Ця концепція була створена під впливом конкретно-історичної ситуації кінця ХІХ – початку ХХ століття і продовжує грати позитивну роль у науковій боротьбі за культурну спадщину Київської держави в силу обставин, продиктованих якраз продемонстрованим В.Лопатіним і В.Новиковим вектором історичної свідомості, та історіософської інерції, але з часу смерті видатного вченого-історика українськими археологами накопичено величезний матеріал, який незрівнянно поглибив і розширив знання з стародавнього (античного) та ранньосередньовічного періодів, не кажучи вже про перед–, прото– чи праісторію України. Все це закономірно підвело до необхідності зміни історичної парадигми з “Історії України-Руси” на “Історію Великої Скіфії–України”.

Дарма нарікає В. Новиков, що О. Шпенглер у "Занепаді Європи" на початку ХХ століття не згадав "нашу культуру", маючи як завжди на увазі "всю тодішню Росію". Що стосується України, то ще коли сходила зоря Європи, батько європейської історії Геродот описав її найдетальнішим чином в IV книзі "Мельпомена" своєї "Історії", більше відомої у науковому світі як "Скіфський логос", і жодна інша країна континенту, зрозуміло, окрім Греції, не може цим похвалитися. Скажімо, "Записки про гальську війну" Юлія Цезаря (що стосуються кельтської доби в історії Франції) були написані на чотири, а "Германія" Таціта аж на п’ять з половиною століть пізніше.

Утворення і розквіт Великої Скіфії припадає якраз на VII–IV ст. до н.е. і є повністю синхронними з класичним періодом в історії Еллади і царським періодом Римської держави, отже хронологічно найтіснішим чином пов’язані з початками європейської історії. Географічно ж північно-припонтійська країна була частиною Європи в буквальному сенсі слова "за визначенням". Поділ на материки, і особливо питання про їх розміри, за життя Геродота в V ст. до н.е. ще дискутувалися, але кордон між Європою і Азією по Танаїсу (Дону) усталився на весь античний час. Країнотворною рікою у Скіфії–Україні завжди був Дніпро (Борисфен), одна з найбільших річок Європи. Античне і середньовічне минуле розгорталось по обидва його європейські береги. Навіть коли М. Міхновський висунув гасло "Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ", то він керувався не теоретичним євразійством, а гарячим бажанням бачити в складі України козацьку Кубань. Але тисячоліттями усталені закони геополітики і тут виявились сильнішими – Мала Скіфія (Крим), як одвічна скіфська територія, залишилась з Великою Скіфією (Україною), а майбутнє Кубані пов’язане з долею всього Північного Кавказу.

Коли Бердяєв, якого цитує В. Новиков, каже, що "Росія є ціла частина світу, величезний Східно-Захід, вона з’єднує два світи. І завжди в російській душі боролися два початки, східний і західний", то він мало чим відходить від колишнього стану душі британської, коли вона носилася з відомою формулою, за якою "в Британській імперії ніколи не заходить сонце", і все це видавалось за глибоку "філософію" – до пори, до часу. А українській душі, скажіть, будь-ласка, навіщо себе манити такими пустопорожніми сентенціями?

Розробляючи принципи побудови майбутнього “Комп‘ютерного атласу історії України” та методи територіального моделювання, мені довелось зайнятися виявленням реальних просторових алгоритмів для картографічного відтворення історичних процесів в динаміці. Такий підхід об’єктивно змусив відмовитись від традиції російської історіографії все починати з держави, а української – з народу, й трансформувати відому тріаду в таку послідовність: країна – народ (народи) – держава. Звичайний алгоритм розширення з ядра в експансіоністський період та звуження у часи занепаду і розпаду (наприклад, від невеликого бейлика Османа до величезної Османської імперії на трьох континентах, і до нинішньої євроазіатської Туреччини; аналогічно з Іваном Калитою і Московським князівством, хоча процес ще не завершився, тощо), зводив світову історію до списку імперій. Тільки в окремі періоди, як от Київської держави з ХІ до ХІІІ століття, він діяв і у нас. Але за хронологічний період в 2700 років виявляється, що глибинним алгоритмом української історії є утримання або відновлення цілісності території країни, яка ще в античний час стала невід‘ємною частиною світу стародавніх цивілізацій. Алгоритм цей притаманний і іншим країнам навколо Чорного моря: крім вже названих – Дакії (держави Буребісти і Децебала), на місці якої нині сусідня Румунія, з небуття виринула навіть слов’янізована (як і Скіфія) Македонія, проти назви якої так довго боролась в ООН Греція, оберігаючи пам’ять про Александра Македонського. До речі, саме його батько Філіпп ІІ спричинився до занепаду Великої Скіфії, перемігши в бою скіфів на чолі з перестарілим майже столітнім царем Атеєм. Історичною усмішкою є те, що саме Україну і Македонію водночас було прийнято до Ради Європи, і вони й тепер мають тісні стосунки, аж до військових. Зі всього цього можна зробити висновок, що територіальна сталість – одна з найголовніших характеристик світопорядку, а використання добре відомих історичних назв, як фірмових знаків, сприяє престижу, доброму іміджу та розпізнаванню на міжнародному рівні сучасних держав і народів. В нашому випадку ці імена повинні рекламуватися не тільки фестивалем "Золотий Скіф" чи пивом "Сармат", але й на науковому, дипломатичному й туристичному рівні.

В неперервному рухові української історії виділяються чотири періоди, які на основі територіальної спадкоємності утворюють зв‘язану проміжними етапами послідовність. Початковий, як вже було сказано, це Велика Скіфія, поліетнічна за складом населення, синкретична за віруваннями, але об‘єднана спільною долею, і єдиною скіфською культурою країна. Ретельне дослідження праці Геродота з використанням досягнень археологів дало можливість відтворити її географічну карту, окреслити зовнішні кордони, ідентифікувати важливі топографічні орієнтири. Оскільки книжка "Велика Скіфія–Оукраїна" – малотиражне видання, для читачів "Дзеркала" я даю короткий опис кордонів нашої стародавньої країни.

Південний кордон від гирла Дунаю йшов Лукомор’ям до Дніпра і далі продовжувався до мису Сарича, де й сьогодні фіксується найпівденніша точка Скіфії-України. Рівень Чорного моря в часи Геродота був на 5 м нижче нинішнього, Сивашу не існувало, Меотида (Азовське море) вважалась прісноводним лиманом, а нинішній Крим не виділявся у півострів і був просто крайньою частиною європейського материка, який відокремлювався від азіатського Боспором Кіммерійським (Керченською протокою). Лінія м. Сарич (Баранячий лоб) і м. Карамбіс на південному (нині турецькому) березі ділила Понт Евксинський на два моря – західне і східне. Тому з виступу Таврійських гір м. Сарича починався східний кордон Скіфії, спочатку приморський, потім через Меотиду до гирла Танаїсу (Дону), далі його течією до Цимлянського броду, а звідки вододілом поміж Танаїсом Скіфським (Сіверським Дінцем) і Танаїсом Сарматським (Доном), фактично по межі нинішньої Луганщини і Воронежчини, до вже вказаного Слобожанського вододілу, де й змикався з північним.

Як бачимо, в основному це територія Степу і Лісостепу нинішньої України. В степовій частині Румунії і в Молдавії, а також в низовій області Війська Донського вона виходить за нинішні кордони, а от на півночі й заході ще не пройшов процес втягування населення і території Полісся, Волині, Прикарпаття і Карпат в межі єдиної причорноморської країни.

Як тільки Римська імперія охопила більшу частину Західної Європи і просунулась в її центр та на схід, перетворивши Паннонію і Дакію на власні провінції, та закріпилась на північному березі Понту, в тому числі в Тавриді в грецьких полісах, в період з ІІ до V ст. н.е. почався другий підйом Скіфії, за римською термінологією – Європейської Сарматії, і в тих самих кордонах. Отже, і римляни усвідомлювали приналежність нашої країни до Європи. Була вона тоді також поліетнічна і синкретична, але досягла високого рівня інтеграції, виявом чого була яскрава черняхівська археологічна культура. У степовій Тавриді і Нижньому Подніпров’ї (на Запоріжжі) в цей час ще досить сильними залишались культурні традиції Малої Скіфії.

Микола Метьолкін пише про розграбування в Криму готських могильників; що лише одна орлиноголова поясна готська пряжка коштує близько двох тисяч доларів. У злодіїв сумління, як відомо, нема, але десь в думках виправдання типу "Все одно все це чуже і не наше", мабуть звучить. Так чому ж всерйоз не переглянути ставлення до приходу готів у Причорномор’я не с традиційної позиції "ми брати слов’яни вже тоді готам давали відсіч", а з точки зору інтегральної ранньосередньовічної європейської історії (та провести наукові розкопки на міжнародному рівні, поки ще зовсім не пізно). Бо ж її найважливіший етап – період Великого переселенням народів розпочався саме з території Скіфії (Європейської Сарматії) – і навряд чи якийсь солідний європейський вчений-історик може оминути цей факт, та оцю частину нашої (української і загальноєвропейської) історії віднести до азіатської на тій підставі, що в причорноморських степах тоді з’явились вихідці з Азії – гуни з "раскосыми и жадными глазами", які О. Блок помилково приписав скіфам.

Широке розселення антів і слов’ян в VI–VIII століттях на деякий час розмило контури стародавньої геополітичної структури. В результаті князівський період, попри багатство ознак ірано–слов‘янського симбіозу, явним виявом якого був склад пантеону Богів Володимира Великого (наявність серед них іранських Хорса і Сімаргла), а також традиційні тісні зв‘язки з Кубанню, Тавридою і Подунав‘ям на півдні (візантійські джерела навіть іменують князя Святослава тавроскіфом), не може бути номінований як третій щодо Скіфії, оскільки територіально Київська держава аж надто далеко простягла свої кордони на північ від колишніх скіфських, тобто виходила за межі скіфської територіальної моделі. Грецька назва “Великая Скуфь”, судячи з повідомлення Нестора, стосується тільки південної частини держави, тобто нинішньої України, і згадується у зв‘язку з розселенням уличів у Причорномор‘ї від Дніпра і до Дунаю.

Тільки запорожці, як істинні степовики, в кінці XV – на початку XVI століття у третій раз розпочали процес відродження власне Скіфії – Козацької (Сарматської) України з центрами у Нижньому і Середньому Подніпров‘ї. Характерно, що Запорозькі Січі розташовувались на священній землі Герри і поблизу давньої столиці Великої Скіфії в Кам‘янці–Дніпровській, а гетьманська столиця Чигирин – в землях скіфів-орачів. Козацька духовна культура, що склалась в умовах військової демократії, з глибоким пошануванням і оспівуванням величних степових могил, пошуками військової слави дуже близька за своїм характером до скіфської. Козацький Ренесанс здійснювався і в боротьбі, і в союзі з Кримом вже як середньовічною тінню Малої Скіфії. З кінцем XVIII століття цей процес припиняється. Обидві колишні Скіфії, і Велика, і Мала, не в останню чергу з причини взаємної боротьби, на два століття знову зникають за імперською завісою у всесвітньому історичному театрі. Але терміни “Скіфія” і “Сарматія” в добу Відродження, на хвилі глибокої цікавості і поваги до античності, широко вживалися в усій Європі щодо українських земель (включно з кримськими), у тому числі козацькими літописцями, і лише на початку ХІХ століття вони були витіснені з ужитку.

Нарешті, минуле століття завершилось появою в 1991 році на географічних мапах світу в четвертий раз великої причорноморської країни під назвою Україна в межах, які в основному збігаються з прадавніми кордонами Великої Скіфії, включно з Малою Скіфією – Кримом. Наш, українців, обов’язок нагадати про це Європі і світу.

Виділення цих періодів доповнює усталену зараз трьохчленну схему українського державотворення за останнє тисячоліття (князівський період, козаччина та відновлення державності в ХХ столітті), бо проявляється на значно довшій хронологічній послідовності і на основі об’єктивного територіального принципу. Такий підхід утверджує історичні права України на існування, спираючись на тритисячолітню традицію, і не залишає місця євразійським ілюзіям. Скіфсько–українська геополітична концепція є переосмисленням концепції “чорноморської”, яку свого часу розробив Юрій Липа, базуючись на спадщині Боспорського царства, і з якою, на жаль, не знайомий В. Лопатін.

Не для конституційного затвердження, а задля наголосу на спадкоємності історичної долі спільноти людей, яка складала населення перших двох Скіфій, і тієї, що вважала ту ж землю своєю Батьківщиною за козацького часу в своїй праці я вживаю термін "скіфсько–український народ". Він далекий від простолінійного ототожнення скіфів та праслов‘ян, хоча й не виключає слов‘яно–іранського симбіозу. Враховуючи ще античну традицію називати скіфами всіх мешканців стародавньої причорноморської країни, це словосполучення акумулює в собі вельми складну культурно-генетичну вертикаль, що веде до нинішнього поняття “український народ”, назва якого фактично означає “земляки”, “ті, що живуть в одній країні і мають спільну мову”.

В ньому ж закладено можливість знайти в історичній ретроспективі й аналогії до того, що нині розуміється під поняттям “політичної нації” (до якої відносить себе В. Новиков) і фіксується терміном “народ України”. Тобто в залежності від обговорюваних проблем, увага може зосереджуватись як на етногенезі українців, так і на історичних перипетіях поліетнічної і синкретичної спільноти, яку й тепер являють собою, кажучи устами античних греків, сучасні “скіфи”.

Привернення інтересу до Великої Скіфії, на мою думку автора, сприятиме утвердженню в історичній свідомості мешканців різних регіонів України почуття причетності до її величі й значимості у світовому контексті, гордості за свою Батьківщину, до чого, сподіваюсь прагнуть і В. Лопатін і В. Новиков. Сприймаючи критику останнього щодо апології поразок і необхідності вшановувати перемоги, додам – з чого треба, на мою думку починати.

Геродот, пишучи першу всесвітню історію, з величезною пошаною ставився до Скіфії і до скіфів, які, завдяки застосованій ним тактиці випаленої землі, перемогли чисельно значно переважаючого ворога – перське військо Дарія. Перебуваючи в Ольвії, він зробив спеціальну поїздку в священну місцевість Екзампай, щоб на власні очі побачити скіфське диво – великий Священий соборний казан, встановлений там царем Аріантом. Цей казан був виготовлений з наконечників скіфських стріл, знесених за наказом царя кожним скіфом. Таким найоригінальнішим чином було проведено перший перепис війська і населення Скіфії. Але не тільки.

Скіфський казан Геродот порівнює з грецьким кратером, встановленим еллінами "на честь богів" у гирлі Понту Евксинського біля м. Візантія після перемоги над персами у Дельфах, священному центрі всієї Еллади. Тобто в обох випадках йдеться про пам’ятники Перемоги, причому над одним і тим же ворогом.

Казан Перемоги як постійний пам‘ятник, що стояв у священному центрі всієї Скіфії, найкраще символізував її могутність саме тому, що був виготовлений з наконечників стріл як частини основної "національної" зброї скіфів, відомого всьому античному світові скіфського лука, а крім того конгеніально втілений у найхарактерніше знаряддя військового побуту. До речі, вираз "їсти з одного казана" не тільки у давні скіфські чи середньовічні козацькі часи, але й для вояків періоду ІІ Світової, де б вони не воювали, залишався і залишається символом бойового братерства. А війна ж з персами була виграна саме завдяки "стратегії голоду" для зухвалого ворога. З великого ж ритуального казана скіфи пили спеціально приготовлене "вино слави".

Коли Геродот каже, що "царі скіфів, ледве почули слово неволя, страшенно розлютилися” і цитує горді слова Ідантірса "моїми володарями я вважаю лише Зевса [Папая], мого предка, та Гестію [Табіті], владичицю скіфів“, то це означає, що Соборний казан, за думкою царя Аріанта, мав втілювати ідею незалежності Великої Скіфії і був не тільки пам’ятником Перемоги, але й пам’ятником Незалежності.

Гадаю, кращого символу перемог України і її незалежності важко придумати. Пора замислитись над відродженням цієї унікальної пам’ятки і утворенням в місцевості Екзампай на межі Кіровоградщини та Миколаївщини, як покути за всі розриті скіфські могили, спеціального національного парку. Певний, що за скіфським "вином слави" з великого Священного соборного казана негайно виросте черга, в тому числі туристів зі всієї Європи. Слава Україні!