Вивчаючи історію педагогіки, ми дедалі глибше усвідомлюємо, що педагогіка – це не лише академічний набір принципів, підходів, правил, форм і методів навчання і виховання. Сучасну педагогіку необхідно, на нашу думку, оживити, одухотворити тими живлющими цінностями, традиціями, глибинними порухами серця і душі наших однокровних предків, які струменять із першовитоків вітчизняного досвіду. Вивчаючи під керівництвом доктора педагогічних наук, професора Ю. Руденка історико-педагогічні факти, процеси, ми переконуємося в тому, що педагогічні положення тоді пробуджують емоції, почуття, формують погляди, ідеали сучасної молоді, коли вони наповнюються духовними цінностями, які століттями і тисячоліттями становили мету, зміст і смисл життя наших предків.

Нині в науці перемагає точка зору, що, наприклад, скіфи – скити (так називали їх греки) – це прямі, кровні наші пращури, тобто праукраїнці. Історія педагогіки вчить, що підростаючі покоління треба виховувати насамперед на прикладах перемог, визначних успіхів, вищих виявів національного духу. Такі речі нам, майбутнім педагогам, треба глибоко знати і використовувати в навчально-виховному процесі. Історія скіфів, їхнього виховання дуже багата на такі приклади, духовні цінності.

Цей пам’ятник перемоги став не лише історичним, а й політичним, ідеологічним, історико-педагогічним пам’ятником. Таким чином, це був Символ державної єдності, незалежності Великої Скіфії.

Глибоку рацію має історик В. Петрук, що з пізнавальною і виховною метою доцільно відродити цей великий Символ Перемоги і Незалежності України. І найкраще це зробити в тій же історичній місцевості Екзампай, на кордоні Кіровоградщини і Миколаївщини, відкривши там Національний парк Перемоги.

Історія педагогіки найтіснішим чином пов’язана з загальною історією. В епоху Київської Русі-України про неї, як могутню державу середньовіччя (наприклад, за часів князя Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, короля Данила Галицького та ін.), линула слава по всій Європі, Близькому Сходу тощо. Відомо, що освіта і виховання в Київській Русі-Україні були на високому рівні розвитку.

Порівняльна характеристика педагогічних явищ свідчить, що освіта і виховання в той час досягли найвищого ступеня розвитку в таких європейських державах, як Візантія (Греція), Болгарія і наша велика попередниця – Київська Русь-Україна. Дехто з дослідників вважає, що найвидатнішими центрами – науковими, культурними і освітніми були Константинопольський університет в Візантії та бібліотека Ярослава Мудрого (яка мала біля 900 томів) разом з освітнім осередком при княжому дворі і Києво-Печерська лавра в Русі-Україні.

Для багатьох дослідників було незрозуміло, які саме навчально-виховні традиції послужили тим ґрунтом, на якому розвивалася освіта і виховання в епоху київської Русі. Викликає подив той факт, що в посібниках з історії педагогіки майже не розкриваються навчально-виховні традиції, які століттями і навіть тисячоліттями діяли на етнічних землях праукраїнців. Сьогодні ми можемо з упевненістю вважати, що потужним фактором, що сприяв піднесенню освіти і культури в Київській русі, були скарби етнічної виховної мудрості, народної педагогіки наших пращурів. Нині переважна частина істориків схиляється до думки, що навчально-виховні традиції (скіфські, сарматські та інші), хоч і називалися з певних причин по-іншому, за суттю і характером були праукраїнськими.

Так, відомо, що наші етнічні території греки назвали Великою Скіфією і Малою Скіфією (на зразок Мала Греція і Велика Греція, тобто Візантія). Розквіт культури і виховання в Великій Скіфії припадає на VII – IV століття до н.е. Це був час класичного періоду історії і Еллади, і Риму.

З II по V ст. н.е. почалося друге піднесення скіфії, яку римські історики називають Європейською Сарматією. У цей період продовжувалися закладатися основи виховання патріотів рідної землі, витязів. Формувалися структури народної педагогіки, які яскраво проявилися пізніше, в епоху київської русі (засоби міфології, фольклору, символіки та ін.)

У кінці XV – першій половині і середині XVI ст. державні процеси, культурні і освітні явища почали відроджуватися на наших етнічних теренах у формі Козацької (Сарматської) України. Виховання запорізьких козаків, зокрема молодиків, джур, учнів січових, сотенних і полкових шкіл, їхнє лицарське загартування яскраво свідчать про продовження в цей новий історичний період освітньо-виховних, морально-етичних, духовних традицій великих попередніх епох (скіфської, сарматської, києво-руської).

Аналіз наукових джерел показує, що в епоху Відродження (XIV–XVI ст.) назви "Скіфія" і "Сарматія" широко вживалися в Європі щодо українських етнічних земель (в тому числі і Криму), а не якихось інших. У козацьких літописах автори називають так само свої етнічні землі і єдинокровних предків. Як свідчить історик В. Петрук, "Скіфія" і "Сарматія" як назви на означення українських земель вийшли з ужитку, наукового обігу лише в ХІХ ст.

На нашу думку, в історії вітчизняної педагогіки треба чітко виділяти основні періоди виховання, які функціонували задовго ще до Київської Русі-України. Думаю, що засоби язичницької віри, глибокі знання волхвів, міфологія, фольклор, символіка, сімейні традиції, праця і військова справа були пріоритетними інструментами впливу на підростаючі покоління, починаючи ще з ІІІ–ІІ тисячоліття – періоду високої трипільської культури.