Країни світу можна класифікувати за різними ознаками, коли ж вибрати в такій якості моря і виходи до світового океану, то крім острівних, яких порівняно мало (хоч кількість їх постійно зростала в добу деколонізації), всі інші діляться на замкнуті внутрішньоконтинентальні та приморські й приокеанські. Щоправда, у природи (якщо дотримуватись пантеїзму) або у її творця (висловлюючись в дусі монотеїзму) була багата фантазія, тому існують і винятки – прибережні країни в середині євразійського континенту навколо озер-морів Аральського та Каспійського. Взагалі ж, фізико-географічні умови існування приморських країн надають їм величезних переваг у спілкуванні із зовнішнім світом, веденні торгівлі, прояву військової потуги. Але, ясна річ, не без вольових чи державних зусиль.

{Обидві фази становлення нової української державності на початку і в кінці ХХ ст. наштовхнулись на комплекс важких проблем, які постають вже з самого означення України як приморської країни і морської держави. Деякі з них не розв‘язані досі: 1) не узгоджено лінію морського кордону поміж Україною і Росією в Азовському і Чорному морях; 2) на території України в м. Севастополі залишається на невизначений час база морського флоту сусідньої держави – відповідний договір передбачає можливість продовження терміну оренди після 20 років; 3) незважаючи на мирне і конституційне вирішення кримського питання, загроза територіальній цілісності держави зберігається; 4) відсутня домовленість з Румунією про остаточний поділ морського шельфу в районі острова Зміїний. При цьому очевидною є порівняна слабкість Українського військово-морського флоту і морської прикордонної служби. Сумним фактом також стала майже повна втрата Україною величезного рибопромислового, торгового і пасажирського флотів.

За таких умов за пропагандистським штампом “морської держави” в критичний історичний момент виявилось управлінське провалля – в Україні не існувало відповідної інфраструктури і технічних служб, без яких керувати військовим чи навіть торговим флотом просто неможливо. Як наслідок всі пропозиції після грудневого референдуму 1991 р. про створення Морського міністерства в Києві скінчилися тим, що його функції доручили виконувати Міністерству транспорту (для порівняння – 22 грудня 1917 р. в Києві було утворене “Українське генеральне секретарство морських справ”, наказом від 1.03.1918 р. перейменоване на Українське Морське Міністерство) [1].

Однак бурхливі події в Криму, Севастополі, боротьба за Чорноморський флот змусили український політикум, умовно кажучи, відірвати погляди від “онтологічного” чорнозему і спробувати знайти в українській ментальності залишки характеру і дій “сухопутних” моряків. Негайно набули актуальності дослідження В.І. Сергійчука про знамениті морські походи запорожців [2]. Ним же вперше були опубліковані раніше далеко заховані у спецхрани документи періоду Центральної Ради і Гетьманату, що стосувалися історії народження Українського військово-морського флоту.

Але кожного разу, як тільки спадала політична напруга, Київ просихав від морських бризок і звично повертався на Дніпровські кручі. Чергова передишка дає можливість підійти до теми на концептуальному рівні: наскільки українська історіографія взагалі займалася “морським” питанням, наполягаючи на етнографічному принципі визначення кордонів самостійної України?}

Степан Рудницький: “Всі головні ріки України стремлять концентрично до Чорного моря й розгалужуються до нутра України промінясто, неначе велетенський вієр. Такий уклад рік України посполу з фактом, що Чорне море – це одинока добра природна границя України, приневолює з природописною конечністю нашу вітчизну шукати головної політично-географічної підпори на чорноморському побережжі...” [3].

Дмитро Дорошенко: “...ґеоґрафічне положення України опреділюється Чорним морем, яке служить ґеоґрафічною, політичною й господарською основою української землі. Сюди пливуть всі українські річки, і тільки невеличкий окрайчик української території на північнім заході належить через Сян і Буг до Балтійської системи. Система річок на території України мала величезний вплив на народне життя, на формування української народности й держави. Головна артерія України – Дніпро, що збирає води з широких просторів...<> Середнє подніпров‘я було правітчизною українського народу...” [4].

Іван Крип‘якевич: “Окремий характер надає Україні передусім море. Чорне море разом з Озівським є природним географічним осередком, головним життєвим центром, що стягає до себе всі українські ріки й суходільні шляхи, а разом з ними всі життєносні сили країни. Головний напрям воєнних походів і колонізаційної експансії, торгових зв‘язків і господарських інтересів від віків ішов до життєдайного моря.” [5].

Отже простежується чітке теоретичне усвідомлення в дусі Монтеск‘є впливу географічного середовища (перш за все системи річок і моря/морів) на історію України та етногенез українського народу. Своє закономірне виявлення воно знайшло у геополітичній “Чорноморській концепції” Юрія Липи в його унікальній для української історіографії монографії “Призначення України [6].

Згадані праці й думки їх авторів (до перевидань останнього часу) були зовсім невідомі не тільки широкому загалу чи правлячій еліті, але навіть спеціалістам історикам в колишній УРСР. Нав‘язане панування абстрактно-соціального принципу в історичній свідомості витіснило обумовлені природним середовищем почуття, про які в них йшлося. Прикрі наслідки байдужості до “морського” питання даються взнаки нашій державі й сьогодні. Однак, у наукових колах поворот до усвідомлення України як “природно-соціо-культурної реальності” і “формотворчого значення природи для українського суспільства” вже відбувся, про що свідчить монографія В. Крисаченка і О. Мостяєва “Україна: природа і люди”. Автори слушно зазначають, що “природа краю виявилась такою зміненою, ба – поруйнованою внаслідок діяльності людини, що непересічною проблемою є потреба реконструкції образу саме того довкілля, яке впливало на архетипи української ментальності біля витоків самого етногенезу” [7].

В цілому це так, але коли мова стосується морів – Чорного і Азовського, то проблема полягає ще й тому, які географічні й історичні стереотипи розповсюджені у нинішніх мешканців їх берегів (у державних межах України) і як вони співвідносять їх з оцінкою не тільки українців, як причорноморського і приазовського етносу, але й всього ходу історії за участю багатьох інших давніх і нинішніх народів. В зв‘язку з цим є потреба проаналізувати декілька аксіом, які лежать в основі історіографічних схем, починаючи із стародавнього періоду.

Юридична казуїстика навколо того, як хтось подарував Україні Крим або чому він не потрапив до неї в період становлення УНР чи УСРР до певної міри себе вичерпала. Як заявив колишній спікер кримського парламенту Л. Грач, почалося формування “кримського народу, тіло якого в Україні, а душа в Росії”. В такий спосіб русифіковані українці мають бути остаточно духовно відірвані від свого народу і перетворені на ментально “острівних” кримчан. Душа кримсько-татарського народу взагалі не враховується.

Почати ж можна з добре відомої у Криму (отже присутньої в ментальності місцевої еліти) творчості поета Максиміліана Волошина і пройнятих романтичним історизмом картин художника Костянтина Богаєвського, зокрема його “Кіммерії” і “Тавроскіфії”. І в поетичній, і в художній уяві цих видатних митців образ покритої вуаллю таємничості напівфантастичної Кіммерії поєднувався виключно з пейзажами Східного Криму. Однак, Геродот, описуючи древню (архаїчну) частину країни, якою до скіфів володіли кіммерійці, має на увазі всю степову зону від Істру і Тірасу до Кіммерійського Боспору впритул до гір Тавру. А якщо скористатись картою Кіммерії, складеною О.І. Тереножкіним за археологічними пам‘ятками [8], то не важко переконатись, що її землі охоплювали не тільки степову зону, але й Лісостепи – Лівобережжя до верхів’їв Сіверського Дінця та Правобережжя аж до широти Києва – фактично всю центральну частину території України лише без лісової зони на півночі та Карпат на заході.

Не дарма ж Геродот каже, що “скіфи зайняли країну, яка до них належала кіммерійцям”. Відбулось це близько 2700 років тому, на зламі VIII і VII ст. до н.е., коли для всього людства, за визначенням Карла Ясперса, пробив “осьовий час” – період формування тієї людини, яка мало змінилась і до нині.

Достовірно відомо, що першу карту створив давньогрецький філософ, представник мілетської школи Анаксімандр в формі кола, оточеного річкою Океан, на якому були зображені три частини світу – Європа, Азія (до Нілу) і Лівія (Африка), всі навколо Середземномор‘я. Його працю продовжив інший давньогрецький вчений, історик і географ Гекатей Мілетський. Конкретні географічні знання добували моряки, торговці, мандрівники. Кордон поміж Європою і Азією спочатку мислився вздовж р. Фасіс на Кавказі, але потім, після детального обстеження північних берегів Понту Евсинського і Меотиди, був встановлений по більшому з двох Танаїсів, нинішньому Дону (Сіверський Донець теж мав назву Танаїс). На відміну від об’єднуючого, інтегруючого навколишні території характеру Борисфену (Дніпра), Танаїс (Дон) виконував межові функції. Отже, не може бути двох думок – країна, розташована на захід від цього міжконтинентального рубежу, які б метаморфози вона не переживала і як би не складались її конкретні обриси, завжди була європейською, що й відбилось в еволюції її стародавніх назв від даної еллінами Скіфії (причорноморської на відміну від закаспійської) до явно означеної римлянами Європейської Сарматії.

При цьому берегова лінія європейського материка, починаючись від Боспору Фракійського (гирла Чорного моря) доходила до Істру (Дунаю), далі вигиналась Лукомор’ям, обходила Таврійський виступ і закінчувалась біля Боспору Кіммерійського (Керченської потоки). На тому боці (кубанському) була вже Азія. Характерно, що тільки кримські гори мали свою назву – Тавр, окремої ж назви для степової частини або всього “півострова” не існувало (об’єднуюче поняття Таврида виникло значно пізніше), бо й він сам не виділявся в окремий географічний об’єкт, оскільки Меотида вважалась лише великим болотом, прісноводною внутрішньоконтинентальною водоймою типу нинішніх лиманів причорноморських річок, античні автори ніколи не називали її морем. Парадокс полягає в тому, що й сьогодні російська сторона на переговорах з українською наполегливо пропонує вважати Азовське море внутрішньою водоймою, не поділеною міжнародним морським кордоном, в той час як кримські проросійські кола всіма засобами намагаються відділитись від українського материка у статусі азово-чорноморського острова.

Показовим прикладом того, як географічні стереотипи впливають навіть на науковців, може послужити один з коментарів трійці вчених Доватура, Каллістова і Шишової до скіфського логоса Геродота, якому вони закидають незнання географії Криму: “Багато дослідників відзначають неточність уявлень Геродота про Кримський півострів. <…> Так, Геродот не знав про півострівне положення Криму; йому невідомо те, що Кримський півострів з двох сторін майже відрізаний від суходолу морем. Про Перекоп і Сиваш він скоріше за все теж не має уявлення. Відзначалось також, що Геродот, який визначав Таврику як гірську країну, був знайомий лише з прибережною смугою на південному сході півострова; степова ж частина Криму, як вважають, не була йому відома” [9].

В цьому плані логічною і об’єктивною виглядає позиція В.А. Кутайсова, кримського дослідника античної Керкінітиди (Євпаторії). Він застерігає від типової помилки, коли “повідомлення античних авторів проектувались на сучасну топооснову, тоді як в уяві грецьких мореплавців, (а вірогідно, і в дійсності) обриси узбережжя в античну добу дещо відрізнялись від нинішніх” [10].

Справді, за різними оцінками в часи Геродота рівень Чорного моря був нижчим за теперішній від 5 до 11 метрів (в першому випадку М.В. Агбунов [11] посилається на П.В. Федорова [12], в другому Б.М. Мозолевський [13] на А.Н. Щеглова [14]). І якщо нова берегова лінія, яка була тоді на 300-500 м мористіше, не дуже змінила загальні обриси Лукомор‘я, проявляючи себе у локальних ситуаціях (наприклад, у затопленні дельтових островів Тіри чи Борисфену), то щодо Криму різниця значно суттєвіша. Коли “мертве море” Сиваш і козаки Сірка, і вояки армії Махна могли перейти вбрід (до речі, кримсько-татарське sivasmak – “маратись, бруднитись” [15]), то мінус 5 метрів водного рівня при найбільшій нинішній глибині ледь більше 3 метрів, означає лише одне – в часи Геродота не тільки не було мілководного Сиваша, але й Каркінітська затока була значно коротшою та не давала жодних підстав відривати землі степового Криму від материкової Скіфії–України. Типові степи Нижнього Подніпров’я природним чином продовжувались аж до Кіммерійського Босфору – гирла Меотиди. Єдиним краєм, який явно виділявся серед цієї пустельної стихії була лісиста Гілея на Лівобережжі Борисфену біля його гирла.

Аналогічний висновок робить і В. Кутайсов: “Перекопський перешийок в V ст. до н.е. напевне був дещо ширше сучасного, а отже, півострівний характер Криму не був так чітко виражений, як тепер” [16]. Щодо мілководного верхів‘я Каркінітської затоки і нині не судноплавної, то він конкретно вказує, що “в античний період, якщо вона і не була лиманом, відділеним від моря пересипом, то принаймні перегороджувалась підводним баром, позначеним нині Джарилгацькою і Бакальською косами. <…> Недарма ця губа у візантійських авторів і на італійських картах називалась некропілом, тобто мертвими воротами чи мертвим входом” [17].

Ця інформація потрібна для того, аби глибоко усвідомити, що нічого подібного на Кримський перешийок від часу утворення грецьких колоній і до подорожі великого історика в середині V ст. до н.е. не було (як не було й Перекопу на ньому). Це нині його ширина становить 23 км (довжина 30 км, висота над рівнем моря – до 20 м). Максимально ж можлива на той час, міряючи відстань між Джарилгацькою косою і кінцем Арабатської стрілки, приблизно 130 км (пор. протяжність Панамського каналу – 81,6 км [18]). Тільки після значного підтоплення цього простору, багато пізніше, вже в римський час з‘являється повідомлення Плінія (IV, 26) про зв‘язок Сиваша з Каркінітською затокою нібито природною протокою, а вже в середньовіччя Костянтина Багрянородного – штучно виритим каналом [19].

Навпаки, слід зробити висновок – писемна історія Великої Скіфії–України починається з дійсно географічно цілісної території, яка сприймалась древніми як єдина велика приморська країна на північному березі Понту Евксинського від Істру до Боспору Кіммерійського. Виступом у море вважалась тільки гірська Таврика. Що ж до часу Плінія Старшого (І ст. н.е.), то і тоді колишні землі царських скіфів традиційно об‘єднували новоутворений півострів з Нижнім Подніпров‘ям, маючи й відповідну назву Малої Скіфії, і жодні новоутворені протоки її не роз’єднували.

Але законні підстави для подібної моделі дали природні топографічні властивості Скіфії. Ясна річ, ідеального квадрата реальні географічні об‘єкти утворити не могли, тому всі спроби формальної побудови його на сучасній карті з розмірами 4000х4000 стадій (приблизно 700–720 км) призводили до того, що тільки один південно-західний Дунайський кут проглядався більш менш реально хоч і з різними прив’язками, південно-східний переміщувався від Таврського виступу до Керченської протоки, гирла Дону або й у кубанські степи, а північні кути взагалі не мали ніякої прив‘язки і опинялись понад кордоном сучасної України [23]. А він за часу Скіфії вище зони Лісостепу не сягав. Крім того, це суперечило даним археологів, ототожненню певних археологічних культур з народами, що заселяли саму Скіфію та були її західними (агатірси) та північними сусідами (неври, андрофаги і меланхлени).

Проведене автором дослідження [24] показало, що проблема прив‘язка до реальних географічних об‘єктів всіх кутів скіфського тетрагона може бути вирішеною. Обидва північні кути скіфського чотирикутника прив‘язуються до вершин двох великих вододілів. На північному заході в Подільському куті – це г. Високий Камінь 440 м у горах Вороняках, що замикають річковий вузол приток Прип‘яті і Дністра, а також Бугу польського (Західного) та Богу українського (Південного Бугу). Численні археологічні карти ще з доскіфського часу бронзової доби фіксують тут постійний стик культур, що змінювали одна одну. Цей Чорноморсько-Балтійський вододіл і утворений ним кут заселяли скіфи-орачі.

На північному сході в Слобожанському куті – це безіменна висота 276 м біля витоків Сейму. З цього вододілу починають свій біг притоки Дніпра Псел і Ворскла, а також Сіверський Донець і його найбільша притока Оскіл. З нього ж зі сходу беруть початок декілька правих притоків Дону.

Дунайський кут визначається колишнім гирлом Істру (Дунаю) поблизу грецької емпорії Істрії, що була розташована на фракійській території. Тепер тут існує протока з озера Синього в Чорне море. Колишнє найпівденніше і головне судноплавне гирло Дунаю, яке було кордоном між Скіфією і Фракією, тепер пересохло. Його змілілим руслом тече невеличка річечка Таїця.

Таврійський кут, або мис Скелястий (пізніше він мав ще назву Баранячий лоб), ототожнюється з найпівденнішою точкою нинішньої України – мисом Саричем. Геродот вказує на відомі його читачу аналоги, які нагадують південну кінцівку Криму, заселену таврами. Неодноразово називаючи останніх сусідами скіфів як народ, він водночас гірську Таврику вважає невід’ємною частиною єдиної великої країни Скіфії: “Місце, що його посідають таври в Скіфії, схоже на те місце, яке посідало би на мисі Суніон від дему Торіку до дему Анафлістів якесь інше плем‘я, а не афіняни. Проте Суніон простягається в море далі. Те, що я кажу, тут має значення, коли можна порівняти мале з великим. Отака ця країна Таврика” (IV,99).

Подібні геополітичні уявлення склалися ще до Геродота. Так, грецький мандрівник Скілак Каріандський за дорученням Дарія, фактично здійснюючи розвідку, об‘їхав у 519–516 рр. до н.е. моря, в тому числі й Понт Евксинський, і склав детальний звіт про свою подорож у вигляді “Опису моря...”. В частині, що стосується Європи, він не тільки вказує на географічні ознаки “рогу” європейського материка та його межу на Танаїсі (про що була мова раніше), але й чітко зазначає належність земель, в яких виникали еллінські міста, до скіфської країни: “68. Скіфія. Таври. За Фракією мешкає народ Скіфи, а в їхніх землях є такі еллінські міста: ріка Тиріс – місто Ніконій, місто Оффіуса. За Скіфською землею народ Таври залюднює ріг материка; а ріг цей вганяється в море. У Таврійській землі живуть Елліни [в них є міста] такі: торгове місто Херроніс [25], ріг Таврійської землі Баранячий лоб. Потім знову живуть Скіфи, в землі яких є такі еллінські міста: Февдосія, Кітея і Німфея, Пантікапей, Мирмікій <...> На Меотідському озері прямо біля входу до нього ліворуч живуть Скіфи: бо їхня область тягнеться від зовнішнього моря над Таврійською землею аж до самого Меотідського озера. Сирмати. [За скіфами – сирмати] народ і ріка Танаїд, [яка] становить межу між Азією і Європою...” [26].

Заслуговує на увагу і концепція двох морів, широко розповсюджена в античній науці. Коли Геродот каже, що: “Скіфія обмежується з двох боків морем, морем з південного боку і морем зі східного боку, точно так, як і Аттика” (IV, 99), то це не викликало жодного здивування у його сучасників і тільки тепер заплутує багатьох дослідників. Але те, що стало темним нині, прекрасно пояснює Страбон: “Егейське море і Геллеспонт виливаються на північ у друге море, яке називають Пропонтидою, і це знову в інше, а саме в так званий Понт Евксинський. Цей останній складається ніби з двох морів: майже посередині його висуваються два миси – один з Європи, з північної сторони, а другий, протилежний цьому, – з Азії; вони звужують протоку поміж ними і утворюють два моря. Європейський мис має назву Баранячий лоб, а азіатський – Карамбіс; відстань між ними приблизно 2500 стадій. Море на захід від них має довжину від м. Візантія до гирла Борисфену 3800 стадіїв, а в ширину – 2800; в ньому є острів Білий. Східне море має продовгувату форму і закінчується вузькою затокою біля Діоскуріади, маючи у довжину 5000 стадіїв чи трохи більше, а в ширину – близько 3000. Окружність всього моря дорівнює приблизно 25000 стадіїв” (ІІ, 5, 22–23).

Отже, те, що в іманентній формі присутнє у Геродота, в явній висловив Страбон. Виявляється, древні мореплавці, користуючись весловими і вітрильними кораблями, значно краще і точніше уявляли собі єдиний для нас водний простір та його особливості. Прекрасною ілюстрацією до цього опису є схема основних течій в Чорному морі, яку наводить в своїй книжці М.В. Агбунов і на якій виразно видно як утворюються “два моря” – західне і східне та “протока” між ними [27].

Знання про морські течії та концепцію двох морів вельми корисні в дослідженнях каботажного (прибережного) плавання і прямого перетину Чорного моря як на готських кораблях, а потім князівських лодіях, так і на козацьких чайках. Коло за колом обертались події в історії Великої Скіфії-України, а морські маршрути залишались в основному незмінними. На середньовічних картах, допоки використовувався вітрильний флот та не було точних засобів для геодезичних вимірювань, виразно присутнє уявлення про два моря, наприклад на карті Європи Юстуса Данкертса, що увійшла до Атласу Корнелія Данкертса, виданого в Амстердамі 1696 р. Поміж мисом Сарич і виступом південного берега Чорного моря мисом Керемпе (в античний час він мав назву Карамбіс) виразно проступає нині неіснуюча для нашого сприйняття “протока” між двома морями. Найкоротший шлях через водний простір вказали древнім, між іншим, журавлі, про що згадує Пліній (Х, 60) [28].

У нинішньому вкраїнському гімні образ рідної землі в просторі лімітується річками – “від Сяну до Дону”. Коли б такий гімн складався за скіфського часу, цей рядок звучав би швидше “від Дунаю до Дону”, не дарма ж Дунай так часто оспівується в старовинних українських піснях.

Аксіоматичнию вважається присутність у назвах найбільших наших річок Дунай (Данубіос), Дністер (Данастр), Дніпро (Данапр), Дон (Танаїс), Дніпра, до яких можна додати і Сіверський Донець, і оз. Донузлав [29] біля Євпаторії-Керкінітіди (глибиною до 17 м і витягнутого на 27 км вздовж типової річкової долини) типовий іранський компонент Дана-Дон. Але цим їх історичне значення не вичерпується. Аби уявити, наскільки річкова система України прив‘язана до Азовського і особливо Чорного морів, досить назвати тільки одну цифру – 96% річкового стоку припадає саме на них. Не дивно, що в уяві одесита Юрія Липи з цього приводу народився навіть типово український образ: “Ми могли б представити пляму Чорного моря як своєрідну цибулину з буйними наростами вгорі” [30].

На перше ж місце серед усіх гідрооб‘єктів в доленосному плані висувається річка Борисфен (Данапріс), з якою пов‘язуються найважливіші події в нашій історії. Обожнення Дніпра, міфологізація власної історії, в першу чергу, в зв‘язку саме з ним, надзвичайно зближує скіфів та нині сущих українців, не кажучи вже про степовиків-козаків. Для нас, як і для скіфів, Дніпро завжди був вічною “рікою народу”. Так видатний український козацький історик Дмитро Яворницький підкреслює: “Володіючи безкрайніми степами, що відходять на величезні простори на схід і захід від річки Дніпра, запорозькі козаки при всьому тому центром своїх вольностей завжди вважали річку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони постійно влаштовували свою столицю, Січ” [31]. І далі: “Формулою Батьківщини для козаків було: “Січ – мати, а Великий Луг – батько! Степ та воля – козацька доля!..” [32].

Розділи “Історії” Геродота (IV,17,18) – прекрасне підтвердження фундаментального зв‘язку понять “Західної” (Лівобережної) і “Східної” (Правобережної) Скіфії з поняттями “Правобережна і Лівобережна Україна” з тією різницею, що географічне “право” і “ліво” нині змінилось на 180° . Скіфи і й інші народи Скіфії та її сусіди визначали притоки і сам берег Борисфену, дивлячись з його низу до верху, а не так, як ми це робимо тепер – від витоків до гирла. Тому нинішня ліва притока Десна в скіфський час вважалась правою, про що й свідчить її назва (подібна народна гідрографічна система досі збереглась в іраномовному Таджикістані).

Греки протягом всієї античності притримувались поділу Понту Евксинського на дві частини: праву – східну (сьогодні – це південний і східний береги) та ліву – західну (нині – північний і західний береги) [33], оскільки верх був на півночі (очі грека були обернені на північ до Боспору Кіммерійського і Танаїсу. Вважалось, що Ольвія розташована в лівій частині Понту. Геродот, перебуваючи в ній, веде розповідь також зліва направо і ділить Скіфію по Борисфену, кожного разу перекриваючи умовними проходами по вертикалі обидва природних пасма – Степу і Лісостепу аж до північного кордону країни.

Роль річок у формуванні єдиної країни Великої Скіфії–України не буде до кінця ясною, якщо не згадати лівих приток Дніпра Ворскли, Псла, які разом з Сеймом (притокою Десни) і Сіверським Донцем з його притокою Осколом своїми витоками з одного великого вододілу утворюють Слобожанський кут скіфського тетрагону. Реальний східний кордон проходив по вододілу, що розділяв басейни Танаїсу Скіфського (Сіверського Дінця) і Танаїсу Сарматського (Дону).

1. Історія українського війська. – Львів: “Світ”, 1992. – С. 435.
2. Сергійчук В.І. Морські походи запорожців. – К.: Бібліотека українця, №5, 1992. – 61 с.
3. Рудницький Степан. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів, “Світ”, 1994. – С. 124. Перевидання: – Відень, 1916. – 413 с.
4. Дорошенко Дмитро . Нарис історії України. Т. 1. Репринтне видання. – Мюнхен, “Дніпрова хвиля”, – К., “Глобус”, 1991. – С. 28. (Оригінал: – Варшава, 1932). – 231 с.
5. Крип‘якевич І.П. Історія України. – Львів, “Світ”, 1990. – С. 22. – 520 с.
6. Липа Юрій. Призначення України. – Львів, Просвіта, 1992. (Оригінал: – Львів, 1938). – 270 с.
7. Крисаченко В., Мостяєв О. Україна: природа і люди. – К., фірма “Інтас”, 2000. – С. 51.
8. Тереножкин А.И. Киммерийцы. – К., Наукова думка, 1976. – С.15.
9. Доватур А.И., Каллистов А.П., Шишова И.А. Народы нашей страны в “Истории” Геродота. Тексты перевод, комментарии. – М.: Наука, 1982. – Коментар 577. – С. 337.
10. Кутайсов В.А. Керкинитида. – Симферополь: Таврия, 1992. – С. 11
11. Агбунов М.В. Античная лоция Чорного моря. – М.: Наука,1987. – С. 16
12. Федорова П.В. Послеледниковая трансгресия Черного моря и проблема изменений уровня океана за последние 15 тис. лет //Колебания уровня морей и океанов за 15000 лет, – М.: Наука, 1982. – С. 154.
13. Тереножкин А.И., Мозолевський Б.М. Мелитопольский курган. – К.: Наукова думка, 1988. – С. 201.
14. Щеглов А.Н. Заметки по древней географии и топографии Сарматии и Тавриды // ВДИ. –1972. – №2.– С. 126-133.
15. Мурзаев Э.М. Словарь народных географических терминов. – М.: Мысль, 1984. – С. 504.
16. Кутайсов В.А. Керкинитида. – С. 12.
17. Там же. – С. 11.
18. УРЕ. Перше видання. – Т. 10. – С. 492.
19. Тереножкин А.И.,  Мозолевский Б.Н. Мелитопольский курган. – С. 202.
20. Дитмар А.Б. География в античное время. – М.: “Мысль”, 1980. – С. 36, 39.
21. Скржинская М.В. Северное Причерноморье в описании Плиния Старшого. – К., Наукова думка,1977. – С. 94.
22. Осетинско-русский словарь. – Орджоникидзе: Из-во “Ир”, 1962. – С. 325.
23. Рыбаков Б.А. Геродотова Скифия. Историко-географический анализ. – М.: Наука, 1979. – 246 с.; Зуев О.И. Загадки Скифии. – Белгород-Днестровский, 1996. – 162 с.
24. Петрук Володимир. Велика Скіфія–Оукраїна. – К.: Спалах, 2001. – 432 с.
25. Мілетська діалектна форма передачі назви міста на мису Херсонес.
26. Крисаченко В.С. Людина і довкілля. Кн.1 Природа і людність України в пам‘ятках світової і національної культури. – К.: Заповіт, 1995. – С. 52-53.
27. Агбунов М.А. Античная лоция Черного моря. – С. 21.
28. Скржинская М.В. Северное Причерноморье в описании Плиния Старшего. - С. 108.
29. Другу частину назви “узлав” можна порівняти з осетинське “уазал” – холодний, тоді Донузлав / Донуазал означатиме “холодна річка” (див.: Осетинско–русский словарь. – С.  375).
30. Липа Юрій. Призначення України. – С. 52.
31. Яворницький Дмитро Історія запорозьких козаків. В 3 т. – К.: Наукова думка, 1990. – Т.1. – С. 37.
32. Там же. – С. 96.
33. Скржинская М.В. Древнегреческий фольклор и литература о Северном Причерноморье. – К.: Наукова думка, 1991. – С. 155.

"УКРАЇНОЗНАВСТВО 2003" КАЛЕНДАР-ЩОРІЧНИК
Київ, Центр українознавства КНУ

На головну сторінку