Володимир Петрук
ПРО ДОГОВІР УКРАЇНИ З БЕРЕГОМ СЛОНОВОЇ КІСТКИ
Редакція “Кієвскіх вєдомостєй” з допомогою свого власкора О.Мєдвєдєва в Москві роздобула вельми оригінальний матеріал щодо російсько-українських відносин (№ , 21.07.98). Голова “Комітєта Государствєнной думи по дєлам СНГ і связях с соотєчєствєнніками”, очевидно, відчуваючи особливу довіру до цього провідного російськомовного видання в Україні, звернувся до читачів з проникливою статтею “Большой” договор - шірокомасштабное прєдатєльство інтєрєсов Россіі і Украіни”.
Таку оцінку дістав документ, якого постійно вимагали від Президента, після ратифікації якого Верховною Радою України так завзято аплодувала більшість з попереднього складу парламенту разом з демократичною його частиною, від чого сяяли щасливими усмішками обличчя усіх лівих - комуністів і соціалістів, на цей раз включно з прогресивними, етнічних росіян, східняків, кримчан та навіть таких одіозних осіб як В.Моїсеєнко і В.Алексєєв.
Не аплодували і голосували проти ратифікації тільки найправіші праві – представники КУНу, запевняючи усіх на гіркому історичному досвіді Богдана Зіновія Хмельницького, що марно укладати договори з москалями, годі вірити прекрасним словам, вони їх все одно дотримуватись не будуть, а укладають ті “договори” з однією метою – захопити Україну, позбавити її народ державності, а потім і зовсім його ліквідувати (заморити голодом, вивезти, русифікувати) та заселити відданими “єдіному государству” москалями.
Все це в момент ратифікаційної ейфорії здавалось таким собі перчиком над добре пахнучим біфштексом, якого приготували у фартухах і без краваток два Президенти двох незалежних і рівноправних держав, після тривалої кухонно-дипломатичної роботи та попередніх змагань з перетягування чорноморського канату.
Російським думським дегустаторам президентський делікатес з українською парламентською приправою з перцем здався несмачним і мало придатним для задоволення їхніх апетитів. І вони вирішили той біфштекс протримати, поки він не засмердиться, так щоб проковтнути його не допомогла вже й національна українська горілка з перцем. Замість нього вони запропонували розкішне блюдо - велику миску чистої російської гірчиці, де-не-де прикрашеної квіточками з редьки і фіговими листочками.
Може здатися, що різні гастрономічні аналогії недоречні, коли йдеться про такий важливий документ як міждержавний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною. Але оскільки пан Тіхонов, за його ж словами, викладає “свій погляд” (дуже схожий на чорний гумор), то це дає право мені дотримуватись свого стилю - стояти на наукових позиціях, але не забувати й про жарти.
Хоча, судячи з безкінечного затягування з ратифікацією в Государствєнной Думє, не такий вже він і особистий, той погляд.
Пошукаємо ложку - чим ту гірчицю “хлєбать”
Скористаємося для цього, тобто для аналізу тексту Г.Тіхонова, добре відомим методом - пошуком у тексті ключових слів, у яких особливо яскраво виявляється авторська думка. Вже сам заголовок заслуговує на увагу. Братською мовою, повторимо, він звучить так: “Большой” договор - шірокомасштабноє прєдатєльство інтєрєсов народа Россіі і Украіни”. Треба віддати належне - сарказму в Г.Тіхонова не бракує і скритих аналогій також. Чого тільки варте співставлення “шірокой душі русского народа” з “шікоромасштабним прєдатєльством”. Правда, щось таке неконституційне чи міжконституційне, а може й міжпарламентсько-асамблейне звучить у терміні “народ Росіі і Украіни”, але далі автор розтлумачує таке “інтегральне” розуміння. Відзначимо наразі, що “прєдатєльство” тут ніби взаємне, отже треба шукати когось третього винного.
Ви ж мабуть знаєте, що там за карпатським бугром, на Заході сидять злі дядьки, які примушують Росію й Україну “слєпо копіровать” міждержавні договори за міжнародними стандартами. А вони ж не враховують “спєціфікі” колишніх колоніальних відносин між нашими країнами, а тому багатостраждальний договір виявляється “создайот ложную ідєологєму”. Цікаве слово, правда? Так по-науковому звучить, коли б наші дипломатичні зусилля через нього не були “ложними”, бо на переговорах (ви тільки подумайте!) “русскіє і украінци рассматріваются как два ізначально обособлєнних друг от друга історичєскіх суб’єкта”.
От біда, нема достатньої практики з українцями домовлятися про Україну, окрім “прісоєдінєнія”. Ще з поляками, турками, румунами, чехами та іншими “ізначальними суб’єктами” ділити її територію куди не йшло. А з упертими “суб’єктами-українцями”, які ніяк не віддають Крим або хоч Севастополь?! Тому дуже бажано, щоб молодший брат знову перетворився на “об’єкт” колоніального права і, враховуючи губерніальну “спєціфіку” та керуючись “ідєєй національного єдінства южной і сєвєрной Россіі”, сів і під диктовочку записав щось подібне до калмицького
“Стєпного уложєнія”.А тут українська “еліта” підсовує “Большой” договор. Треба з нею розібратися! Ну, народ, як звичайно, не винен. Його якраз і треба натравити на свою ж “еліту” в дусі класичної заповіді “розділяй і владарюй”. Г.Тіхонов і намагається виконати це завдання. “Можно із прєдатєлєй своєго народа создать національних гєроєв, пєчатать іх портрєти на дєнєжних купюрах і ставіть памятнікі. Чтоби удєржаться у власти, можна прібєгать і к помощі іностранних благодєтєлєй”.
Тут мимоволі хочеться нагадати, що прєдатєлі Росії напозичали у тих благодєтєлєй вже
$190 млрд. І ще слізно просять $22 млрд., і це на 150 млн. населення, а Україна на 50 млн. населення має борг $12 млрд. і просить ще $2 млрд. Мабуть ця думка теж не дає спокою “істинним патріотам” Росії, бо як скласти докупи борги і населення, то й віддавати буде легше, одне діло 212:150 (борг = $1413 на люд.) і 14:50 ($280 на люд.), а друге 226:200 ($1130 на люд.).В ім‘я такої “благородної” мети можна ще раз поторгувати Україною із Заходом, Біловезькі угоди видати за новий Брестський договір, укладений тимчасово, щоб спасти Москву “як центр світового реформаторства”, а для цього, ясна річ, звинуватити в черговий раз українську еліту: “всьо ето било ужє в разниє врємєна: “зрадлива” політічєская еліта находіла сєбє союзніков, довєряясь полякам, туркам, швєдам, нємцам. Но народ всєгда стрємілся к єдінству
”.Ось і пояснення появи терміна “народ Росіі і Украіни”
та його “інтєрєсов”. Не дивно, що цей абзац закінчується у Г.Тіхонова словами про “так називаємую “нєзавісімость”.Так отож, як кажуть в кінці українського анекдота.
Одним словом, вся дипломатична робота пішла насмарку, і підписаний та ратифікований ВР України договір нікуди не годиться, або в крайньому разі, з метою економії народних грошей, витрачених на його утряску, “подошьол би в отношєніях Росіі с Португалієй (вельми дипломатичний натяк на байку Івана Крилова про слона і моську - В.П.) ілі Украіни с Бєрєгом Слоновой Кості”. Якщо ліквідувати “провали в пам`яті”, на які нам вказує Г.Тіхонов, наразі пригадати, що Росія і є “родіной слонов”, а вже “бєлой костью” там з “нєзапам`ятних врємьон” усіяні всі береги бєлокамєнной, включно з Яузой і Моской-рєкой.
Здається, у творця колоніальних ідеологем та апологем Редьярда-Джозефа Кіплінга з`явився ще один російський суперник-послідовник.
Мотивується така позиція “глибоким” екскурсом в історію. Нам пропонується в сьогоднішньому договорі використовувати (чи хоч в умі держать) термінологію XVII
ст., списавши її з київського “Синопсису” - “пєрвого учєбніка общєрусской історіі, гдє о Владімірє Святом сказано: “Ето вєлікій самодєржєц россійскій”. Оскільки проросійськи налаштований Інокентій Гізель, вірогідний автор “Синопсису” вважав, що “Россія єдіна, єйо начальний центр Кієв”, то ми й сьогодні повинні думати у захваті, що “Москва - законная і прямая наслєдніца общєго “православно-россійского” государствєнного центра”.Відповідно й договори між Москвою і Києвом, за глибокою думкою думців, повинні мати не загальновизнаний міжнародний характер, а складатись на зразок договорів центра з “суб’єктами фєдєраціі”. А Українська держава існувати, як колись ЦК КПУ - на правах обласної організації.
Але минулося, панове “бєлая кость”. Пора б уже вам на світ озирнутись і, не дивлячись на “шірокомасштабность” вашої душі, зрозуміти, нарешті, що колоніальна доба згинула навіки і остаточно. А ще було б корисно придивитися до своєї матушкі-землі та усвідомити таку просту думку, що Москва столицею була в загальноісторичному російському розумінні - другою після Новгорода, а конкретно, в процесі формування Великого князівства Московського, як ядра Вашої сучасної “фєдєраціі-наслєдніци”, - тільки четвертою після Ростова Великого, Суздаля та Володимира у мерянському Нечорнозем’ї.
"Ето антінародний договор, гдє за шірмой “дружби”... скриваєтся
трагєдія раздєльонного народа"
Чесно кажучи, не дуже уявляю, як переживають трагедію “раздєлєнного народа” хоча б канадці, американці чи австралійці, чи враховують вони таку “спєціфіку” у міждержавних договорах. Чув правда, що Канада і Австралія збираються позбавитись навіть згадки про англійську королеву в своїх конституціях, в той час як Україні Г.Тіхонов пропонує прямо протилежне.
Про те, як нам, українцям, жилося 337 років за ширмою, написана не одна сторінка української історії та літератури. Можна, припустимо, взяти “Кобзар” Тараса Шевченка, почитати у вільний час. Або підняти Козацькі літописи - Самовидця, Величка, Грабянки, переглянути “Історію Русів”, звернутися до праць М.Грушевського, О.Єфименко, Д.Дорошенка, І.Крип`якевича, зрештою заглянути в найновіше видання О.Субтельного. А можна й Степана Руданського почитати, аби трохи розвіятись, чи Володимира Самійленка. Отож, ми знаємо достатньо добре, що крилося і криється за фразою Г.Тіхонова, що “до конца ХІХ вєка дєлєнія восточнославянского насєлєнія на русскіх, украінцев і бєлорусов нє било”. “Нікогда нє било, нєт і нє будєт” - такою була та ширма з Валуєвських і Емських указів, за якою ховалося життя великого європейського народу, його душа і мова. Про “дружбу” ми теж достатньо наслухались за останні 70 із гаком років.
Тому здогадуємося, до кого ви звертаєтеся: “Дорогіє соотєчественнікі! Обращаюсь так нє только к русскім, а ко всєм жівущім в Украінє (і втратившим батьківську мову та почуття національної гідності за тою ширмою з “дружби” та “дорогими” словесами - В.П.) і хочу, чтоби ви понялі, почєму ми протів ратіфікаціі такого договора”. Можете бути певні, гаспадін Г.Тіхонов, ми “понялі”. Ваші мудрі слова одразу ж нагадують нам комедію “Сон” маловідомого Вам поета:
У всякого своя доля
і свій шлях широкий: ...
Той неситим оком -
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать...
А той...
Все храми мурує (Христа Спасителя)
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує... (в Севастополі),
що гріх нам “соотєчєствєннікам” не пойнять куди ви, пане, хилите.
Без особливих заперечень, погодимося з вами, що цей “антінародний договор” є продовженням Біловезьких угод, але от заявочка про те, що “он направлєн на разрушєніє єдіной
цівілізації”, якось ріже слух.Про яку власне ”цівілізацію” йдеться? Про Сандармох? Соловки? Колиму? Магадан? Трактор ХТЗ і Валєрія Чкалова? Магнітку, Т34 і “Загибель ескадри”? Марію Демченко і Павлика Морозова? “Шірока страна моя родная” і Чорнобиль? Магічні числа 33 і 37? “Клуб весьолих і находчєвих”, Йосифа Кобзона і Валєрія Леонтьєва?
Може у нас і з Камбоджею зусиллями Пол Пота, царство йому комуністичне на тому світі, була єдіная цівілізація? Навіщо ж тоді, справді, її разрушать?!
А може пан Тіхонов хоче взяти історичну відповідальність за все сподіяне з Україною і українцями на їх землі та широких російських цивілізаційних просторах за всі 337 років
спільнодержавного життя? Або хоч за останні 74, так що нас і у кінці століття виявилось ледве вполовину більше, як на початку, а росіян за цей час потроїлось?Я навіть в його тексті знайшов натяк на такий поворот: “Заключая общєполітічєскій договор, Россія прінімаєт на сєбя опрєдєльонную мєждународно-правовую отвєтствєнность” (тут можна трохи передихнути і пригадати в паузі франко-німецьке, чи польсько-німецьке порозуміння, щоб набратись духу, протерти хоч би половину м`яких м`язів, аби витримати порцію великодержавної ін`єкції) “за внутріполітічєскую практіку государства-партньора, которая в соврємєнном украінском государствє характєрізуєтся нєпослєдоватєльностью
, вопіющімі нарушєніями прав чєловєка.”Ах, он воно що! Різочки намочуєте в Москворєчьє, щоб розгладити нам рубці, аби не свербіло на місці ваших ін`єкцій, за наші хитання в складних питаннях цивілізації, за “шірокоє партньорство Украіни с НАТО”, за “нєприглядную роль Украіни как вєчного мєждународного оппозіціонєра Россіі, виполняющєго закази ізвєстних сіл по єйо ослаблєнію”.
А ми вже подумали, що маємо від Бога право на життя.
Добре, що ви, гаспадін Тіхонов (а ля Бабурін, а ля Затулін, а ля Зюганов, а ля Жіріновскій, а ля Лужков, а ля Солженіцин...) заховались за паранжею “своєго взгляда”, а то в пору й про втручання у внутрішні справи поговорити. Правда, й користь є від таких публікацій “бєз інтєрпрєтацій і купюр”, у точності з Вашим бажанням.
Щодо порушення прав людини, то вони в нас є, куди дітися, інколи навіть кричущі. Але от вопіющіх нема, ми сприймаємо це як звичайний наклеп, бо не в Києві, а у Москві беруть гроші з гостей за приїзд, примушують як злочинців ходити в міліцію реєструватись, роблять облави за расовими ознаками, хоча “Констітуція Россійской Фєдєраціі нє раздєляєт людєй на “основное насєлєніє” і іноє”. Тобто все, що на кожному кроці нагадує про ту “особливу цівілізацію”, кінця котрій не видно. “Цівілізацію”,
яка має вже й ціле місто-музей на Північному Кавказі, де можна глянути на останні плоди її ”послєдоватєльності і нєвопіющєсті”. Чи не внести його до списку ЮНЕСКО у ряду найвидатніших досягнень людства?Вся ієзуїтська логіка і сенс, яку в РФ вкладають її “патріоти” в подібні фрази в Конституції, яка “людєй нє раздєляєт” проступає в такому міркуванні, наведеному Г.Тіхоновим: “Украінцєв в Россії постоянно проживаєт около 4 млн., то есть мєньшє 3%, но ми всьо равно нє хотім, чтоби наші братья украінци считались в Россіі національним мєньшінством”. От вони які братські почуття?! Нє хотім, і всьо! Тому 4 млн. українців не мають жодної можливості національної самоідентифікації, ні шкіл, ні церкви, ні можливості передплати українських газет і журналів, доступу до українського телебачення, радіо, навіть на східній Слобожанщині та Кубані. Справжню трагедію українського народу, який завжди страждав від подібної вопіющеї любові, Г.Тіхонов просто ігнорує.
Його хвилює трагедія раздєльонного народа, на цей раз вже не народа Россіі і Украіни,
а “12,5 млн. русскіх, составляющіх 22% насєлєнія на Украінє”. Зайвий раз доводиться нагадувати відомий закон, що скільки в одному місці віднімається, то стільки ж в другому місці додається, або в нашому гіркому випадку - скільки українців русифікується через братню любов, стільки псевдоросіян додається. Досі у спільній державі цей закон так і діяв. Але от в силу незбагненних для Г.Тіхонова причин, в 1991 році за “так називаємую нєзавісімость” проголосувало 91% населення України, в тому числі, виходить, і ті, що входять у омріяні 22%. Парадокс? Незрозуміле прагнення до власної “раздєльонності” чи оманливий привид багатої України?Аби дещо прояснити ситуацію, наведу дані зі статті “Від графи про національність до пошуків етнічного коріння” Пола Гоубла, аналітика “Радіо”Свобоба” з газети “Час-Time” (№41, 16-22.10.97). Пол Гоубл починає з тих же чисел, що і Г.Тіхонов: за радянським переписом 1989 року 72,7% мешканців України назвали себе за національністю українцями, а 22,1% - росіянами. Це паспортна національність - результат директивної політики послідовної русифікації населення СССР. В 1997 році в незалежній і не вельми розбагатілій за цей час Україні вже 77,7% за опитуванням назвали себе українцями, а росіянами - 18,4%. При тому, що тепер в Україні національність в паспорт не вписується. Але найцікавіше, що тільки 10,8% сказали, що вони є 100-відсоткові росіяни і складають, таким чином, ледь більше 5 млн. населення України - цифру дуже близьку до тих 4-5 млн. українців, які живуть в Росії.
Отже, стає ясно, що більше половини - 11,3% з тих, хто раніше зараховував себе до росіян, нині визнав, що він, принаймні частково, є українцем. Очевидно, що ці люди ще користуються російською мовою і треба ціле покоління, щоб коли не вони, то їхні діти чи внуки повернулися до своєї рідної української мови. Це може найважча проблема в духовному житті нашого народу, давно подолана більшістю європейських націй.
Однак, навіть сама постановка такого природного культурно-національного завдання викликає шалену “братську” лють, спроби зобразити українців сучасними “гайдамаками”, погромниками, тобто використати всі найгірші стереотипи, які віками приписували нам гнобителі. Тим же шляхом прямує й Гєоргій Тіхонов, перекладаючи з тяжко імперсько хворої голови на здорову, засмучену важкою мовною спадщиною.
"Тотальний погром русской культури"
Досі я дотримувався обраного методу - виділяти ключові слова в тексті, щоб глибше зрозуміти його зміст. Але тепер мушу виділити цілих два речення - надто багато за ними смертей криється, істинної трагедії, а не вигаданої Ге.Тіхоновим “трагєдіі раздельонного народа”: “....сєгодня в Украінє принят курс на ускорєнную украінізацію. Разворачіваєтся вторая (послє 20-х годов) волна тотального погрома русской культури”.
Це вже не просто наклеп, і навіть не дика брехня, це нахабна інспірація, підла перетасовка фактів. Винищити майже поголовно всіх діячів української культури і літератури, поспалювати українські бібліотеки, зруйнувати найцінніші українські храми, примушувати всіх школярів писати твори на тему: ”Видающіхся русскіх людєй”, завести правило друкувати у книжках на правій сторінці Пушкіна, якщо на лівій зображений Шевченко, спалити відновлену хату його батьків у Моринцях вже в незалежній Україні - і говорити про “погром русской культури”, та ще й тотальний
.Щось ми не пригадуємо таких подвигів в своїй національній біографії, в тому числі в 20-х роках. Був, правда, один випадок, коли український націоналіст-комуніст Микола Хвильовий застрелив у себе вдома радянського письменника, росіянина з походження Фітільова, але то вже сталося на початку хребетопереломних тридцятих. Ще один прикрий випадок знаємо з 40-х років, коли Ярослава Галана, у якого попередньо “свої” чекісти забрали пістолет, зарубали вдома сокирою. Майже точно так, як Лева Революції Троцького льодорубом у Мексиці. Мабуть, то мексиканське НКВД до Львова дісталось, і помилково замість російського письменника шарахнуло українського. Оце і все. А так, щоб арештовувати діячів російської культури партіями або цілими будинками письменників вночі у Новоросії, Слобожанщині чи в Криму, і везти їх далеко-далеко на захід в похмурі засніжені Карпати у концтабори на верховинах та розстрілювати у потилицю, ну їй Богу, ми цього не робили.
А от хто вчинив тотальний погром української культури? І яка вже за рахунком “волна” накрила наше книговидання, засоби масової інформації, коли на цілі області виходять до 200 і більше російськомовних газет і 2-3 українських?
Нещодавно йшов я Києвом, дивлюсь і очам своїм не вірю - всі книжкові лотки, завалені російськомовною літературою поперевертані, розкладки російськомовних газет у метро розметані по цементівці, народ по них топчеться, кіоски, колись переповнені аудіокасетами з російськомовними піснями, та відеокасетами з російським перекладом побиті. Думаю, що ж воно таке робиться, аж рука ліва затерпла? Почав правою розтирати, і прокинувся. Виявляється то був сон. Може пану Ге.Тіхонову такі “грозниє” чечено-українські сни сняться? То я йому співчуваю, бо навіть жоден УНА-УНСОвець, яких так завзято звинувачували в екстремізмі, не почав таким чином погром русской культури в Україні. Все на місці - і книжки, і газети, і аудіо, і відео. І все всуціль російськомовне
.Бо насправді курс на відновлення законних прав українців користуватися у всіх сферах життя українською мовою звівся до прийняття (після n-го нічного голосування, та в пакеті з визнанням автономії Криму) 10-ї статті Конституції України, яку ніхто не вимагає виконувати, а тому й не виконує.
Всупереч Концепції національної безпеки, прийнятої 1997 року, де, як Ви пишете, “заложєна сістєма мєр по разриву культурних связєй і інформаціонного пространства”, і хвиля московського радіо до нас долітає, і безбоязно (щоб часом не побачили та не здогадалися шпики з СБУ) в кіосках московські газети купують (правда, для маскування вони мають штемпель “Украинский выпуск”, а одне видання навіть виходить під гаслом “Двє століци - одна газєта”), і після роботи увечері на програму “Врємя” ностальгічно поглядають деякі мешканці України.
Мабуть, тут щось не доробляють Служба Безпеки України і Рада національної безпеки і оборони в адміністрації Президента в частині “сістєми мєр”. У нас навіть складається враження, що є якась інша, вища “сістєма мєр”, яка не дає запустити нашу нижчу. Може аналогічний Комітет з національної безпеки і оборони Верховної Ради, який очолив великий шанувальник української культури і мови Г.Крючков, допоможе виправити становище? Як говорили незабутні марксисти-леніністи, спостерігається деяке “протіворєчіє мєжду городом і сєлом”, яке колись же таки треба подолати! Сподіваємось, одкровення пана Ге.Тіхонова хоч трохи зрушать з місця справу витіснення з міських голів російської культури і впровадження замість неї української. Що нам, тотальним погромникам, зрештою, губити?
"Нєзиблємость права Россіі на єйо тєрріторіальниє пріобрєтєнія"
Лишилось ще одне принципове питання, пов‘язане з небажанням російською думою ратифікувати “Большой” договор”. Як пише Г.Тіхонов, “прі ісслєдованіі договора ... ми ісходілі із того, что Россійское государство (Россійская імперія), Россійская Республіка, РСФСР, СССР, Россійская Фєдєрація - один и тот же участнік мєжгосударствєнних отношєній, одін и тот жє суб‘єкт мєждународного права, нє прєкращавшій своєго сущєствованія, нєпрєривний”.
Тут нам натякають, що наша держава ніби неповноцінна, бо вона “прєривала” своє існування, точніше їй “прєривалі”. Але народ ніколи не припиняв свого існування, народ завжди суб‘єктом був, навіть тоді, коли деякі інші сусідні суб`єкти намагались перетворити його виключно на об‘єкт і присвоїти собі його землю й державу.
Відчуваючи цю нашу впевненість у своїх правах на своїй землі, Г.Тіхонов вдається до типової московської логіки: “Суть данного вивода состоіт не в сомнєніі на право государствєнності Украіни (це ота квіточка з редьки, приготуйтесь тепер ще раз “отхлєбнуть” російської гірчиці великою ложкою - В.П.), а в нєзиблємості права Россіі на єйо тєрріторіальниє пріобрєтєнія.”
Скільки ж тої нєзиблємості пріобрьол пан Г.Тіхонов? Може його хвилює проблема поділу флоту та визначення військово-морських баз Росіі на території України, з якою в пакеті пов`язувалось підписання “Большого” замість “Малого”? Ні. Севастопольське питання, і навіть Кримське він дипломатично оминає. Але не тільки дипломатично, а й стратегічно. Визволити їх з української неволі Г.Тіхонов рішив в інший спосіб. Подавай йому всю Новоросію з містами Одесою, Катеринославом (Дніпропетровськом), Миколаєвом і Херсоном. На якій підставі? А тому, що “Новороссія вошла в состав Россіі в XVIII -XIX вв. в рєзультатє русско-турєцких войн, по чєтирьом мірним договорам с Турцієй - 1739, 1774, 1791 і 1812”.
Що ж, продовжимо вашу думку: враховуючи Андрусівський польсько-російський, австрійсько-прусько-російський, прусько-російський та австрійсько-російський договіри відповідно 1667, 1772, 1793, 1795 рр., всю територію Малоросії і Поділля, і Волині теж пріобрєла Росія, а Галичину, Буковину і Закарпаття - Австрія. Чи не цю нєзиблємость слід нам враховувати і остаточно відмовитись і від власної землі, і від спроби побудувати нарешті свою державу на основі міжнародної правосуб`єктності? Повернемося до карти Європи XVIII ст.?
Аби вже остаточно позбавити українців будь яких ілюзій щодо проголошеного вище всує “права государствєнності Украіни” на територіях, які в польську державу не входили, Г.Тіхонов ставить крапки над українським “і”: “Слободская Украіна - історічєская тєрріторія Россіі, в XVII-XIX вв. на тєрріторіі соврємєнной Харьковской, Донєцкой, Луганской, Ворошиловградской, Сумской, Воронєжской, Бєлгородской, Курской областєй”.
Очевидно рука таки дрижала у пана пріобрєтатєля (нічого собі Тіхонов), бо в одній фразі двічі слово “тєрріторія” вжив, дві області нарахував замість однієї (Луганську і Ворошиловградську - мабуть, двоїлось в очах), при тому, що прикметник “соврємєнной” вжив в однині. А от натравити українські низи на свої ж верхи не забув: названі вище області “засєлялись бєглимі людьмі от гєтьманскіх казачьїх грабєжєй”. Ясна річ, утікши від своїх здирників, “крєстьянє і рємєслєннікі” попадали просто в райські (царські) умови, тому що “слобода - свобода от налогов і повінностєй”.
Отже, люди добрі, давайте повернемо територію наших областей до території їхньої "страни" та повтікаємо від грабєжєй нашого гетьмана-президента з його козаками, а вже в Росії нас чекає повна “свобода от налогов і повінностєй”.
Досягається це в три “етапи”: Для початку ліквідуємо пост президента в Україні, як підказують полум`яні захисники нашої соціальної справедливості у Верховній Раді.
На другому “етапі” визнаємо, що “вся історія Украіни говоріт о том, что русскіє, как і украінци - государствообразующій народ на Украінє”, бо ж “тєрріторія Новоросіі заселялась русскімі, украінцамі, нємцами, грєкамі і другімі народами, но в большєй стєпєні русскімі”.
Тут, правда, “маленька” помилка трапилась. Видно, не все відомо пану Г.Тіхонову. Зокрема українські історики пишуть, що майже уся територія пізнішої так званої Новоросіі раніше належала до козацьких запорізьких земель, що поділялись на паланки. Досить глянути хоча б монографію Олександра Гуржія “Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право” (К., Основи, 1996).
Про етнічний склад чоловічого населення Новоросії у 1763-1764 році свідчать такі дані: всього - 67730 (100%), в тому числі, українці - 50672(74,8%), росіяни - 8164(12%), “волохи” - 6227(9,19%), серби - 1410(2,1), поляки 564(0,83%), болгари 165(0,24%), угорці 90(0,14%), німці 62(0,09%), татари 39(0,06%), грузини 37(0,06%), греки 28(0,04%), інші -272 (0,4%).
Здається це достатньо красномовні цифри. За два століття співвідношення між українцями і росіянами на півдні України фактично не змінилися, незважаючи на всі зусилля всіх правонаслєдніков від Російської імперії до СССР. Отож, частіше заглядайте у першоджерела, пане Тіхонов. Зрозуміло, українських книжок ви не читаєте. То можна порадити звернутись до праці Е.И. Дружининой “Южная Украина 1800-1825 гг.” (М., “Наука”, 1970), де вже у передмові сказано “Ісходной хронологічєской гранью настоящєй работи являєтся начало XIX в., когда тєрріторія, составляющая нинє южную часть Украінской ССР, в основном сформіровалась, прічьом в составє єйо посєленцєв замєтний пєрєвєс получілі украінци”. А ви стверджуєте, що розбудова міст Новоросіі “стоіла Россіі огромних сіл і средств”. Тільки сили ті й кошти заробляв і вкладав переважно народ український. Тут у вас, пане Тіхонов, “провали в пам`яті”, які ви нам закидаєте.
Щодо “государствообразующєй” ролі, чи права, то його мають всі, хто живе в Україні. Всі її мешканці без проблем одержали її громадянство і стали частиною державотворчої нації в європейському розумінні, росіяни ж крім того отримали автономію в Криму. Вам цього не досить?
Тому третій “етап” (досить ми ними находилися), на який ви так уповаєте - знову провести референдум, та ще й разом в Російській Федерації і Україні, з метою добровільного “воссоєдінєнія”, навряд чи відбудеться. Щоб відмінити волю 91% населення, треба зібрати як мінімум 92%, інакше всі ці 51, 52, 53%, які всіма засобами натягують ваші однодумці в соціологічних опитуваннях малопереконливі.
Ви закінчуєте свої міркуваннями заявою, що мовляв, “нє будєм спєшіть”, “Малий” “договор мєжду Россієй і Украіной, подпісанний 19 ноября 1990 года дєйствуєт до 2000 года”. А після цього, значить, у вас з`являється “шанс” проковтнути Україну разом з Кримом і Севастополем, покромсавши її на шматки. І це підносить ваш дух. Та коли ми читаємо, на що ви сподіваєтесь - прихід до влади за цей час політиків, наприклад, Лужкова і Симоненка, які “заключат договор о вєчной дружбє і єдінствє Россіі і Украіни”, то в слові вєчной нам вчувається мотив вічної пам`яті, яку ви збираєтесь проспівати на могилі України.
Тому з гіркотою від смаку вашої національної страви і після вашої заяви, що “ратіфікація договора Государствєнной думой означала би потворствованіє курсу украінскіх властєй на дальнєйшєє ослаблєніє связєй с Россієй”, говоримо собі у вуса: “Отак домовляйся з москалями!”
Шлях перемоги № 34, 26 серпня 1998 р.
Шлях перемоги № 35, 2 вересня 1998 р.