Тому вистругав собі не простий свисток, а дулібський – на дуду схожий. Намагаючись скласти з різних уривків потрібну йому мелодію, ухопився за повідомлення Нестора про аварів, які “примучаша дуліби, сущая словени...”. Треба ж було й для нас родовідну придумати. Тож і придумав – ототожнив предків усіх українців з дулібами і вивів їх у VI ст. у обозі аварів на захід.

Потім, згадавши загальновідомі речі, що дуліби були відомі і у Чехії, і у Словаччині, і на Середньому Дунаї, і навіть у Західній Німеччині, зачислив їх у аварські війська. Далі полоскотав собі вуха своєю ж пісенькою про daudlaib-ів. Мовляв, предки українців зайняли місця тих героїчних германців, що за прикладом готів і венедів, ходили у ІІ ст. до Чорного моря будувати імперію Германаріха на українських землях. А коли повернулись на свої “ісконниє” землі, так повиганяли тих “непроханих спадкоємців чужого” (таке значення слова daudlaib німецькою мовою).

Змінивши регістр, тобто, перескочивши з німецької на латинську і замінивши daudlaib-ів на sсlav-инів, та насвистуючі про франко-аварські війни Г. Майданов дійшов до найвищої ноти і вивів точну дату нашого народження: “У 796 р. маркграф Еріх Фріульський наніс аваро-склавинам остаточний вирішальний удар десь у районі сучасного Ужгорода, припинивши існування Аварського каганату і “косвєнно” поклавши початок українського етносу” (№14).

Треба просити шановного О.О. Омельченка не забути пам‘ятника Еріху Фріульському спорудити десь так недалеко Ольги і Богдана. За відсутністю майдану Ужгородського, хоча б на майдані Львівському. Шкода от тільки, що ми такий ювілей пропустили – 1996 року могли б відсвяткувати 1200-річчя віднайдення своєї Батьківщини! Солідна дата, навіть більша ніж в угорців на цілих 100 років. Поставили б столи спільні на Ворітському перевалі та й згадали як ми з Європи на схід від франків тікали, а угри на наше місце у Європі дорогу в княжому Києві питали.

Ухопившись за далеко не однозначне повідомлення Нестора про те, що “дуліби живяху по Бугу, де нині волиняни”, яке допускає, принаймні, декілька тлумачень з врахуванням можливості зміни назви, розширення території, спадкоємністі племінної, союзно-територіальної, часу сформування кожного з племен чи об‘єднань, він робить категоричні, але практично ні на чому не засновані висновки: “Після розгрому франками в 796 р. ставки Аварського каганата у верхів‘ях Тиси на території Волині, до цього часу близько 200 років безлюдної, появились предки українців - древляни і волиняни, що явно являли собою залишки аваро-склавинських військ” (№14).

Єдине, що тут дуже яскраво виявляється, то це надумана національна зверхність Г.Майданова по відношенню до українців. Руґам, від яких він виводить нинішніх “русскіх” в Росії та “русскоязичних” в Україні, Г.Майданов приписує “чувство прєвосходства”. За його домислами, саме з цим почуттям поверталися “русскоязичниє руґі” з далеких походів у Рим через Крим до рідної Померанії. Це після 5–ти століть блукань по Європах, щоб у наслідок таких подвигів назавжди зникнути як прибалтійський народ. А от предки українців, за Г.Майдановим, являли собою якісь “залишки військ”, союзні аварські недобитки, що приплентались на Полісся, у безлюдні волинські ліси, раніше геть від них же очищені тими ж обрами (аварами). Треба розуміти не лише по Бугу, а й по Стиру, Горині, Случі, Уші, Тетереву аж до древлянської столиці Іскоростеня, близького до Києва Малина та теперішнього Чорнобиля в придачу.

Очевидно, згадане “чувство” й було головним аргументом, яким керувався Г.Майданов в своїх дослідженнях, а не пошуком історичної істини. При цьому він робить спробу застарілими археологічними даними підкріпити свою версію: “Тільки з приходом на Волинь на початку ІХ ст. нового населення в особі древлян і волинян тут поновилось господарська діяльність. Хіатус (розрив у часі, виражений стерильним (незачепленим) шаром грунта з осівшого на покинутих поселеннях пилу) між загибеллю празької культури і її поновленням під новою назвою Луки-Райковецької складає близько 200 років” (№14).

Треба сказати, що хіатуси в Україні – взагалі улюблена тема всіх духовних нащадків Погодіна. Зрозуміло, що коли відкриваються нові археологічні культури, то після цього минає значний час аж поки встановлюється ареал їх поширення, взаїмозв‘язки у просторі і часі. Але якщо кращі українські археологи та історики завжди докладали усіх зусиль, щоб довести неперервність нашої історії, то їх супротивники навпаки – всіляко намагались і, як бачимо, намагаються її пошматувати, розірвати на несумісні куски.

На сьогодні наша територія вивчена настільки, що можна абсолютно переконливо стверджувати, що жодного 200-річного “хіатусу” в І тис. н.е., ані в 4–5 ст. н.е. (теж улюблена тема антиукраїнськи спрямованих дослідників) між культурами черняхівською та пізнішими пеньківською й корчацько-празькою, ані у 7-8 ст. н.е. між останньою та культурою Луки-Райковецької не було. Достатньо уважно переглянути капітальний тритомник “Археології Української РСР” (Київ, Наукова думка, 1971-75). Були хіба-що певні наукові лакуни (недостатньо вивчені періоди), які поступово заповнюються. Назву свіжіще видання, де все це чітко доведено та ще й викладено на “общєдоступном язикє”: “Этнокультурная карта територии Украинской ССР в І тыс. н.э.” (Киев, Наукова думка, 1985). Не зайве буде помітити, що зазначена колективна монографія, як сказано у передмові, є “вичерпним довідником з археології УРСР І тис. н.е.”, а написали її широко відомі вчені В.Д.Баран, Є.В.Максименко, А.Т. Сміленко, Л.В. Вакуленко, Д.Н.Козак, Б.В.Магомедов, Р.С.Орлов, О.В.Пархоменко, С.П.Пачкова, О.М.Приходнюк, О.В.Сухобоков, Р.В.Терпиловський та С.П.Юренко.

Отже, якщо хіатус таки є, то не в Україні, а у знаннях гаспадіна Г. Майданова. Чи може й ці названі фундаментальні праці писали автори, які “вряд лі достаточно хорошо знают історію своєго народа і своєй родіни”?

Правда, ретельно працюючи зі словниками (подає перелік з 5 назв, в тому числі “Етимологічний словник української мови”), помітив він спільні слова і з русскім язиком. Пояснення ж дає ... перенесенням стосунків між українцями і русскімі на територію України в V–VI ст., в той час, коли ще нога жодного венеда-словена не ступала на береги Фінської затоки у північних чудсько-фінських землях, на яких утворилась згодом нинішня Росія та виник новий фіно-слов‘янський народ. Оголосивши попередньо антів нащадками русскоязичних ругів-русів, далі він заявляє таке: “ Можливо, в якості покорітєлєй дулібів якась їх частина увійшла в склад предків українців разом зі склавинами й аварами, внісши в українську мову деяку долю древнєрусской, венедської за походженням лексики”.

Бачите, як воно було в нашій історії? Вони, виявляється, ще наших предків покорялі і отак покорітєлями й сіли на нашу шию ще півтори тисячі років тому, а тепер закликають нас лікуватися від “націоналістічєской болєзні”. А може то у Вас, гаспадін Г.Майданов, трохи хвора уява чи болєзнєнноє воображєніє?

В такій же площині русско-українських відносин висвітлюються й стосунки між полянами й деревлянами. Підганяючи під наперед задану концепцію, Г.Майданов поселяє в Києві “русского Змєя Горинича”, бо він, мовляв, жив на горі Щекавиці. Припустимо, хоча є дуже серйозне дослідження Б. Рибакова, де він те ж прізвисько “Горинич” виводить зовсім не від гори, а від річки Горинь на Волині, далеко від Києва. Та враховувати варіанти, то ж порушити таку струнку теорію повсякчасної переваги русскіх над українцями на їхній же землі, в яких би образах вони не виступали. Відповідно й перекручується все, що під руку попадеться: “в українських міфах пізньої традиції Змій, що спустошував землі сучасної Житомирщини і вимагав собі в жертву молодих хлопців і дівчат, жив саме у Києві. Чому? Тому, що етнічно й ідеологічно поляни були чужді древлянам”.

Так один розповідник-правобережник казав: “Від Житомира до Києва Кузьма за плугом ходив...”. А другий, лівобережник, те ж саме оповідав трохи інакше: “Проорали рівну борозну аж від Чернігівської губ. та прямо до Дніпра. Як доорали до Дніпра, змій дуже втомився й хотів пити...”. Те ж саме й на Київщині (вже ісконно полянській землі оповідали: “Коло Києва таку канаву проорали, що й досі є великий превеликий рів”, “...І оруть тею Змією, оборують Київ і такі велики скиби повернули – завбільшки як церква”.

Літературна Україна № 30, 27 серпня 1998 р.

На головну сторінку