Сьогодні світова преса вже пише про те, що доки Україна залишатиметься незалежною державою, Росія не зможе знову стати повноцінною імперією, як би вона того прагнула, і справа тут не в трьох відсотках території, які складала Україна в балансі “освоєних” земель, і не в 50 мільйонах населення, без яких, як ми бачимо, імперський дух тільки піднявся.

Але вже тепер кияни поставили на старовинній території свого вічного столичного міста перший світлий мармуровий камінь у храм нашої української неспотвореної історії, нагадавши, таким чином, хто є хто, якою державою керували Великі Київські князі – київською чи московсько-петербурзькою. Мабуть, тому не чутно “восторженных откликов” з колишніх “окраин” Київської Русі.

П`ять років ми чекали проголошення духовного відродження. Добре зробили, що очистили Майдан Незалежності. А після? Здавалося, що Київ почне з пам‘ятника гетьману П. Сагайдачному, якщо не І. Мазепі. І привід же був – 500-річчя Українського козацтва. Вже й рідне село його біля Старого Самбора спромоглося оплатити і встановити пам‘ятник з бронзи своєму видатному земляку, ще й на коні, а Київ на кілька років завмер під акомпанемент соціальної демагогії на Печерському Пагорбі.

І...почав з Ольги. Що ж, у цьому теж є своя логіка. Рубікон перейдено! Може, навіть важливіший. Тяжко все ж відбирати в України козацьку славу! Краще замовчувати або, тягнути із заповідником на Хортиці чи пам‘ятниками у Києві. Але віддати їй Великих Київських князів? Чи не тому так уперто борються вороги її проти княжого Володимирового герба і синьо-жовтого прапора?

Якщо київська мерія не наважується вшановувати видатних гетьманів і пішла спочатку на відновлення старовинного герба Києва з архистратигом Михайлом, а тепер ще й почала міряти відстані до ближніх і дальніх країн з Майдану Незалежності від його пропам‘ятної колони, видно слава столиці їй усе ж не чужа, про що й свідчить згадана вище подія.

Отже, пам‘ятники Володимиру і Ользі в Києві є. Є й Володимирський собор з їхнім зображенням на вхідних дверях. Стоїть, хвалити Бога, не знищена більшовиками, як Михайлівський та Успенський собори, Софія – вічний пам‘ятник своєму творцеві Великому князеві Ярославу Мудрому. Судячи з розмов на відкритті пам‘ятника Ользі, наступним буде увічнення саме Ярослава.

Нема заперечень. Це буде гідна відповідь киян ярославцям замість дякування на їх адресу, бо вони, мовляв, так шанують наших державних діячів, що ставлять їм пам‘ятники раніше, ніж у Києві. Щоправда, відновлювати складно, а створювати ще складніше. Сподіваємось, авторська група зуміє ідеї Мудрості, втіленій у Софійському соборі в образі Оранти, надати чоловічої великокнязівської подоби, не поступившись Іванові Кавалерідзе і авторам пам‘ятника в Ярославлі. Не зле було б і багатофігурну композицію зробити, подібну до тієї, де він зображений зі всією своєю родиною на фресці у Софії, а серед дочок його і Анна – майбутня королева Франції.

Однак мова про інше.

Якщо освічений, а не пересічний, киянин після Ярослава, крім Володимира Мономаха, не сплутавши його з Володимиром І, за два століття до Батия згадає імена ще хоча б п‘яти князів, можете йому сміливо тиснути руку. Добре, що вони є хоча й не в пам‘яті нащадків, то принаймні, на станції метро “Золоті ворота”. А от перших Київських Великих князів знає навіть школяр.

З Аскольдом пов‘язане місце його поховання. Ще належно не впорядковане, але всім добре відоме.

З Олегом асоціюється гора Щекавиця, на якій він нібито був похований там, де знаменитий змій вкусив його в ногу, виповзаючи з трупа улюбленого ним коня. Взагалі, Олег – завойовник. Його ніколи дуже то не шанували в Києві. Але, може, таки варто саме на Щекавиці відтворити у бронзі символічну композицію з князем, конем і змієм. Творчих загадок тут небагато. Гадаю, Київське турбюро не забувало б завозити туди туристів, розповідаючи вічну язичницьку леґенду.

За ним ідуть: Ольга, Святослав, Володимир і Ярослав. Добре відомі всім. Крім Святослава, імена трьох з них пов‘язані з християнством. Вони увічнюються і увічнювались раніше перш за все церквою як християнські святі. Якщо Ярослав ще не попав у святі, то це негайно треба зробити Київському Патріархатові, здається таке питання вже ставилося. Хіба ж не дивно, що храм, збудований ним, простояв майже тисячу літ, переживши всі лихоліття. Саме дива вимагається від християнських святих, аби визнати їх такими. Мабуть, Софія, як доказ цього дива, достатній аргумент. І храми Ярослава треба будувати по всі Україні, а не Олександра Невського, як то роблять представники Московського патріархату.. на Вінниччині.

Найскладніше – із Святославом. Ну, не вміщується Святослав у жодні християнські рамки, ні у пацифічну концепцію, що, мовляв, Україна і українці ніколи нікого не завойовували! Хоробрий, войовничий, що хоч з ним роби, ніяк його образ не пасує до псевдомиролюбної концепції. А у походи ходив такі, що його сину Володимиру й онуку Ярославу і не снилися, не те що нашим "ніколиненападайникам". З Києва на північний схід до середньої Волги та вниз до Каспію, а там Північним Кавказом, а потім – на південний захід у Болгарію і Візантію. Доведеться деяким новим винниченківцям або міняти свої переконання, долаючи захисний психологічний синдром безгрішності перед іншими народами, або віддавати Святослава назавжди безцеремонній імперській історії.

Тепер переоцінку цінностей неодмінно доведеться робити.

Ім’я Святослава називається у славетному ряду претендентів на пам’ятники, зокрема Іваном Драчем. У літературі він досить таки популярний. Молодець Семен Скляренко, встиг написати роман про славного князя-гетьмана трохи раніше за інших істориків-літераторів. А от маємо найновішу наукову монографію А.Н. Сахарова "Дипоматия Святослава", яка вийшла в Москві, коли ви думаєте? У знаменному для нас 1991 році. Читати її киянам-українцям одне задоволення. Кожного разу як зустрінеш слова "руССкая дипломатия той поры", "руССкое движение на Восток", "руССкая сфера влияния", "руССкая торговля" тощо,. Замінюєш "СС" на "СЬ" і ніби-то все прояснюється. Може це друкарська помилка? Або амнезія (втрата пам’яті) у шановного нашого сучасника із заплющеними очима? Цікаво, чи поздоровив він киян з відновленням пам’ятника Ользі, яка теж багато зробила, виявляється, для "повышения политического престижа руССкого государства"?

Отже, пам’ятник Святославу в Києві – це не жарти. Багато м’яких знаків доведеться розставляти у мільйонах книжок, нашпигованих подібною дезінформацією. Можна, правда, спеціяльний указ видати – все, що написано про Київську (Древнюю) Русь російською мовою, читати з м’яким знаком і розуміти в перекладі руСЬкий як український, російський як московсько-петербурзький. Але як бути з іноземними мовами, які цього знаку не знають? Краще таки, мабуть, пам’ятник Святославу в Києві поставити. Тепер стільки посольств у нас, розпитають іноземці киян, та й зрозуміють, чия то була дипломатія у Ольги і в Святослава.

З цих питань доведеться подискутувати.

На підставі цих слів ще дворянські російські дослідники зробили висновок, нібито Святослав збирався переносити столицю з Києва на Дунай. Цю ж версію підтримує і згаданий автор. Але то далеко не так.

Не відходячи від теми, наголосимо, що й сьогодні зовнішньополітичні завдання Києва і України аналогічні. Утримуючи гирло Дунаю, ми маємо прямий доступ до центру Європи. Товарообіг у портах на Дунаї має величезне значення для всієї нашої економіки. Чи ж не варто пошанувати нам за це князя Святослава, як і самого засновника Києва князя кия, якого літописець уславлює, а не ганьбить за те, що він на Дунаї заклав містечко Києвець, так само воюючи і ведучи переговори з візантійським імператором. Отже, Святослав продовжував традиційну для Великої Скіфії боротьбу за утримання свого споконвічного кордону по Дунаю, а тому саме греки називають його військо скіфським, нехай навіть у географічному значенні слова.

То хіба ж не Святослав слідом за Києм заклав цю традицію називати в найдальших землях від Києва міста на взірець Переяслава Руського ще й Переяславом Заліським та Переяславцем Дунайським, а потім іменами своїх синів і онуків. До того ж Переяславець Святослав не засновував, а завойовував, що й підкреслено смислом цієї назви.

Докори киян були, як бачимо, несправедливі, викликані конкретною загрозою – нападами печенігів на Київ за відсутності Святослава, і висловлені в досить грубій і образливій формі словами: "Ти, княже, чужої землі шукаєш і її борониш, а свою занедбав…".

Ще більш помилково трактувати ці слова з позиції українського пацифізму, мовляв, треба було сидіти Святославу в Києві, а не ходити в далекі походи.

Те, що така думка не відповідає історичній істині, видно хоча б зі слів автора "Слова о полку Ігоревім", сказаних не за скрутних обставин, а по довгому розмислу, і стосуються вони тієї ж дунайської політики та воєнних походів, без яких немислима історія середньовіччя: "Галицький Осмомисле – Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованим престолі, підперши гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота Київські, стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!".

Послухаймо ще слова іншого киянина і спробуємо порівняти їх із Святославовими: "І хто ж бо не возлюбит Київського княжіння, бо ж вся честь і слава і велич і глава всім землям руським – Київ! І від усіх далеких многих царств стікаються всякі люди і купці, і всякі блага зо всіх сторін бувають в ньому".

Останні речення в обох цитатах майже збігаються за смислом, бо є аналогічною аргументацією щодо торгового центру. Саме це і мав на увазі Святослав. Жодної столиці замість Києва робити в Переяславці він не збирався. Тепер пригадаємо відоме всім в українській мові слово "осередок", і цілком стане зрозуміло, що Святослав мав на увазі торговий осередок, тобто торговий форпост своєї землі на Дунаї, або опорний пункт, як пише О. Субтельний.

Для нас важливе і перше речення з наведеної цитати, де йдеться про всю честь і славу, і велич. В ім’я якої землі і якої столиці добував її тяжкою ратною працею Святослав? Хіба це не його слова: "Не посоромимо землі Руської. Мертві бо сраму не ймуть". Оця його "своя земля" в значенні Батьківщина і знаходилася, де пізніше з княжої постала Гетьманська Україна. А віськові й торгові осередки вона закладала далеко від своїх, як тепер кажуть, етнографічних кордонів з політичних чи економічних міркувань, як робили усі тогочасні держави і народи, і українці тут не виняток. "А руська земля далеко…", казав Святослав, добуваючи данину і всю честь і славу, і велич не для Переяславця Дунайського, а таки для Києва, Чернігова і Переяслава Руського.

Отже, нинішня назва – Європейська – цілком підходить для уявлення про інтереси і масштаби особистості Святослава. Мабуть, французи не дуже соромляться свого визначного імператора Наполеона, як і австрійці – Оттона І, а шведи – короля Карла ХІІ, які ходили далеченько від своєї землі, і що не заважає тій же Австрії та Швеції тепер залишатися нейтральними країнами.

А ще тому на цій площі, що звалась вона деякий час Царською, і стояв на ній пам’ятник царю, який так, як і вся його "наукова громадськість" та деякі нинішні депутати від Половецької землі, вважав, що народу такого українського не було і нема, але царі в нього були, та тільки всі іноземні. Так от, Святослав і був одним з перших українських царів, а водночас і прообразом гетьманів, і донести цю думку до світової громадськості зовсім не зайве.

І ще тому, що на цій же площі був колись кінський базар і звалася вона аж на самому початку Кінською. А Святослава, втіленого в пам’ятнику, уявити інакше як на коні, не можна. До цього закликає весь описаний спосіб його похідного життя, аж до сирого м’яса, як він підкладав під сідло на коні і так харчувався.

І ще тому, що пам’ятник Святославу на Європейській площі буде дуже добре видно в анфас з Хрещатика – головної магістралі нашої української столиці на тлі зеленого схилу, і з вікон інтуристського готелю "Дніпро", і на тлі "Українського дому", одне слово, з усіх сторін. І може, нарешті, кияни позбудуться полохливості перед дутою славою великої північної лісової "Страны", і заговорять по-українські, як говорили їхні прадіди у Старому Києві за часів найбільшої його Величі.

Ми ж, для кого неперервність української історії є основою віри в свій народ, завжди пам’ятатимемо: після Ольги – Святослав!