Існування України, українського народу, його держави не дає спокою багатьом її громадянам неукраїнської свідомості. Не вживаю термін “неукраїнського походження”, оскільки буду вести полеміку з людиною, саме ім‘я та прізвище якої надзвичайно промовисті – Георгій Майданов.

Ім‘я “Георгій” (гр. georgos), як засвідчує сам “батько історії” Геродот, скіфи-українці (скіфи-георгої), запозичили у переселенців ольвійських греків, і має значення “хлібороб, орач, плугатар”, тобто несе найсуттєвішу інформацію про одвічну родову “професію” нашого народу. (див. “Власні імена людей”, К., Наукова думка, 1986).

“Майдан”, як і “Бог”, теж одне з найголовніших понять, успадкованих українцями безпосердньо зі скіфської (північноіранської) мови. Воно поєднує неперервним ланцюгом ментальність хліборобського народу Великої Скіфії-України з античного часу. Від просторого базарного майдану навпроти дерев‘яного еллінського храму міста Гелона на Ворсклі (попередника Києва), де скіфи-георгої та скіфи-номади обмінювали між собою товар-хліб на товар-коней, через тисячолітні традиції нашого буття і віри, через Січовий майдан із церквою та аж до початку ХХ ст., геніально передані поетичною уявою Павла Тичини (“На майдані коло церкви..., Хай чабан...”), і до нинішнього Майдану Незалежності в центрі нашої столиці та у нашому серці.

Тому, читаючи підпис під статтями, про які піде мова, “Георгий МайданОВ”, доводиться лише іронічно посміхнутись. Кому тільки те “ОВ” чи “ЄВ” не приписували останні 2–3 століття в ім‘я єдності “русской”, “славянской”, “государствєнной”, “ідеологічєской”? Так, що й Назарбаєв, і Дудаєв, і Басаєв, і Рахмонов, і Гусейнов, не кажучи вже про тисячі Хохлових, мали виглядати “вполнє русскімі”, що подекуди і траплялось.

З огляду на те, що слова “наш, наша” щодо мови й історії вживаються Георгієм Майдановим у значенні “русскій, русская”, ризикуючи помилитись, бо життя буває в сто раз хитріше за будь-які здогадки, усе ж таки схиляюсь і його випадок віднести до явища, знайомого тим українцям, яким колись скалічили найдорожчий батьківський спадок – родинне прізвище, – а разом з ним і душу.

В нинішніх умовах такі люди, особиста доля яких позначена писарським крючкотворством, а душа простирилізована ленінсько-сталінською вакциною “інтернаціоналізму”, оглядаючись навколо себе, з подивом виявляють, що й досі існують якісь дивні “націоналісти”, що називають себе “українцями”, і... – “О, Боже!”– навіть претендують на історичну спадщину, на все те, що відбувалося на тій землі, яку вони від‘єднали “штучним кордоном” від землі писарської, дорожчої Овам після вакцинації за рідного батька.

Знайомі настрої? Не вигадав я таку ситуацію, наводячи українську тінь на русскій плєтєнь, шановний Георгію МайданОВ?

– Так у чому ж, конкретно, справа, – спитає читач, – що він за чоловік той Майданов, що ви на нього так нападаєте?

Отже, “пєрчатку” кинуто і зброя вибрана, замість шпаги – газетні шпальти. Так ширші кола можна спровокувати на історичне протистояння. Що ж, виклик приймаю я особисто, Володимир Петрук, без жодних зовнішних спонукань з боку терпеливої української держави, окрім одного внутрішнього – переконання, що далі мовчати на всю цю антиукраїнську зливу публікацій неможливо.

Моя країна – Велика Скіфія–Україна – має 2,5 тисячі років писаної історії, і почав її писати не хто інший як сам “батько європейської історії” Геродот. Справді, вона дуже складна, далеко не вся добре вивчена і зведена у підручники, особливо за доби Великого переселення народів, до початків Київської держави та зразу після неї. Поле для дослідників тут благодатне. Але пробувати щось зрозуміти, читаючи переважно російських істориків – марна справа. Особливе місце займає тут М.П.Погодін. Ще за його життя М.Максимович, перший ректор Київського університету, вважав за потрібне висловити “доброму другу” все, що він думав про вигадану ним теорію. І от вже у незалежній Українській державі знаходяться люди, які намагаються її реанімувати та ще й поглибити.

Нагадаю, що суть цієї теорії полягала у твердженні, ніби за князівської доби всю “Південну Русь” включно зі столицею Києвом заселяли етнічні великороси, частина з яких у ХІІІ ст. була поголовно винищена татаро-монголами, а решта втікла на північ продовжувати там “державне будівництво”. Таким чином, вся історія, культурна і духовна спадщина Київської держави (Русі) експропріювалась, простіше кажучи, присвоювалась росіянами. А українцям на те зась, бо вони, мовляв, аж у XIV ст. прийшли з Карпат і заселили спустошені землі.

Вже більше століття, як ця псевдотеорія визнана класичною українською історіографією абсолютно хибною. Давно доведено, що ниніші українці є прямими нащадками і полян, і сіверян, і деревлян, і волинян, і бужан, і білих хорватів, і уличів, і тиверців, і всіх їхніх предків. Жодному завойовнику не вдалося українців винищити або примусити покинути їх землю. Однак, декому і сьогодні здається, що коли цього не зміг зробити Гітлер, або Сталін разом з Жуковим, то такого могли досягти половці, татаро-монголи, авари, гуни, гото-венеди або ще хтось інший у минулому.

Скористаємось цим другим римським прислів‘ям і перейдемо до головних ідей і постулатів, висловлених Георгієм Майдановим та пояснення, чому я вважаю його сучасним двійником, або послідовником Погодіна, хоч він ще у вступній врізці (№3) закликає “попитаться на основє послєдніх достіжєній наукі”, тобто, словами Тараса Шевченка, “современними огнями просвітити материні очі” – “опрєдєліть стєпєнь етнічєского родства прєдков русскіх с прєдкамі украінцєв по состоянію на VIII-IX вв.”.

При цьому він закликає робити ці спроби “бєз надоєвшіх дєшьових політічєскіх спєкуляцій, обрушівшіхся за послєдніє годи на сознаніє людєй”. Мабуть, згаданий вище епізод з присягою якраз добре ілюструє, що на тих людєй “обрушілось”. Наскільки ж Погодін ІІ сам займається історичними спекуляціями з цілком логічними виходами на спекуляції політичні, це ми побачимо нижче.

Отже, давайте таки спробуємо розібратися, які ж “современні огні” нам, українцям, засвітив Георгій Майданов. Нехай вибачать мені читачі за наступне дуже щедре цитування. В такій принциповій суперечці без цього не обійтись, бо скорочений переказ може бути потрактований як спотворення авторської думки. Крім того, далеко не всі читали “КН” з номеру в номер, отже не знайомі з контекстом. Переклади робив я сам, свідомо залишаючи термін “русскій” і похідні від нього як в оригіналі, аби читачі відчули, яка гра ведеться навколо цих слів.

Першу публікацію Г.Майданова присвячено розвінчанню дунайської теорії походження слов‘ян літописця і патріота Києва Нестора. Протягом всіх чергових подач вона виставляється як основна і головна на сьогоднішній день (тобто, грає роль печі, від якої танцює автор).

З якої “неполітизованої” позиції починає свої міркування він сам видно вже хоча б з такої фрази: “до 1097 р. колись єдина Русь розпалась на ефемерний “союз незалежних держав”, доля яких добре відома, але мало повчальна.”. А закінчує свій вступний “антинесторівський розділ” так: “зміна політичної орієнтації... привела в кінцевому рахунку до виникнення на півночі колишньої імперії Рюриковичів “третього Риму”, столицею якого стала Москва, заснована колись далеким “отприском” візантійських імператорів з роду Мономахів – Юрієм Довгоруким” (№3).

Отже, танцюємо далі від печі: “На підставі повідомлень “Повісті временних літ” про переселення всіх східних слов‘ян з Дунаю в русской історіографії і в русской національній свідомості міцно встановилась думка, що русскіє, українці й білоруси не тільки єдиновірці, але й “кровні брати”, предки яких в якись давні часи (вони ніби губляться у пітьмі віків) жили єдиним племенем десь на берегах Дунаю, поки їх звідти не вигнали “волохи”. (№14).

Що ж, нам це давно відомо. А в класичній українській історіографії та в українській національній свідомості, які Георгій Майданов ігнорує, також давно і міцно встановилась протилежна думка про своє окреме відрубне походження, хоча ”політизовану офіціозну історіографію”, тобто, великодержавну російську це справді не влаштовувало.

Проте незалежно від політизації, в надрах власне російської історіографії поступово почали накопичуватися факти, що в корені суперечили таким уявленням, що й константує Г.Майданов:

Далі йдуть певні міркування з характерним реверансом: “Зрозуміло, це відкриття, що в корені змінює наші уявлення про передісторію і ранню історію східних слов‘ян, не зустріло хоч трохи помітного ентузіазму в наукових колах...”. Причину такого явища автор бачить не у великодержавній політиці, а в егоїзмі тих, хто вже встиг, розробляючи традиційну версію, одержати вчені ступені й посади та не хотів їх втрачати.

Нарешті, підходимо до висновків: “З цього всього випливає, що загальноприйнята в русскій науці рання історія східних слов‘ян, основана на повідомленнях русского літопису, не відповідає історичній дійсності.. Таким чином, тільки в кінці ХХ ст. русскіє дослідники нарешті прийшли до давно назрілого висновку, що “єдиного” східнослов‘янського етносу зі спільною “древнєрусскою” або “східнослов‘янською” мовою ніколи не було і в принципі не могло бути з тої простої причини, що у предків русскіх, українців і білорусів не було спільної прабатьківщини, де вони могли б сформуватись в єдиний народ з єдиною “древнєрусскою” або іншою мовою...” (№14).

– Ну, маєш, – скаже український читач,– дійшло ж таки. Поки про це саме два століття говорили й писали українські історики, так не вірили. Не могли остаточно повірити й сформулювати у такій відвертій формі навіть після 1982 року, коли вже вийшов чи не найголовніший том з 20-томника Археологии СССР “Восточные славяне в VI-XIII вв.” (підготований В.В.Сєдовим). Там увесь зібраний найновіший археологічний матеріал включно із згаданими вище у цитатах здогадками-міркуваннями ніби-то вже давав можливість зробити кардинальні висновки, але треба ж було зберегти будь-що “єдіноє государство–пространство”, а тому як вступ, так і висновки академічного видання залишись таки “політизованими”, тобто, за старими схемами. І так аж до 1991 року, коли “обрушілось” все, що здавалось таким міцним і непохитним, в тому числі й теорія єдиного етнічного походження “східних” слов‘ян.

Ці нові археологічні дані, що геть перевернули старі концепції, не лишились непоміченими й в Україні ще у 80–ті роки. Щоправда, бурхливі перші роки незалежності не давали можливості зосередитись на теорії та викласти її на папері, бо всю уяву заполонив процес живого відродження та творення Української держави. Коли цей процес вже застабілізувався, прийшов час осмислення і підсумування. Спочатку в часописі “Дукля” №6 за 1997 рік, а потім у окремій книжці “Країна Великочудія” (К., Логос, 1998), ще до публікацій Георгія Майданова, мною були проаналізовані наслідки, до яких вели здобуті археологами, мовознавцями та антропологами найновіші дані.

Традиційним уявленням про розселення у Східній Європі слов‘ян з півдня на північ, протиставлена нова глобальна геополітична концепція розселення балтійських венедів з заходу на схід, що привела до утворення північної словенсько-фінської федерації з участю й норман-варягів. “Ранньосередньовічну історію Північної Федерації логічно починати не з посилення Москви, і не з завоювань Києва, і не з закликання Рюрика чи формальної постановки питання про державність як таку (улюблена тема марксистсько-ленінського періоду в історіографії), а з заселення венедами Пскова, Ізборська, Старої Ладоги, Новгорода. Цей алгоритм – спочатку просування озброєнного населення, а слідом за ним і конкретних державців, неодноразово повторювався в історії нашого войовничого сусіди, як і прямі воєнні походи” (“Країна Великочудія”, ст.49).

Коли б Георгій Майданов був справді русскім, а не антиукраїнським істориком (вважайте, що я це кажу авансом), то його думка теж би працювала у напрямі пізнання істинної історії заселення реальної країни з своєю етноутворюючою територією на півночі Східної Європи. Тоді нам не довелось би вести цю полеміку. Я цілком згоден, наприклад, з таким його от висновком: “Русскоязичні словене формувались у абсолютно інших географічних і політичних умовах, не маючи етнічних звязків з предками українців” (№14).

В цьому він безумовно правий. Більше того, новоздобуті факти, справді, настільки змінюють усталену традицію, корінним чином перевертаючи всю історичну картину, що потрібен певний час поки наукові аргументи перетворяться на загальновизнані образні уявлення, доступні для широких кіл. Ось деякі з таких ілюстрацій, придуманих мною для живого сприйняття цієї нової глобальної геополітичної концепції:

“Якщо завоювання колосальної, багато раз більшої за Північно-Східну Європу території Сибіру почалося з переходу Уральського хребта Єрмаком з загоном в 540 козаків і 300 ратних людей, то венедське (з домішкою або й під керівництвом норман, які проникали сюди ще раніше, судячи з інформації Іордана про фінські народи) завоювання східноєвропейської Рівнини від Балтики до Уралу почалось з таких же, фігурально кажучи, 500 і 300 чоловік, які припливли на десятку кораблів в устя водської річки Нороми (Нарви), дістались нею до великого (Чудського) озера і поставили перші зруби Пскова та Ізборська в кінці VII–го ст. А в кінці VIII–го те саме зробила друга хвиля венедських і варязьких переселенців-завойовників – пропливши по річці Неві і озері Нево, заклали на його притоці Волхові Ладогу, потім захопили озеро Ільмень і поставили вже в усті Волхова друге городище (тепер умовно зване старим “Рюриковим”), біля якого й виросло нове місто Новгород. І так озеро за озером “прихопили і освоїли” увесь той озерний прибалтійсько-фінський край.

Нас же не дивує, що заселення європейцями цілого індіанського американського континенту почалося з декількох кораблів Колумба, мусимо звикнути до думки, що й заселення безкрайньої лісової Фінської землі, що займала всю Північно-Східну Європу, почалось аналогічно. Зрозуміло, отже, чому дослідники постійно зауважують, що археологічних пам‘яток на шляху переселення західних поморських венедів на схід суходолом нема. Бо марно їх шукати на землі чи у землі, їх пам‘ятають хіба води Балтійського моря”( “Країна Великочудія”, ст.49–50).

І починається розкрутка іншої неопогодінської геополітичної концепції під назвою

Починати історію з власної території не в правилах русскіх істориків, як представників офіційного, так і добровільного призову. Будь вони американцями, неодмінно починали б її не з кораблів Колумба, і навіть не з тих, якими англо-сакси припливли до Британських островів, а принаймні з Нижньої Саксонії. Того морського узбережжя поблизу Данії, що було батьківщиною не тільки для англо-саксів, але і для балтійських венедів, знане як Помор‘я (Померанія). Можна було б почати і від римлян на Британських островах, та обгрунтувати теорію “третього Риму” у новому світі, бо ж таки у Вашингтоні, а не у Москві стоїть майже римський Капітолій та панує майже римське право.

Я б ще додав, що у сім‘ї не менш гордих варягів теж спостерігається така тенденція – після того, як англо-американці розділились з німцями, і вони поперемінно прагнуть поглинути один одного. Так Гітлер хотів захопити Англію і навіть Америку, а вони, в свою чергу, окупували на деякий час Німеччину. А “неефемерному” СССР треба було і НДР не віддавати, а просто пояснити, що русскіє-венеди на своїх ісконних землях у частині Померанії відновили свою законну владу.

Жарти жартами, але тут і не до жартів. Бо державні польсько-російські стосунки з ІІ ст. н.е. то тільки приступ до українсько-російських, заради чого все і писалося.

Був такий період, коли німецька історіографія всю середньовічну історію Європи від занепаду Римської держави зображала як добу германського штурму і натиску. Так готи (остготи і вестготи) розумілись і зображались не як народ сам по собі, а як безпосередні предки сучасних німців. Для України це також мало прямі наслідки. Чому, скажімо, під час останньої війни німці столицю Рейхскомісаріату України помістили у Рівному, а не деінде?. А тому, що саме на Волині було знайдено пряме підтвердження перебування там готів – наконечник стріли з готським написом. А коли німці захопили Крим, то перше, що робили, збирали всілякі матеріали, в тому числі й археологічні по музеях, про перебування остготів в Тавриді. Для чого? А для того, щоб обгрунтувати перед світом свої загарбницькі плани, довести, що вони володіли Кримом на багато раніше, ніж будь-які слов‘яни взагалі.

Однак, обидва ці історіографічні тенденції були протиставлені одна одній. Скажімо, завжди наголошувалося на ворожих стосунках антів і готів. Стосунки росіян і німців у ХХ столітті виводились прямо від протистояння цих двох відомих з праць Йордана народів. Робився прямий тиск на археологів, аби вони не публікували матеріалів, які б свідчили про перебування готів на території Брестської області, Волині та України в цілому. Ледве пробив собі дорогу Ю.В. Кухаренко, опублікувавши дослідження “Могильник Брест-Тришин” з досить широкими висновками та чисельними картами (М., “Наука”, 1980). Однак в той же час у Криму біля Фороса бульдозерами свідомо нищився інший надзвичайно цінний готський могильник в і‘мя розбудови гаражів (!) Академії наук СССР, з таємною метою применшення значення готів в історії Криму.

Так було доти, поки Україна не стала незалежною державою. Як ми розуміємо, для того, щоб це ніколи не сталося. З аналогічних міркувань замовчувалися або, точніше, просто не робилися публічно кардинальні висновки із здобутих археологами “венедських” матеріалів.

Нині ситуація інша. Тепер, принаймні зусиллями Георгія Майданова, робиться пряма спроба поєднати історичні зусилля колишніх пангерманістів та сучасних панрусистів, зберігаючи про око тінь суперництва.

З врахуванням виявленого балтійсько-венедського походження новгородських словенів та псковських кривичів, походи готів в Україну і Північне Причорномор‘я включно з Кримом зокрема, а далі й по всій Європі аж до Риму зображаються як спільне героїчне минуле готів і венедів тотожних “русскім”.

Поглянемо, яку ж козирну карту виклав Г.Майданов.

Аби максимально посилити венедську гордість, підтвердити теорію “третього Риму” та створити відповідне тло під задумане виселення українців з України, всю другу подачу (№6–7) він присвячує народу-завойовнику – балтійським ругам, яких він ототожнює з народом Русь (Рутенами), а відтак і з “русскімі”. Етимологію ругів веде від ніби-то германської їх назви, що означала “большіє люді, єдящіє рожь” (така назва розділу 3) на відміну від самих германців, які відповідно були маленькі та їли ячмінь.

Прошу звернути увагу на згадку про Карпати, де саме за переконаннями М.Погодіна та Г.Майданова, усі бурхливі віки відсиджувалися предки українців. В дійсності, готи не Карпати огинали, а рухалися вздовж Вісли і Бугу через мазовецькі болота на Волинь і далі у Подніпров‘я і Подністров‘я.

У Причорномор‘ї ролі готів і ругів поділились. Готи зайнялись державним будівництвом: “ на кінець ІІ ст. н.е. друга хвиля переселенців з берегів Балтики під егідою готів на чолі з королем Філімером утворила поліетнічну державу, яка вже на початок IV ст. охоплювало територію сучасної України, Крима, Молдови, розповсюджуючи свій вплив на фінські та балтські племена.”

зрозуміло, держави “ефемерної”, а руги стали місіонерами християнства у формі аріанства. Цій версії він надає вирішального значення.

Переможні ругами-русами: “Дослідники вважають, що руги належали до так званого “королівського племені”.

Для поставленої мети Г.Майданов готовий навіть пожертвувати колишніми балканськими мареннями В.В. Мавродіна – як предки русскіх перекроїли всю карту південної Європи. Все одно – Югославія вже розпалась, Болгарія прагне в НАТО і цих південних слов‘ян в Росію не загребеш: “Слід звернути увагу на той факт, що історія південних слов‘ян (склавінів), завоювання ними Подунав‘я, Карпат і Балкан не має до історії північних слов‘ян венедської групи (словене) ніякого відношення - це історія зовсім інших, етнічно чужих один одному і словенам народів, багато років своїм слов‘яноязичієм і православієм затруднявших пошуки моменту істини в слов‘янському етногенезі (от, хто, виявляється, винен – В.П.), тим більше в панславістських цілях її в упор не бачили.”

Тепер вже побачили! А тому прихильників “двуязичія” в Україні, в тому числі тих, що проживають за її межами, особливо нервує постановка питання про корінний статус українського народу. Георгій Майданов висловлює цю думку з розмахом: “У Східній Європі нема ні одного народу, який міг би без натяжки сказати про себе, що він “корінний”. Всі ми – нащадки завойовників та переселенців”.

Так, досить яскравими фарбами малюється образ “чужого” венедам-словенам народу. Тепер вже Григорій Майданов готовий слідом за Миколою Погодіним та на догоду нинішнім політичним українофобам, що висувають ідею розчленування Великої України та локалізації її до розмірів України Західної, відповісти на питання

Як на мене, то дух М.П. Погодіна вже присутній, а визнані всіма беззаперечні докази, що саме українці є прямими нащадками і киян, і полян, і сіверян просто ігноруються. Між іншим ім‘я М.А. Максимовича Г.Майданову відоме. Саме його, а не Погодіна він згадує, посилаючись на статтю “О названиях Россия и Малороссия”.

А вже де ті “русскоязичні” взялися у імперії Германаріха, відповідь у Георгія Майданова була дана наперед! Вони вже ж обмили чоботи в теплому Чорному морі!

Зрозуміли тепер, хто справжній хазяїн на нашій не своїй землі? А які стратеги ті венеди! Зайти з флангів – це ж який військовий маневр! Поки кривичі десь там пробивалися крізь ліси на півночі та “обустраївались”, тут на Дніпрі й Десні вже повним ходом йшло будівництво Русі, тобто, Русского государства.

І де поділось оте фальшиве застереження та постійні нагадування про небажану заполітизованість науки. Так і чути у вухах заклики: “Будуйте свою Україну отам у Карпатах, в крайньому разі на Волині, а от вся Велика Україна, вже починаючи від Поділля і до Криму та всього Півдня і Лівобережжя включно з Києвом – тож “ісконно русскіє зємлі”, ще з ІІ ст. н.е., а може ще й раніше.

Нехай хтось мені закине після цього, що Георгій Майданов не антиукраїнський історик і не двійник Погодіна, як я його назвав спочатку, а це ж далеко не всі його перли. Свого гуру він явно вирішив перевершити.

Дивись продовження: "А я отак свистю та їх виводжу, виводжу, виводжу".