові, князю Святославу. Але це – інша розмова.
Вечірній Київ, № 10(17000), 24 січня 2003 р.