В статті ставиться питання про необхідність поглиблення понять поліетнічної та політичної «української спільноти» в хронологічному вимірі, маючи на увазі усталений в античному світі образ Північно-Причорноморської європейської країни – Великої Скіфії, геополітичне місце якої нині належить Україні.

Ключові слова: спільноти – українська, скіфська, етнічна, поліетнічна, політична, геополітична.

Геополітичний статус України як незалежної держави вимагає від істориків адаптуватися слідом за політологами до нових реалій і відповідно підбирати термінологію. Так з’явився термін “українська спільнота”, на перший погляд надміру загальний, щоб однозначно асоціювати його з конкретною множиною суб’єктів, поєднаних певною ознакою-атрибутом. Кожна з його складових потребує прикметникових та часових уточнень.

Запитання виникає вже на підступах до розуміння смислу, який вкладається в термін “українська спільнота”, який начебто має заступити поняття “український народ” у його нинішньому двоїстому значенні “етнополітичної чи політичної нації”. Він застосовується також для означення емігрантів у різних країнах, об’єднаних українським походженням, переважно етнічним, а не географічним.

Коли йдеться про культурно-світоглядні чи ідентифікаційні перетворення в “українській спільноті”, дослідник стоїть перед концептуальним вибором між етнічним та державним патріотизмом, не позбавлених впливу політичних переконань. Або спробою за допомогою нового термінологічного винаходу проникнути якомога глибше в історичні пласти з надією докопатися до того найпершого, від якого можна починати говорити про “територіальну спільноту” в Країні Оу (Йордан: Скіфія = Країна Oi-um) [19, 395-407], яка на сьогодні трансформувалася в Україну.

Суперечка між українськими істориками, які прикметник “український” долучають до різних понять вже з доби антів [7, 11] або вважають пращурами праукраїнців склавинів [8, 67, 81, 83], наполягаючи на факті присвоєння (чи крадіжки) назви Русь (руський) Московією [15; 18, 77-78; 21; 23], та російськими істориками чи проросійськими публіцистами, які доводять, що “український проект” виник аж у ХІХ ст. [25], а до того в історичних джерелах (літописах, в т.ч. козацьких) існує тільки “русcкий” (российский) народ [22, 5-132], починаючи з “російсь-комовного” княжого Києва [28, 61-80, 531-566], загрожує перейти з традиційної в нескінченну.

Тому, в пошуках таємниці несподіваної появи з небуття на зламі ІІ і ІІІ тисячоліть на мапі світу великої Північно-Причорноморської країни, добре відомої в античному світі, є сенс істотно, на декілька тисячоліть, подовжити в прадавнє минуле хронологічну вісь, залишаючи 4-віковий період Русі-України (з 839 чи 862 по 1240 р.), як проміжний, проблемний і неодно-значний для різносуб’єктних геополітичних уявлень та несумісних історичних висновків.

Крім часового розширення потрібні й просторові географічні моделі для постановки питання про “українську спільноту” і територію, пов’язану з цим терміном. Принциповим є перехід від поняття “етнографічної території”, яку в різні історичні часи займала “етнічна українська спільнота” (на початок ХХ ст. воно було базовим в працях українських істориків для доведення права українців на власну державність) до обґрунтування історичних прав Держави України на всю її нинішню територію включно з Кримом, Придунайським Буджаком та Донбасом. Апеляції до княжих київських та козацьких часів опонентів – російських, а також румунських – не задовольняють (як і аргументи de facto від 1940 чи 1954 рр.).

Історію України не можна і далі ділити на період до і після “Київської Русі”, а точніше Аскольда чи Олега. Не є для неї внутрішньо вмотивованим і загально прийнятий, але накинутий ззовні з релігійних мотивів, поділ на періоди до і після Христа. Лише поділ на час до і після Геродота, батька світової й нашої власної історії, який побував у Скіфії і вперше детально її описав, забезпечує надійну орієнтацію в історичному просторі, особливо, коли йдеться про “територіальні спільноти” і геополітичну позицію.

Не можна залишатися і в обмеженому просторі північної України (Руси), коли йдеться про інтегральну історичну картину, бо для нас, українців, вона розгортається на південь, а не на північ. В результаті мешканці 5 південних приморських областей залишаються без історичної опори під ногами до козацького часу або й до кінця ХVIII ст., а в Криму будують окрему історію від Малої Скіфії до Феодоро і від Катерини до Хрущова.

Достатньо накласти карти нинішніх Білорусі й України на всім відому карту “Київської Русі”, щоб зробити очквидний висновок: Київська держава – переважно країна лісова. Білорусь вся в лісовій зоні, смуга на півночі – територія, що нині входить у РФ, – також є володінням лісу. Це ж стосується і заходу – Карпат і прилеглої зони.

В античний час про цей безкінечний ліс та “людські спільноти”, які там проживали, дуже мало було відомо. Геродот у V ст. до н.е. зі смутком пише, що нічого не може сказати про верхню течію Борисфену-Дніпра. Мало що додає й вжите Йорданом у V ст. н.е. поняття про “безмежні простори” на схід від витоків Вісли, де розселялися колишні венеди. Історія Білорусі і РФ фактично починається з переддня утворення Київської держави. Попередній період археологічний і в етно¬генетичному плані важливий встановленням хронології періоду слов’янізації: для “білоруської спільноти” балтського краю, для “російської” – фінського.

Оскільки литовці білорусів називають “гудами”, то цей процес пов’язують або з готським періодом (III–IV ст.), або з Колочинською археологічною культу¬рою (V ст.). Межі первинного прабалтського ареалу зафіксовані гідронімікою та окреслені на карті білоруських говорів Карського [10], істотно виходячи на сході за межі нинішньої території Білорусі. Теорія балтського субстрату активно розробляється білоруськими істориками й археологами та зустрічає, як і в Україні, войовничу протидію з боку прихильників “єдиної колиски” [27].

Ніякого почуття меншовартості “литвинська спільнота” (литвинами в Україні донедавна називали білорусів) стосовно Київської держави не відчуває, натомість набрала сили ідея самоідентифікації, як основного державотворчого етносу ВКЛ (Великого князівства Литовського) [4, т.1, 175], не зважаючи на князівську династію, якою, в свою чергу, пишається Литва.

На північ і на схід від прибалтів лісові простори з великими озерами від нинішніх Фінляндії та Естонії до Уралу займали окремі “фіномовні спільноти” (деякі вперше названі Йорданом), що за винятком “мерянської, муромської та мещерської спільнот” дожили й до сьогодні. Вони, як і згадані вище субстратні балти, не становили в додержавний період якоїсь “цілісної спільноти” із загальною назвою країни, масштаби якої були не сумірні з кількісно незначним і розсіяним населенням лісових мисливців. Це населення, окрім того, ділилося на “прибалтійсько-фінську та волзько-пермську спільноти”.

Власне з географічного та етнографічного опису цієї території, покритої лісовим масивом, та способу її колонізації, й має починатися історія нинішньої РФ [20, 41-56]. З констатації контактів з іраномовним півднем у Поволжі, засвідчених численними запозиченнями у фінських мовах. З перших проникнень в цей масив із заходу через Фінську затоку мореплавців скандинавів, починаючи з готів, а зі сходу у волзько-камське міжріччя булгар-тюрків. І, нарешті, значного переселення морським шляхом прибалтійських лужицьких слов’ян, що заклали перші факторії в землі фіномовних воді і вепсів та згодом утворили “словенську спільноту”.

Спроби осмислити власну ранню історію, не виходячи за межі території нинішньої РФ, під впливом факту існування незалежної України, вже робляться – першою столицею оголошено не Київ, а Стару Ладогу, засновану 753 р. [2]. Це вельми позитивний сигнал, але розгрібати гори російської державницької історичної літератури, в якій такого розуміння нема і традиційно рання історія пишеться за рахунок України та її причорноморського півдня, ще доведеться дуже довго. Бо існують і протилежні тенденції – вирватися із норманістсько-антинорманістського виру середньовіччя та остаточно і назавжди підверстати під початок “російської” історії античний період історії України за рахунок розширення поняття Великої Скіфії (Європейської) на схід – поза простір від Істру (Дунаю) до Танаїсу (Дону) – за рахунок Скіфії Азіатської аж до Алтаю і Центральної Азії з проголошенням тотожності її в такому євразійському розумінні Російській імперії, а росіян – скіфам [3] .

Корінна відмінність географії України від вищеназваних країн в тому, що лісова зона – від заходу і до сходу – це тільки її північна корона. Основна ж територія – це Поле в широкому розумінні цього терміну, який заступили новіші: Степ (запозичений у тюрків, але народний, що породив поняття степовик) і Лісостеп (введений вченими у ХІХ ст., відсутній у словнику Б. Грінченка, як і поняття лісостеповик). Існує лише літописне означення “поляни”.

При згаданому вище накладанні карт виразно видно, що на південь від Полісся князівській державі належала лише смуга Поля, обжита орачами і землеробами полянами та скотарями Чорними клобуками Київської і Переяславської землі. За ними та непокірною Болохівською землею (Поділлям) залишається більша частина нинішньої України з Лукомор’ям (від Дунаю і до Дніпра), Диким полем (від Дніпра до Сіверського Дінця – літописного Великого Дону) і Тавридою, де суцільне Поле впиралося у Таврські гори.

Вся річкова система Великого Поля робить його Великою Причорноморською і Приазовською країною. Природа і геополітичне розташування визначили її призначення як однієї з арен світової історії, а не лише як прабатьківщину “української етнічної спільноти” чи державницької “русько-української спільноти”. Тут значно давніше, ще в античності, склалася “спільнота геополітична”, яка покривалася спільним іменем “скіфи”, що стосувалося не лише нома¬дів, а всіх мешканців Великої Скіфії, в т.ч. скіфів-орачів та скіфів-землеробів.

Актуальне завдання, на думку автора, якраз і полягає в тому, щоб показати, яким чином колишня “скіфська територіальна спільнота” шляхом історичних трансформацій з Великої Скіфії до Малих Скіфій, Європейської Сарматії, Скіфії готської й гунської в кінцевому рахунку з Античності й Середньовіччя дійшла до нинішнього стану “української політичної спільноти”. І при цьому не загубити генетичні корені “української етнічної спільноти”, внутрішньо також поліетнічної. Тема заширока для окремої статті, тому далі розглядаються тільки деякі її аспекти, пов’язані зі згаданою на початку історіографічною суперечкою.

Українські історики довели, що прямим спадкоємцем Київської держави були ГВК (Галицько-Волинське князівство) і ВКЛ (московські з цим не згодні). Великі князі Ольгерд і Вітовт посунули кордон від старої межі Київської держави далі на південь та закріпили його на сході. При цьому внутрішній поділ між майбутніми Україною й Білоруссю не простежується аж до ХVI ст. – Люблінської унії, коли постає кардинальне питання самовизначення, яким скористався лише Мозирський повіт, що вирішив залишитися у ВКЛ і був виведений зі складу Київського воєводства.

Єдиний, здавалося б, масив “руської спільноти” розколовся, причому та його частина, що відійшла від ВКЛ, не була названа окремим народом – правочинним державницьким суб’єктом [13], а урізане ВКЛ увійшло в береги старої балтської прабатьківщини з далекої докиївської давнини. Її наявність простежується завдяки ареалам поширення двох мов по обох боках порубіжжя – української на Берестейщині й Пінщині та білоруської на півночі Житомирщини і Чернігівщини.

Надзвичайна важливість для розуміння становлення України хронологічної зарубки 1569 року почала усвідомлюватися українськими істориками (увага яких зосереджена, здебільшого, на козацькому періоді і, зокрема, Хмельниччині) про що свідчить найновіша вельми презентабельна і багато ілюстрована публікація [6]. Треба сподіватись, що питання білорусько-українського розмежування в нетрях Полісся ще притягнуть увагу майбутніх дослідників обох країн.

На цей час доба Відродження (ХІV-XVI ст.) ще не скінчилася. Тодішні світові потуги апелювали до античної спадщини і вважали себе прямими спадко¬ємцями класичної Римської імперії та її другого втілення – Візантії. Центральну Європу займала “Священна Римська імперія німецького народу” – Габсбурґська монархія зі столицею у Відні. Нові малоазійські володарі Константинополя, перетвореного після його падіння у 1453 р. на Стамбул, мали титул “Султан Риму” (в листуванні до європейських держав – “Caezer” тобто Кайзер, Цісар, Цезар) і вважали себе, попри всі культурно-релігійні й мовні відмінності, спадкоємцями Візантійських імператорів [29, 44-45]. Небезпідставно, бо опанували всю територію Другого Риму, крім Італії.

У Москві ж далека родичка порфірородних (Софія Палеолог) та знатніші греки – вихідці з розгромленого османами в Криму в 1475 р. Мангупу, столиці князівства Феодоро, останнього фрагмента Візантії – за допомогою ортодоксальних православних аргументів пробували продовжити вже міфічне її існування як третього Риму, хоча на відміну від Османської імперії Москов¬ському великому князівству дістався (через Крим) тільки двоголовий орел, який навіть не був гербом Візантії, а лише передостаннього її уламку – невеличкої Трапезундської імперії (1204–1461) [26, 151–165].

Ким же себе вважала новоутворена велика держава – Річ Посполита – серед цих “спадкоємців” античного світу? Не позбавлена географічних знань, почерпнутих з популярних тоді карт і атласів, побудованих на античних джерелах, шляхетська верхівка суспільства оголосила себе нащадками сарматів, а свою країну Європейською Сарматією. Захоплені сарматизмом наші земляки-інтелектуали почали русинів виводити від роксоланів – одного з сарматських народів, і себе ідентифікувати як роксолан [16], а колишню Русь називати Роксоланією [11]. Це ототожнення, яке повторив проф. Д.І. Іловайський у ХІХ ст., виявилося таким живучим, що дожило і до нашого часу.

На відміну від Нестора, який зазначав, що південніші від Києва землі уличів і тиверців від греків (тобто у візантійській історіографії) мала назву Велика Скуфь (що є цілком коректним), у автора XVI ст. Гваньїні тільки східна межа на Дону Європейської Скіфії відповідає опису Геродота, в меридіональному ж напрямку територія її занадто розширюється, поглинаючи і Європейську Сарматію, бо живуть у цій збільшеній Скіфії як європейські татари (тоді нащадками скіфів-номадів вважали кримських татар), так і сармати (тобто польська шляхта), а також литва, русь, молдавани і навіть москва [5, 690]. Таким чином, у “скіфську спільноту” не коректно потрапили північні східноєвро¬пейські народи.

В кінці XVII cт. (1692) з’явилася “Скифская история” А.І. Лизлова [14], в якій він висловлює тотожну з Гваньїні думку, на якого не раз посилається, про “скіфську спільноту” Європейської Скіфії або Сарматії, яку давні автори називали і скіфами, і сарматами, та розвиває тезу про татар Золотої Орди, як скіфів.

Ці приклади наведені не для того, щоб показати початкову стадію засвоєння істориками античної історіографії, з якої, здавалося б, сучасна наука давно вийшла, а для того, щоб подолати, нарешті, консервативну тенденцію протиставлення античної і середньовічної історії України – скіфи, мовляв, не слов’яни, отже, історія Великої Скіфії – це не історія Великої України, а в кращому разі передісторія русів чи Київської Русі [17, 147-184; 30, 56-90].

Один з сучасних московських істориків – М.В. Бібіков, звертаючись до візантійської історіографії, спробував вияснити: як часто вона згадує Русь чи русів? Ось його висновки: «термин “Русь”, “русские” (це традиційна для московської школи підміна понять “русів” на “русских” – В.П.) в византийской литературе употребляется нечасто. Исключение составляли официальные и полуофициальные документы – акты, послания, списки епархий и т. п. <…> В целом во всех нарративных источниках XII – первой половины XIII в. известно едва ли больше десятка употребления термина “Русь”». А мова ж іде не про IX чи X ст., не про початковий етап становлення Київської держави, а про останні століття її існування. Проаналізованих згадок сотні, а Русі майже нема. Чому ж так?

Відповідь проста: “…традиционные, сложившиеся в Древней Греции, представления о географических областях, климате, природных условиях, населении Восточной Европы прилагаются к ее описаниям, в том числе и к описанию Руси XII–ХШ вв. В результате создается образ страны, во многом близкий античной Скифии или Киммерии”.

А ось і висновок: “Русь связывается в глазах византийцев с соседними народами – кавказцами (автор має на увазі алан – В.П.), населением Крыма и Приазовья, тюркскими народностями, находившимися на этих землях (печенігів і половців – В.П.), – «скифской» общностью, которая определяется по географическому, а не этническому, историко-культурному и отчасти политическому принципам”. (Цитати з [1, 116, 119, 120], підкресллення і жирний шрифт тут і далі мої – В.П.).

Не менш показовий приклад з угорським літописцем-анонімом XIII ст., який, звичайно, добре знав про існування Русі, як сусідки Угорщини. Але і в його очах географічний підхід і антична термінологія переважає. Перший же розділ він назвав «Скіфія» і пише: “Скіфія – величезна земля, яку називають Дента-модєр. Розташована на сході від північних районів [Угорщини], до самого Чорного моря. За нею знаходиться Дон з великими болотами…” [12, 17 ]. Причому свою працю він створив уже після 1240 р., тобто взяття Батиєм Києва.

Отже, пора глянути на всю майже 3-тисячолітню історію Скіфії, починаючи з Геродота, очима його наступників, через античну грецьку, римську та візантійську історіо¬графію, як це намагалися зробити мислителі часу європейського Відродження. Хоча й робилися помилки, деформувалися деякі географічні поняття, як у того ж Гваньїні. Бо ж картографія тоді базувалася на словесних описах і гадках, а не геодезичних вимірах. То ж треба робити це на новому рівні, враховуючи весь приток знань, географічних та історичних, особливо здобутих археологами за останні століття.

Для того, щоб зрозуміти, як за період з 1569 по 1954 рік Україна вляглася в колишні межі Великої Скіфії від Полісся до миса Сарича, де і чому вийшла (на Волинь і за Карпати) чи не дійшла до них (від Дунаю до Дону), треба історичну парадигму Руси-України розширити до більш масштабної, хронологічно значно тривалішої концепції Великої Скіфії–України, що поставить нас на рівень більшості європейських країн, культура яких базується на відчутті спадкоємності від духовно великого греко-римського світу і розвитку античної історіографії.

Слід враховувати, що і наша сусідка Румунія, нині належна до романського світу, будує свої територіальні претензії не лише на історичних фактах з останнього століття чи тисячоліття. Проголошуючи румун (з молдаванами) прямими нащадками гетів і даків, об’єднаних з VII–V ст. до н.е., її еліта апелює до античної державотворчої спадщини царів Дромітеха (ІІІ ст. до н.е.), Буребісти (І ст. до н.е.) та Децебала (кінець І – початок ІІ ст. н.е.). Концепції Великої Румунії–Дакії може протистояти в науковому розумінні лише концепція Великої Скіфії–України, утвореної тоді ж у VII–V ст. до н.е. Нам є що сказати і з приводу раннього, ще догеродотового утворення Країни, яку нині ми вважаємо своєю Батьківщиною.

В доскіфський період археологічна культура бронзового віку ХVІ–XIV ст. до н.е. (багатопружкова) вперше покриває більшу частину нинішньої території України від Вишгорода до гирла Дніпра і від Слобожанщини до Буджака. Вона не представлена на Волині і у Донецьких степах, проте, мала зв’язок з місцевими культурами. Визначають її як індоіранську, але на той час ще не було письмових пам’яток, з яких можна було б дізнатися – чи було в цієї спільноти ім’я, і чи оформилася та земля в країну зі своєю властивою назвою.

Натомість відома країна Кіммерія, яку зайняли скіфи після свого приходу в Північне Причор¬номор’я, що обіймала, судячи з карти О.І. Тереножкіна [24, 15], степову і частково лісостепову зони України, та мала засвідчені Геродотом достовірні гідрорубежі принаймні від Дністра до Кіммерійської (Керченської протоки), чим підтверджується приналежність степового Криму до основного материка колишніх цілинних земель України. Але волею історії Кіммерія поступилася Скіфії і на сьогодні локалізується лише у Східному Криму.

Згідно концепції В.А. Ільїнської та А.І. Тереножкіна [9, 308, 358] – всупереч тим, хто зводить Скіфію лише до степової зони – остання накрила скіф¬ською культурою лісостепові та степові простори в кордонах, що утворили єдину країну у формі чотирикутника, описаного Геродотом. У науковій еллінській історіографії (пізніше доповненій римською) Велика Скіфія та скіфи як “територіальна, поліетнічна та геополітична спільнота” через сарматський, готський, гунський, тюркський і навіть руський час дійшли до Середньо¬віччя, аж поки не припинила своє існу¬вання сама Візантія.

Вже скіфи під час підготовки до війни з Дарієм намагалися втягнути в “скіфську спільноту” своїх сусідів: із заходу – прикарпатських агатирсів, з півночі – неврів, андрофагів та меланхленів (з лісової корони України), з півдня – таврів. Тоді це не вдалося.

Але поступово (що засвідчують зарубинецька, черняхівська, корчакська, пеньківська, київська, луки-райковецька, волинцівська, роменська та інші археологічні культури) населення Лісостепу, Лісової корони і Карпат зближується, постійно взаємодіє у північній частині “скіфського геополітичного простору”, утворюючи “поліетнічну спільноту” союзу племен від білих хорват до сіверян (з накинутим іменем у множині руси, русів, що дало в однині русин) і згодом стає тим, що ми тепер розуміємо як суто “українську етнічну спільноту”.

Це добре видно на прикладі милоградської культури, яку визнають приналежною неврам, Певні елементи скіфської культури вже проникали в лісові нетрі. Через півтори тисячі років ці ж лісові нетрі займали деревляни, підкорені полянами-русами. Хоч і силоміць, але населення ближнього до Великого Поля лісу таки було втягнуте в силову гру на Причорноморській історичній арені. І коли 1569 р. прийшла пора вибору, більша частина цієї “регіональної спільноти” влилася в “спільноту українську”, ще навіть не переназвану.

На півдні ж у Причорномор’ї, Великому Степу та у Тавриді з античності до середньовіччя зберігається структура з міських “етнічних спільнот” (найдавніша, відома ще Геродоту, еллінська), тісно пов’язаних зі “скіфською геополітичною спільнотою”, в якій одна за одною змінювалися “етнічні і поліетнічні спільноти” номадських народів, що закінчилося утворенням половецької Куманії та Кримського Ханства.

Обидві ці частини стійкого геополітичного простору Великої Скіфії постійно взаємодіяли поміж собою, вони ж на своїй межі породили унікальну “козацьку спільноту”, що успадкувала кращі традиції Степу і Поля (лісостепу). І коли гетьмани і хани доходили згоди, гадали вони про це, чи ще не здогадувалися, але по факту, відбиваючи наскоки з північного заходу чи північного сходу, спільно відроджували контури античної, колись добре відомої, країни.

Переломною стала друга половина XVIII ст. Імперська упромисловлена навала докотилася до Понтійських берегів, Дунаю, Меотиди і Тавриди. З Великого Степу (після виселення залишків ногайців) назавжди зникають “спільноти номадські” і заміщуються “різноетнічними землеробськими спільнотами”, в тому числі переселеними з Таврійського узбережжя. У Приазов’ї опинилися понтійські елліни та греко-татари – нащадки давніх народів (скіфів, сарматів, аланів), що засвоїли тюркську мову, але прийняли від греків православну віру. У Буджаку осіли на ґрунт залишки печенігів – гагаузи, у Криму – татари. Процес внутрішньої структурної перебудови, пов’язаної з переходом до індустріального суспільства, тривав все ХІХ ст.

У ХХ ст. в три етапи: з 1917 по 1920, з 1939 по 1954 та нарешті з 1991 р. у черговий раз відродилася легендарна антична Країна Оу.

Отак, пам’ятаючи про кордони колишньої Великої Скіфії, можна прослідкувати коли і як фор¬мувалася територія її історичної спадкоємиці – нинішньої України, та які метаморфози відбувалися зі “скіфською поліетнічною спільнотою” аж поки вона дійшла до нинішньої “української державно політичної” та “геополітичної спільноти”.

Резюме: В статье «О хронологической древности “украинской общности”» анализируется связь термина “украинская общность” с понятиями “политическая, территориальная и геополитическая общности” на историческом интервале от Геродота и до сегодня. Предлагается расширение исторической парадигмы “Истории Руси-Украины” до “Истории Великой Скифии–Украины”. Акцент ставится на территориальной и геополитической преемственности.
Ключевые слова: общности – украинская, скифская, этничная, полиэтничная, политическая, геополитическая.

Summary: In the article of “About Сhronologiс antiquity of “Ukrainian community”” is analysed connection of term “ukrainian community” with concepts “political, territorial and geopolitical community” on a historical interval from Herodotus and to today. History paradigm extension is offered from “History of Russia-Ukraine” to “History of Great Skifia–Ukraine”. An accent is put on territorial and geopolitical heritage.
Keywords: to community - ukrainian, scythian, etnical, polietnicnk, political, geopolitical.

Література

1. Бибиков М.В. BYZANTINOROSSICA. Свод византийских свидетельств о Руси. РАН. Институт всеобщей истории. – М.: Языки славянской культуры. – 2004. – 500 с.
2. Бортновская М. Рюрик, с вещами на выезд. Археолог Кирпичников отчитается перед первыми лицами государства об итогах раскопок. “Российская газета-Неделя” - Северо-Запад № 5118 от 25 февраля 2010 г.
3. Васильева Н.И. Великая Скифия. Новый взгляд на историю Древнего Мира. – М.: Изд-во Метагалактика. – 1999-2000. – 304 с. (Журнал “История, выпуск 2(11)).
4. Вялікае княства літоускае. Энцыклапедыя у двух тамах. – Мінск, БелЭн. – 2005. – Т.1.
5. Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії. –К.: Видавн. дім “Києво-Могил. Академія”.– 2007. – 1006 с.
6. Горобець В. Україна: Люблінська унія та народження нової вітчизни. – К.: Кріон. – 2009.– 203 с.
7. Грушевський М.С. Анти //Записки НТШ. – Львів, 1898. – Т. ХХІ. – кн.1.
8. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. ¬– К.: Бібл. українця. – 1997. – 256 с.
9. Ильинская В.А., Тереножкин А.И. Скифия VII–IV вв. до н.э. – К.: Наукова думка. – 1983. – 380 с.
10. Карский Е.Ф. Белорусы. Том 1-3. – Минск, БелЭн”. – 2006. – Т.2. Этнографическая карта белорусов (1903 г.).
11. Кленович С. Роксоланія (поема). – К. – 1987.
12. Літопис Анонімуса про діяння угорців під час пошуків і віднайдення Батьківщини. Переклад з латинської та угорської Каміла Найпавера. – Ужгород, Карпати. – 2005. – 123 с.
13. Литвин В.М. Люблінська унія 1569 р. http://www.lytvyn-v.org.ua/ history_of_ukraine/ index.php?article=ch3_r2_p1
14. Лызлов А. И. Скифская история. – М.: Наука. – 1990.
15. Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. 3-тє, доп. і випр. вид. – Львів, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. – 2001. – 400 с.
16. Оріховський-Роксолан С. Українська література XIV-XVI ст. http://izbornyk.org.ua/ old14_16 /old14_08.htm
17. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К.: Фенікс. – 1994. – 400 с.
18. Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі “спільної колиски”. – К.: Видавн. центр „Академія”. – 2001.
19. Петрук В. Велика Скіфія-Оукраїна. – К.: Спалах. – 2001. – 432 с.
20. Петрук В. Країна Великочудія. – К.: Логос. – 1998. – 98 с.
21. Ревчук Р. Україна чи все-таки – Русь. Українська правда. http://www.pravda.com.ua/columns /2010/07/23/5239610/
22. Родин С. Отрекаясь от русского имени. Украинская химера. Происхождение, подлинная история и реальное настоящее “Украины” и “украинцев”. – М.: Крымский мост–9Д. Форум. – 2006. – 475 с.
23. Русь етнічна i Русь самозвана: украдене ім’я. Русь-Україна і Московія-„Росія”: до з’ясування термінологічної проблеми. http://www.militaryhistory.narod.ru /rusetnikisamonazvana.html.
24. Тереножкин А.И. Киммерийцы. – К.: Наукова думка. – 1976. – 223 с.
25. Ульянов Н. Происхождение украинского сепаратизма. – Нью-Йорк. – 1966.
http://bookz.ru/authors/ul_anov-nikolai/ulianow_ukraina.html
26. Фадеева Т.М. Сакральная география Крыма. – Симферополь, “Бизнес-Информ”. – 2010. – 224 с.
27. Чудинов В.А. Белорусы якобы произошли от балтов. http://chudinov.ru/belorusyi-yakobyi-proizoshli-ot-baltov/6/
28. Чупин Г.Т. Предистория и история Киевской Руси, Украины и Крыма. – Харьков. Litera nova. – 2010. – 720 с.
29. Чухліб Т. Козаки і яничари. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”. – 2010. – 446 с.
30. Янович В. Великая Скифия: История докиевской Руси. – М.: Алгоритм. – 2008. – 254 с.

Журнал "Українознавство", № 4, 2010 р.

На головну сторінку