Територіально-адміністративний устрій – одна з перших і найсуттєвіших характеристик кожної держави. Працюючи над “Комп‘ютерним атласом історії України” (така робота ведеться на факультеті кібернетики Київського університету ім. Тараса Шевченка), доводиться дуже пильно приглядатися до карт України від сивої давнини до сучасності. Протягом віків і тисячоліть, починаючи з Великої Скіфії, формувалась єдина причорноморська країни, яка раз у раз перерізалась різними племінними, державними, адміністративними кордонами, однак у історично сприятливий час знову поверталась до своєї природної Соборності.

Крім констатації тих численних метаморфоз, крізь які пройшла наша земля, допоки в новому часі повернула собі стан Незалежної європейської держави, в роботі над атласом мимоволі зроджуються певні ідеї і пропозиції, спрямовані на вдосконалення існуючого нині територіально-адміністративного поділу.

Прийняття довгоочікуваної Конституції України здавалось би мало покласти край дискусіям у цій сфері, які зводились в основному до визначення статусу територіальної Автономії Криму. Щодо решти 24 областей, то їх, власне, не велось. В пресі досить мляво обговорювались варіанти утворення штучних грон з декількох областей, кожна з яких уже давно шляхом численних проб і виправлень за останні майже 80 років склалася як самодостатня одиниця і зовсім не бажає понижувати свого статусу. В політичному сенсі вірусне прищеплення кримського сепаратизму не дало розростися надуманому для нашої країни федералізму.

Однак, відкидаючи федералізм і шануючи Конституцію, яка закріпила унітарний характер нашої держави, пригляньмося уважно на карту, як на рідну для нас усіх – громадян України – Землю.

Всі ми переконані, що Україна є цілком європейською країною, якій притаманний щільний та достатньо рівномірний розвиток інфраструктури по всій території. Справді, обласні центри, як небесні зорі, досить рівномірно розкидані по українському континентові, і збираються магістральними шляхами у своєрідні ланцюжки-сузір‘я.

Наприклад, Донецько-Слобожанське сузір‘я (східне) – Донецьк, Луганськ, Харків, Суми, Поліське (північне) – Чернігів, Київ, Житомир, Рівне, Луцьк, Карпатське (західне) – Львів, Ужгород, Івано-Франківськ, Чернівці, Причорноморське (південне) – Одеса, Миколаїв, Херсон, Сімферополь. Ці ланцюжки майже (навмисне підкреслюю) за контуром обходять Україну, а обласні центри, що їх утворили, є прикордонними містами (про Вінницю і Запоріжжя далі). По вертикалі як по осі країна поділена по воді Рікою народу і відповідно маємо сузір‘я Подніпровське – Київ, Черкаси, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон, знову з продовженням до Миколаєва і Одеси, яку недарма називають морською столицею України.

Крім контуру і вертикалі є і центрально-поперечні ланцюжки, але не з‘єднані між собою. Прикарпатсько-Подільський (західно-поперечний) – Львів, Тернопіль, Хмельницький, Вінниця, і, з розривом між Вінницею та Кіровоградом, Чорноземний (східно-поперечний) – Кіровоград, Полтава, Харків. Помітимо точку з‘єднання всього ланцюжка в Центральну (західно-східну транспортну артерію), а саме м. Умань, з варіантом продовження на схід – Кіровоград, Дніпропетровськ, Донецьк.

Принагідно зазначимо, що в майбутньому з розвитком загальноєвропейського та європейсько-азіатського товаропотоків ці шляхи від західних воріт – Ужгород, Львів, Луцьк до східного кордону (за доброї волі донських козаків) можуть перетворитись на дуже жваві автобани, які завжди обростають потужною сервісною інфраструктурою, що обіцяє досить значні прибутки, в тому числі від автотуризму. В ЄЕС постійно обговорюються такі проекти трансконтинентальних супердоріг, починаючи від Португалії та Іспанії і до України.

Щодо останньої, то обидві її столиці – Київ та Одесу (суходільно-річкову та морську) крім води єднає автомагістраль за нашими мірками державного значення, яка навпростець перетинає весь український Лісостеп і Степ. Промовчимо тим часом за сервіс, але чи не дивно, і це єдиний випадок у всій Україні, що на відстані більше 400 кілометрів – жодної зірочки із сузір‘я – жодного обласного центру. Між тим практично посередині цього шляху і якраз там, де змикаються кінці двох згаданих раніше поперечних ланцюжків (центрально-західного і двопроменево-східного) від Вінниці й до Кіровограда стоїть теж таки чудове місто Умань. Звідси ж іде дорога з Києва в сусідню Молдову на Кишинів і далі через Румунію на Балкани, в Грецію і Турцію.

Отже, Умань – 100 тисячне українське місто, де факто - вузол найзначніших загальнодержавних, а в перспективі і загальноєвропейських магістральних доріг, а крім того значний промисловий, культурний та історичний центр південного Поділля, який штучно потрапив до придніпровської Черкаської області (утвореної 1954 року з південної частини Київської області), маючи всі підстави самому стати обласним центром і заповнити, таким чином, прогалину на українському небосхилі.

Маленька історична довідка: ще в період національно-визвольної війни українського народу 1648 року був створений Уманський полк, значна адміністративна та військова одиниця, яка охоплювала східну частину нинішніх Черкаської та Кіровоградської областей і південну частину Вінницької. Уманський полк вже тоді був прикордонним. У 1670–1674 роках Умань була резиденцією правобережного гетьмана Михайла Ханенка, тобто тимчасовою столицею Правобережної України. За винятком згаданого часу, з 1566 і до 1793 року ця територія, включно з північною частиною Одеської області входила до Брацлавського воєводства, прикордонного з Молдовою. Уславилося місто Умань і в роки Гайдамаччини, як один з центрів народного повстання. З 1797 р. і до початку 1918 р. Умань – повітовий центр Київської губернії. В кінці 1996 року Умань урочисто відзначила 200–річчя заснування перлини українського дендропаркового мистецтва світового рівня “Софіївки”.

В роки становлення державності УНР запроваджений з 6.03.1918 року адміністративний устрій передбачав утворення “землі” під назвою Побожжя з центром саме в Умані. У міжвоєнний час в 20–30 роки в УСРР і УРСР проводилось декілька реформ адміністративно-територіального устрою. Після ліквідації губерній з 03.06.1925 р. до чергової загальної реорганізації 02.09.1930 р. Умань була центром тодішньої територіальної одиниці “округу” (приблизно – аналог французьких департаментів), а після утворення Київської області 2.02.1932 р. її районним центром.

Коли ж говорити ширше про долю південно-подільських земель, то картина набирає додаткового забарвлення. До чого привела сталінська національна політика і гра в штучно утворені автономії ми тепер знаємо. Так в українському Подністров‘ї, колишньому подільському краї, було організовано з політичних міркувань 1924 року Молдавську Автономну Республіку, що дало привід Румунії під час Другої світової війни зробити спробу анексувати ці землі і утворити на них так звану Трансністрію, тобто теж Подністров‘я, повоєнна тінь якого – землі лівобережжя Дністра, віддані Молдавській РСР, перетворились в час розпаду СРСР в постійну загрозу спокою на молдавсько-українському кордоні. От тут якраз і не вистачає того притягального центру, який би посередині у величезному проміжку від Вінниці і до Одеси природним чином гуртував населення прикордоння, як і перелічені вище обласні центри по контуру всієї України.

До майбутньої Уманської області могли б увійти наближені до Умані та дуже віддалені від своїх обласних центрів райони, з яких людям по 150–200 кілометрів треба долати, аби попасти до будь-якої обласної установи. Це три райони Черкаської – Монастирищенський, Христинівський, Уманський, в дужках – кількість районів мінус пропоновані, (20–3), Кіровоградської – Голованівський, Ульянівський, Гайворонський, Вінницької – Теплицький, Бершадський, Чечельницький, сім північних районів Одеської (Савранський, Любашівський, Балтський, Ананьївський, Кодимський, Котовський, Красноокнянський (26–7) та один Миколаївської – Кривоозерський (19–1).

Всього 17 районів – близько до середньої кількості по областях України (від 10 до 26). В природному і сільськогосподарському відношенні всі вони є однорідні й становлять перехід від крайніх південних відрогів Подільської височини до південно-українських степів.

Згадані області, від яких відійшли б ці райони, зменшаться незначно. Одеська ж область досі була найбільшою в країні – 33, 3 тис. км, завдяки приєднанню до неї ліквідованої у 1954 році Ізмаїльської області. В той же час, наприклад, Чернівецька має 8,1, Закарпатська – 12,8, Івано-Франківська – 13,9, Тернопільська – 13,8 тис. км при середній площі області по Україні приблизно 24 тис. км. Новоутворена Уманська область мала б приблизно 15–16 тис. км, а області донори (Вінницька нині – 26,5; Кіровоградська – 24,6; Черкаська – 20,9; Миколаївська – 24,6) близько середньої, що становила б тоді 23 тис. км.

Таким чином, територія України знову б складалася з 25 областей, однієї Автономної Кримської Республіки та двох міст державного підпорядкування Києва і Севастополя.

Зрозуміло, таке перетворення повинне робитися в інтересах людей та за їх згодою. Умань, як і більшість теперішніх обласних центрів, стане прикордонним митним містом та важливим торгівельним вузлом, що піде на користь всій Україні. З державної точки зору перевага полягає також в тому, що закривається значний відрізок державного тепер кордону з сусідньою Молдовою якраз в напрямку Києва. Мабуть від цього виграють і прикордонні служби, і військові структури, які не можуть не пристосовувати більш оптимально свої служби до нової міждержавної ситуації.

Обмінюючись думками з приводу можливих заперечень, назву декілька, які вже довелось почути. Перше – “не варто щось міняти в Конституції”, хоч на відміну від кримського питання, тут швидше зачіпаються кількісні характеристики, не торкаючи фундаментальних основ державно-територіального устрою. Друге – “нам зараз не до цього, покращиться економічна ситуація, тоді можна буде про щось думати”. Що ж – є в цьому сенс. Третє – “це призведе до збільшення числа чиновників”. Гадаю, не обов‘язково, число їх треба зменшувати в загальнодержавному масштабі. В даному випадку їх можна перерозподілити. Четверте – “в Умані мало питної води”. Справді, така проблема існує. Однак, вона актуальна, наприклад, і для Львова. ЇЇ треба вирішувати у будь-якому випадку, а нові функції міста Умані навряд чи приведуть в нинішніх умовах до бурхливого зросту населення. П‘яте – “Ви пропонуєте це з егоїстичних чи патріотичних міркувань, мабуть Умань – то Ваша Батьківщина”. Нічого подібного, я народився і виріс у Житомирі, а з 1960 року живу в Києві, тут народились мої діти, вважаю себе і житомирянином, і киянином. Подібних “за”, “проти” і туману навколо, очевидно, назбирається чимало.

Декілька раз наголошуючи на європейськості України, хочу вірити, що за прикладом усталених західно-європейських демократій, які, узгоджуючи свої позиції, наперед задають термін обговорення будь-якого складного питання у 2–3 роки, ми зможемо спокійно порадитись і на вищому адміністративному рівні, і з мешканцями тих областей, котрих зачіпає дана проблема, і з громадськістю, аби зробити якнайкраще і людям і всій державі.