Загальна редакція і передмова
Петра Осадчука

НОВЕ ПРОЧИТАННЯ ІСТОРІЇ

Невелика за обсягом і щільна за змістом та проникненням у глибину історії книжка Володимира Петрука включає всі передумови для того, щоб стати сенсацією. Вона, без сумніву, вибухне як бомба, в свідомості людей імперського виховання і мислення, що досі не сумніваються: історія держави російської цілком поглинає українську історію і сягає в минуле за межу тисячоліття. Водночас вона викличе подив або шок у пересічних, сказати б, начебто налаштованих на українські інтереси громадян, чиї історичні знання і відчуття виколисалися в міфічній колисці трьох братніх народів, якою ніби-то була Київська Русь.

Перш ніж висловитися щодо стержневої ідеї наукового дослідження В. Петрука, яке міцно оперте на запропоновану ним нову геополітичну концепцію і неспростовні аргументи і факти, повинен сказати про природу такого політичного явища, як погоня імперських істориків та ідеологів тоталітаризму за минулим і давноминулим з метою його зміни, заміни та переінакшення.

Навіщо? Задля обслуговування своїх невідкладних потреб і досягнення далекосяжних політичних цілей.

Нині в складних умовах будівництва незалежної демократичної Української Держави, коли над суспільством тяжіють стереотипи імперського минулого і вчорашньої Системи, про це треба говорити на всіх перехрестях, відкривати людям очі, аби вони зуміли знайти для себе вихід з лабіринтів минулого, усвідомили свою сутність і, нарешті, добулися до свого майбутнього.

В сталінську добу широко відомою була пісня, в якій особливо виділялись слова “ми покоряєм пространство і врємя” – універсальна формула імперської тоталітарної держави. Простір справді підкоряли в буквальному смислі слова: армія Муравйова, послана в Україну Ульяновим-Леніним, захоплює Київ і топить в крові Українську Народну Республіку. Ошаліли червоноармійці Фрунзе, повторюючи діяння царських сатрапів-генералів, вдруге завойовують території Центральної Азії. Більшовик Орджонікідзе виконує роль провідника загарбників на свою Батьківщину, внаслідок чого 1922 року перестає існувати незалежна Грузія, гинуть тисячі й тисячі співвітчизників яничара-запроданця...

Словом, більшовицька імперія, як і її попередниця імперія Романових, починала з “підкорення простору”. Оспівавши перші “успіхи”, продовжувала свою чорну справу – згідно з ганебним пактом Молотова-Ріббентропа анексувала прибалтійські держави – Литву, Латвію, Естонію, поскубала Фінляндію та прихопила Західну Білорусь і Західну Україну, а на додачу й Молдову.

Отже, з високим поняттям “простору”, здається, все ясно. Та й тепер без кінця чуємо про єдиний інформаційний, культурний, воєнний, економічний, повітряний, релігійний, євразійський, прикордонний, тобто, все той же імперський простір.

А як з підкоренням часу? Більшовики спочатку кинулись опановувати сучасність – зайнялися знищенням “ворожих” класів, політичних супротивників, згодом “всіх попів”, кронштадських моряків, українських селян та козаків з кубанських, а заодно й донських станиць, казахських кочовиків, а далі різних мастей незчисленних “ворогів народу”. Взялися й за майбутнє – відкинули “царство небесне” і пообіцяли всім, “хто буде з нами, а не проти нас”, Царство Земне – світле комуністичне майбутнє. Але реалізація цих доктрин, впровадженню їх у масову свідомість заважало минуле і давноминуле, які треба було також підкорити, при чому якнайшвидше й головне – остаточно.

Тоталітарна Система, засвоївши імперські методи царської Росії, діяла рішуче і досягла гігантських “успіхів”. Минуле – історія, релігія, література, мистецтво, архітектурні пам`ятки – зазнало нечуваної екзекуції, переінакшення і фальсифікації. Минуле подавалось сучасникам в суворо дозованих порціях і у вигляді, потрібному Системі – тисячі видатних імен викреслено, бібліотеки спалено, мільйони документів знищено або сховано так, щоб ні одна жива душа не знала про їх існування. Всі засоби масової інформації – книжки, газети, журнали, фото, кіно, радіо, потім телебачення – все було під жорстким і всюдисущим контролем.

У довірливих, бо засліплених, і невтаємничених, бо застрашених, громадян мало скластися враження, що весь попередній розвиток народу, до якого вони належали, і всього людства в цілому був спрямований виключно на одне – формування передумов для створення “найпередовішого” у світі терористичного насильницького ладу під проводом комуністів.

Не дивно, отже, що в таких умовах Київська держава подавалась як складова історія Росії, ледь не всі українські гетьмани виявились зрадниками, патріоти України, борці за її волю – ворогами українського народу і т.д. і т.п. Тільки за роки державної незалежності України стали доступними сотні книг з історії, філософії, літератури, мистецтва, які впродовж довгих десятиліть були вилучені з науково-культурного обігу. Відкрито раніше засекречені архівні документи, в тому числі й більшовицьких вождів, оприлюднені страхітливі діяння репресивних служб і компартійних чиновників, прочитавши які, ми вжахнулися, по-іншому подивилися навколо себе, в іншому світлі побачили своє минуле і той світ, в якому живемо.

Навіщо “імперії зла” потрібно було підкорення простору і часу? ПРОстору, щоб поширювати у світі свої маньячні ідеї, заселяти все нові й нові території носіями цих ідей, а часу – для того, відірвати людину від попереднього розвитку людства, де діяли природні форми еволюції, успадкований досвід поколінь, предковічна культура і мораль, релігія, а не голі соціальні доктрини і економічні схеми марксизму-ленінізму. Врешті, для того, щоб створити новий тип людини “гомо совєтикус” – без родоводу, без коріння, без національної самосвідомості, тобто, без усвідомлення себе як учасника безперервного історичного процесу розвитку власного, Богом даного, народу.

Саме тому, стверджує видатний французький письменник Альбер Камю, всяка імперія, підкоривши простір, береться за підкорення часу. Вона ладна відкинути будь-яку загальноприйняту істину, доведену розвитком цивілізації, і тому заперечує історію. В нашому випадку йдеться про послідовне перекреслення імпершовіністами історії України.

Імперська тоталітарна система, не маючи змоги відразу загарбати цілий світ, здійснити всесвітню революцію, переносить її в минуле, причому не лише в національному, але й всесвітньому масштабі, щоб знищити те минуле, яке заважає їй в сучасному маніпулювати свідомістю людей та проводити соціальні експерименти за допомогою всесильних, як хвалькувато переконували вожді, тому, що “правильних” догматів.

За життя мого покоління ми переконалися, що партійні керманичі займалися навіть постійним перелицюванням історії ВКП(б)–КПСС. Досить перегорнути сторінки відповідних підручників за останні тридцять років: при Хрущові переглядалось усе, що було при Сталіні, при Брежнєві – те, що було при Хрущові, при Горбачові– те, що було при Брежнєві. Отже, спотворювалась не тільки давня, але переінакшувалась і новітня історія. Так формувалась суспільна свідомість, заснована на доктринерстві й політичних фікціях.

Цим самим займаються нові більшовики, що звуть себе комуністами або соціалістами, використовуючи в дезінформованих масах людей благодатний для них ґрунт вчорашніх міфів і стереотипів, витворених тоталітаризмом. Тому процес очищення істини, відновлення історичної правди йде набагато важче, аніж реструктуризація економіки і переорієнтація виробництва на ринкові відносини. Виявляється, технологічні лінії легше замінити, ніж витіснити з голів закомплексованих людей хибні стереотипи й фальшиві цінності.

В цих нових суперечливих умовах, як наслідок системного вивчення багатьох наукових джерел з різних дисциплін про минуле, до читача приходить унікальна робота В. Петрука. Уявляю собі, як зреагує який-небудь лідер ліворадикальної організації не тільки в Донецьку чи Криму, а й у самому Києві, прочитавши цю книжку –він неминуче скаже десь так: – Не чіпайте спільну історію братніх народів! Таке може написати лише націоналіст, ворог споконвічної дружби українців, росіян і білорусів...

Щось подібне ми вже чули не раз і не двічі. Ще в минулому столітті так само реагували на появу статті М. Костомарова “Двє русскіє народності” (Петербург, журнал “Основа”, ч. 3, 1851). Та настав час заглиблення в нашу справжню історію. А ті, хто досі з затятістю “визволителів”-завойовників ладні співати “Ми покоряєм пространство і врємя”, мусять зрозуміти: нині і простір не той і час змінився.

А тепер конкретніше про прецікаве дослідження В. Петрука і його нову, науково обґрунтовану геополітичну концепцію.

За задумом автора, ця книжчина покликана істотно, якщо не докорінно, змінити уяву широкого загалу про походження сусідніх з Україною білоруського і російського народів та виникнення країн – Білорусі й Росії. За совєтського періоду постановка цього питання супроводжувалась традиційною, затвердженою на рівні ЦК КПСС, термінологією про “три братні східнослов`янські народи”. Крім того, панувала усталена в умовах “найпередовішого вчення марксизму-ленінізму” архаїчно-міфологічна теорія про Київську Русь як державу-колиску, яка ті народи породила і виколисала. Звичайно, роль старшого брата відводилась “великомуросійському народу”, а українці й білоруси ходили в “братах молодших”.

Але от приходить 1991 рік. Ситуація кардинально змінилася, Україна стала незалежною державою. Поступово замовкають жириновські, бабуріни й лужкови. Росії ще довго доведеться звикати до факту існування України, не тільки як окремої держави, але й країни з глибоким історичним минулим, яке раніше вона приписувала собі.

Звичайно, й українські історики не сидять склавши руки. Окрім масового перевидання раніше недоступних праць, вони намагаються боротись з колишнім колоніальним станом “української радянської” історичної науки, виробити нову концепцію як власної історії, так і, в міру необхідності, історії російської та білоруської. На недостатній обізнаності, а ще більше на тенденційному, і, на жаль, досить глибоко закоріненому розумінні походження народів, паразитують численні антиукраїнські організації типу “Славянского єдінства”, які мріють слідом за Білоруссю повернути й Україну до єдиної держави, а українців остаточно перетворити на малоросів.

Однак, на цьому нелегкому шляху українських істориків підстерігають пастки, розставлені колишніми хазяями в науці. Так, бажання встановити справедливість у теорію “трьох східнослов`янських народів” приводять до простої заміни позиції: був старшим братом російський народ, а став український. Та від зміни складових, як всі добре знають, сума не змінюється. “Братське” походження залишається нездоланною догмою. Спроба українізувати остогидлу “колиску”, навіть приправлена лоскітним почуттям київського чи “праукраїнського” імперіалізму аж ніяк не дає остаточного пояснення того внутрішнього (а не накинутого ззовні) почуття відрубності українського народу, яке в слушний історичний момент виявилось у тріумфальних результатах голосування на референдумі про незалежність 1991 року.

Пік підсвідомого си несвідомого патріотизму минув. Користуючись складним соціально-економічним станом, недруги України намагаються похоронити українську національну ідею. А оскільки знищити Україну їм не до снаги, то вони силкуються цілковито звести її до рівня Малої Росії. Судячи з кількості російськомовної “всеукраінской” преси, їм це до деякої міри вдається.

Володимир Петрук своєю книжкою якраз застерігає, що одного голосу генів замало, що “колиску” треба не українізувати, а викинути геть разом з родовою теорією про трьох братів та застарілою термінологією. На основі новітніх об`єктивних даних археологів, до того ж саме російських, він дає цілком оригінальну геополітичну схему ранньої історії сусідніх з Україною на її півночі і сході країн та підкреслює вирішальну роль неслов`янських народів в їх першоутворенні.

Особливу увагу читача він зосереджує на венедському (західному, померанському) походженні нинішніх росіян, як переселенців на схід морським шляхом, дії балтійського і поволзького геополітичних факторів та долі фінських народів в їх прадавній країні, яку він жартома називає Чухлома (по типу фіно-угорських назв – Кострома, Хохлома тощо). Такий прийом знадобився для того, щоб принаймні тимчасово вилучити з ужитку штучну назву “Росія”,як похідну від назви Київської держави “Русь” (запозичену в українців), і дати реальну, а не з підробним підписом історичну картину.

Дуже цікава постановка питання про балтійське в основному походження білорусів, їх близьку спорідненість з ятвягами, литовцями, латвійцями, голяддю та іншими балтійськими народами з вже втраченими назвами. несподівано виявляється і венедсько-ругське походження полоцьких і смоленських кривичів, як основного націотворчого елементу білорусвів-сябрів (сорбів) та помірна, а не визначальна роль українців в процесі слов`янізації північного балтійського краю, що сягав понад усією Україною аж до вершин Сейму. А ще важливіше трактування Великого князівства Литовського не тільки як спадкоємця Київської держави і культури, зокрема, права і писемності, але і як відродження територіального докиївського чисто балтійського стану середини першого тисячоліття, особливо на північних і східних, ще не урізаних московськими розпросторювачами кордонах тодішньої Литви-Білорусі.

Зовсім недавно з`явилися та набули поширення давно відомі на Заході слова і поняття – геополітика, історіософія, політологія, в совєтський період майже не вживані в Україні. Праця Володимира Петрука поєднує в собі всі три ці елементи. Можливо, вона не така легка для читання, аледає масу маловідомої інформації та оригінальних трактувань і висновків.

Після перевидання книжки Юрія Липи “Призначення України” (Львів, 1938, 1992), написаної ще до ІІ-ї світової війни, коли майбутня українська держава тільки вимріювалась у гарячих серцях патріотів, ця невеличка книжечка може суттєво сколихнути підвалини замурованої і заколдованої малоросійкої свідомості значної частини українського народу.

Буде користь від неї і тоді, коли її прочитають в Росії та Білорусі. Для слов`янофільствуючих ураросійських патріотів багато що в ній буде одкровенням, зокрема, порівняння розселення венедів у “Великій Фінляндії” від Балтики до Уралу з експедицією Колумба, походом Єрмака і заселенням Сибіру. А істинні патріоти Білорусі знайдуть для себе додаткові точки опори для скріплення національної свідомості й опору імперсько-братській ідеології.

Підсумовуючи, скажемо: наукове дослідження В. Петрука повертає нас до першовитоків, без розуміння яких важко уявити подальший процес національного самоусвідомлення українців, їх рівноправні взаємовідносини із традиційними сусідами, успішне утвердження нашої демократичної незалежної держави.

Привернемо увагу до назви статті Л. Залізняка “Київська Русь – продукт творчості праукраїнців княжих часів”. Термін “Київська Русь” настільки звичний, що у більшості читачів жодного внутрішнього спротиву не викликає. Між тим, це один з наріжних каменів (основних шаблонів), описаної вище системи стереотипів.

Академік Б.О. Рибаков у перших рядках своєї монографії “Кієвская Русь і русскіє княжества ХІІ–ХІІІ вв.”, яка мала підсумувати і остаточно закріпити дещо поновлену версію східнослов‘янської, а по суті “россійской” історії, зізнається, що “...термін “Київська Русь” кабінетного походження, але він дуже зручний...”. Зрозуміло, для поставленої ним мети, щоб продовжувати приписувати українську історію до московської в ролі першого етапу, що відкривається у продовженні фрази: “... для позначення певного хронологічного відрізку ІХ –початок ХІІ ст., коли Київ стояв на чолі величезної держави...”. Ясна річ, за тою “величезною державою” читачу вже на рівні підсвідомості навіюється прообраз Росії.

У літературі можна знайти й інші вказівки щодо політичного сенсу подібної штучної термінології. Так, Л.Л. Муравйова в книзі “Лєтопісаніє Сєвєро-Восточной Русі конца ХІІІ – начала ХV вєка” зазначає: “Північно-Східна Русь – умовне означення, яке використовується в нашій літературі як протиставлення території руських (в ориг. – русских) земель періоду феодальної роздрібності, що лежать на південь і захід, які потім дістали назви Росії, України і Білорусії”.

Маємо приклад “наукового” процесу присвоєння державної назви “Русь” через осучаснений географічний, а не історичний термін. “Північно-східними” в народі ніколи ніякі землі не називались і літописцями також. Для киян, столичних мешканців, які визначали точку відліку географічних напрямків у державі, той край був не Північно-Східною Руссю, а Заліссям, як тепер маємо Закарпаття (захід). Порівняйте ще Задонщина – старий кордон на сході, де закінчувалась Європа і Велика Скіфія, та Лукомор‘я (південь).

Щодо своєї держави, то кияни тодішні ніколи не називали її “Київська Русь”, як це полюбляють робити нинішні. Заглянемо для перевірки в “Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі”. З означенням “київська” використовувались лише поняття “волость, земля, митрополія і сторона”, крім того є ще “київські ворота, гори”, “київський перевіз, шлях”.

Здавалося б, то все має бути аксіомою, тим паче, коли в статтях Л. Залізняка і А. Фесенка якраз йдеться про факт крадіжки в українців назви “Русь” і похідного від неї “Росія”. Однак, вони вживають невигідний термін, нівелюючи ним свої аргументи.

Цю ситуацію тонко відчувають наші патріотично налаштовані політики-парламентарі, вона спонукає їх вживати безетнічний евфемізм “північно-східний сусід” щодо Російської Федерації (Росії), аби в голос не називати історичної назви свого народу й землі з коренем “рос-рус” і не труїти собі душу. Мабуть, найкраще їх розуміють археологи, яких ще у 80-х роках змушували підмінювати назву “Україна” географічним означенням “південно-східна Європа”. Закодовані ж проросійські депутати дивуються, а то й обурюються, не розуміючи, в чому справа.

А справа у тому, що прийшов наш український, київський час і ми повинні заново встановити ту термінологію, яка відповідає нашій історичній істині. А фальшивий шаблон “Київська Русь”, на мою думку, треба свідомо оминати. Його тенденційність одразу впадає у вічі, коли спробувати знайти йому європейські відповідники серед неіснуючих Краківської чи Варшавської Польщі, Лондонської Англії чи Паризької Франції, Будапештської Угорщини чи Празької Чехії (перелік можна продовжити). Не пасує він і до Чигиринської, Батуринської, Харківської або й Київської України, бо пристосований виключно для вставки в нього “Московської, Північно-східної і т.п. Русі”.

Адекватною реакцією в незалежній Україні на спотворення її історії, було б для періоду з ІХ до середини ХІІІ ст. повернутись до терміну М. Грушевського “Україна-Русь”, а далі для північно-східного сусіда вживати назву “Московія, Московська держава” та ввести поняття “Петербурзька імперія”, що вже саме по собі іманентно відображало б і хронологію їх виникнення, і генезис, та знімало б термінологічну колізію Русь = Росія, смисл якої практично губиться у перекладах, якими користуються науковці поза Україною.

Цілком правомірно Леонід Залізняк порівнює нашу ранньосередньовічну імперію Русь з Римською імперією, але тоді треба послідовно, а не принагідно називати її Київською імперією або Київською державою – теж новими книжними термінами, яких не було у літописах, але адекватними по суті, бо вони не є синонімами до кодованого шаблону ”Київська Русь”. Можна скористатися формою з дужками – Київська держава (Русь).

Так і іноземцям було б легше розібратись в українсько-російських стосунках.

Залишається проблема назви “північно-східного сусіда” для сучасності. Бо, кажучи жартома, “москалі” не хочуть себе москалями визнавати і сприймають таку назву за образу. Проте, є надія на порозуміння, один крок уже зроблено: як тільки Україна вийшла з складу імперсоюзу і змінилась геополітична ситуація, москалі перестали себе називати “русскімі”, а почали вживати україномовний термін “росіяни”, але знову в державному, а не етнічному сенсі. Гадаю, українці навряд чи стануть вживати його щодо чеченців, якутів, бурятів, башкир, татар, чувашів, осетин, лезгин, черкес, мордви, карелів, удмуртів, комі, марі і багатьох інших. Отже, для власного самоусвідомлення “північно-східному сусідові” необхідний ще один крок. Яким він буде, поки що невідомо.

Якби їм свого часу вдалося дотягнутись не лише до Києва, але й до Константинополя, можливо б вони замість “росіян” назвались “римлянами” або “ромеями”, як “ісконниє наслєднікі Втароґо і представітєлі Трєтьєґо Ріма” разом з таким дорогим для їх серця двоголовим візантійським орлом. А так ця назва дісталась румунам і циганам (рома).

На мій погляд, найбільш вмотивований варіант самоназви – венеди (див. розділ 2), не дарма ж вони так охоче займаються слов‘янофільством.

Корінним питанням, яке поставив і намагався розв‘язати Леонід Залізняк, була проблема етнічної приналежності держави, яку він під впливом стереотипу називає “Київська Русь”. Висновок його категоричний – ця “імперія виникла внаслідок завойовницької політики верхівки народу”, що не підлягає сумніву. Але коли він пропонує називати нарід, до якого належала ця верхівка, “праукраїнцями” – з цим, на мою думку, ніяк не можна погодитись. Далі я спробую показати, до чого це призводить, зауважу тільки, що М. Грушев-ський послідовно вживав щодо княжої доби повноцінне означення “українська людність, земля, кольонізація тощо”.

Всупереч бажанню Л. Залізняка виходить, що українці (щирі, істинні, справжні тощо) не можуть бути сучасниками праукраїнців, а отже, справді існують тільки з XIV століття. Для чого ж було тоді ламати списа?

Чи можна подолати описаний на початку імперсько-братський стереотип, використовуючи префікс ”пра”, який характеризує архаїчний зародковий стан якоїсь людської спільноти, наприклад, пракельти, прабалти, прагерманці, праслов‘яни? Йдеться ж про суспільство, яке на IX століття вже мало позаду півтори тисячі років складного державотворчого процесу, синхронного ще античній історії нашого континенту, займало територію, з якої почалася всесвітня доба Великого переселення народів, а вже після того створило одну з типових європейських ранньосередньовічних імперій, що проіснувала півтисячоліття?

Після Шафарика з його дослідженнями і висновками щодо слов‘янськості скіфів-орачів, як постійних мешканців Великої Скіфії – ровесниці і сусідки античної Еллади, після відкриття Вікентієм Хвойкою зарубинецької і черняхівської культур, характерні риси яких незаперечно збереглися в культурі українській, хоч приналежність їх визнається поліетнічною, а духовне життя синкретичним, зрештою, останніх фундаментальних праць Б.О. Рибакова, який визначає початки праслов‘янства з ХV–XII ст. до н.е. і дотягає його максимум до кінця сарматського часу, вводити термін праукраїнці аж для IX–XIІІ ст. н.е. воістину дивно!

Варто звернути увагу також на те, що письмові джерела фіксують венедів, сармато-венедів на Дунаї вже в І ст. (Тацит, 98 р.н.е.), а потім антів і склавінів (Іордан щодо подій IV–V ст. н.е.).

Та ж наші сусіда угри, а не праугри творили поруч свою державу, вже після того, як пройшли повз державний Київ, питаючи дорогу на Європу. Минулого року в Угорщині відзначалось 1100 років віднайдення нової Батьківщини. А праполяки, на яких теж посилається в своїх працях Л. Залізняк, як на приклад для пропонованого ним терміну праукраїнці, жодної державної традиції до П‘ястів не мали, бо знаходились, як Білорусь і Московія, в північній лісовій зоні, не втягнутій у сферу ранніх цивілізацій аж до кінця І-го та початку ІІ-го тис. н.е.

Тільки великим пресинґом нав‘язаних, прищеплених силоміць наукових понять можна пояснити такі парадокси мислення. Однак, це не газетна помилка. Ще 1994 року вийшла книжка Л. Залізняка “Нариси стародавньої історії України”, з цікавістю зустрінута громадськістю. У назвах розділів відбилась та ж постановка питання. Розділ 8: “Київська Русь – праукраїнська держава” і це при тому, що розділ 5 сміливо (і слушно) названий: “Україна та проблема індоєвропейської прабатьківщини”, хоча, на мою думку, точніше було б сказати “Велика Скіфія–Україна та проблема індоєвропейської прабатьківщини”.

Найдивніше, що Леонід Залізняк сам собі суперечить. Спочатку наводить низку різних і цілком переконливих доказів про те, що українці чи козаки-українці – це прямі нащадки тих же українців-русичів, а на кінець заявляє: “З вищевказаного не слід розуміти, що людність Південної Русі вже була справжніми українцями, які мовою, культурою, ментальністю мало відрізнялись від населення козацької чи сучасної України. Основні риси українського етносу в той час лише формувались. Тому південних русичів як безпосередніх пращурів українців правильніше називати праукраїнцями” (стор. 151).

Отже, мотив новий, а пісня вийшла стара: або “ніколи не було”, або як і були, то “формувались”. Пригадуєте, я просив запам‘ятати це слово (код). А вже ж і цензури нема, і наука вільна, і живемо в своїй державі.

До речі, термін пращури, теж уживаний без контролю за хронологією, варто зберегти для часів більш віддалених, ніж праслов‘янство, десь так ближче до неоліту, а мо‘ ще глибше, бо як тоді називати наших пра, пра...прадідусів, що полювали на мамонтів на київському Подолі?

Цитую далі згадану книжку Л. Залізняка (стор. 137): “Під тиском неспростовних історичних фактів імперська наука дещо змінила погляди на етнічну приналежність Київської Русі. Оскільки стало неможливим надалі стверджувати, що фундаторами і носіями києво-руської державності були росіяни, адміністративним шляхом почали запроваджувати в суспільну свідомість погляди на Київську Русь як “колиску трьох братніх народів”. Тобто, якщо Київська Русь не російська держава, то й не українська, і не білоруська, а спільна”.

Слова “запроваджувати в суспільну свідомість” свідчать про те, що автору відомий спосіб вироблення стереотипу мислення за допомогою настирливого впровадження певних шаблонів та кодових слів.

А імперська наука (як і політика) “під тиском” фактів ніколи поглядами не поступалась – за довгі століття вона пристойно засвоїла мистецтво словесної мімікрії.

Так до старої концепції було пристосовано змінену термінологію з новим кодом “дрєвняя” : з‘явився синонім до “Київської Русі” – “Дрєвняя Русь” у назві держави, а народ, носій цієї держав-ності, став з “русского” – “дрєвнєрусским”. Звичайно, ніхто в світі не знає “дрєвнєгреческого” або ”дрєвнєскіфского” народу і не читає “дрєвнєітальянской історії” замість римської. Однак розрахунок на те й робився, щоб зробити неможливим паралельне використання тотожних за формою термінів “дрєвнєукраінскій” і “дрєвнєбєлорусскій”, бо їх древність за визначенням не могла сягати далі XIV ст., тобто, вони її взагалі не мали права мати.

Не дивно, що після такої “псевдокорекції” у Леоніда Залізняка та інших українських істориків виникає бажання захищати право українців на власну київську духовну спадщину, геть усю приписану до курсів “Дрєвнєрусской літєратури”, “Дрєвнє-русского іскусства”, “Дрєвнєрусской архітєктури”, “Дрєвнєрусской рєлігіозності” тощо без усякої там “Київської Русі”.

Отже, не було жодної “інтернаціональної об’єктивності під тиском фактів”, а була елементарна підміна слів, так характерна для правлячих і наукових кіл “північно-східного сусіда”, коли будь-що треба зберегти свою владу в нових умовах. Мовляв, не згодні українські вчені вживати для ІХ–ХІІІ ст. означення “Русскоє государство” чи “Государство Россійскоє”, самовільно наголос, бач, ставлять на першому слові в такому зручному шаблоні як “Київська Русь”, так ми і без Києва обійдемось, буде просто “Дрєвняя Русь” . На те й шаблон, щоб міняти, не міняючи.

Непоміченим, однак, для Л.Залізняка залишився факт скорочення всієї загально-європейської хронологічної шкали до московської мірки, для якої, дійсно, Київська держава була першою і найдревнішою на її деревній чи то пак лісовій, валдайській території, а до неї тривала доба не історична, а тільки “археологічна”, тобто “пра”. І назву Валдай давали не праукраїнці (вальд в германських мовах – ліс, порівняй – Бухенвальд, Шварцвальд).

Тому, на мій погляд, спосіб наукової суперечки, за яким очевидну термінологічну витівку з “дрєвнєрусскім” народом пробують подолати ще більшою вигадкою з “праукраїнцями”, які заснували на папері Київську, Псковсько-Новгородську, Північно-Східну, Владимиро-Суздальську, Московську, Костромську, Рязанську, Смоленську, Муромську і тому подібну Русь, принаймні, малоефективним.

Підхопивши прапор “праукраїнців”, другий автор, Андрій Фесенко, розвинув плідну ідею до її логічного і закономірно-абсурдного кінця. Радо змінивши терміни, знову твердим кроком прийшов до єдиної народності і єдиної державності.

Поставивши собі ту ж мету, що й Л. Залізняк, боротись з “міфом про спільність походження трьох “братніх” народів”, він робить рішучий висновок. Далі доведеться дати довгу цитату з незначними скороченнями, бо вона дуже характерна для “суперпатріотичного” мислення: “Нестор-літописець... не подавав у “Повісті” нісенітниць про групування слов‘янських племен на етнічні групи... етнічна група на той час формувалась лише одна: український або давньоруський народ. І племена словенів, кривичів, радимичів і в‘ятичів ... ніяк не могли в VIII – IX ст. дати основи для формування російської нації, бо, підкреслимо ще раз, у той час формувалась лише одна-єдина нація і єдина держава – Українська. ...ми говоримо про державу Київську Русь, тобто про державу праукраїнців, і ніде в літописах ви не знайдете підтвердження, що в цій державі, яка об‘єднувала території від Новгорода до Києва, жили білоруси, а тим більше росіяни. І це зрозуміло – там жили українці, а, наприклад, російська народність почала формуватись значно пізніше – в XIII – XIV ст. із фінських племен меря, весь, чудь, які до слов‘ян, тобто праукраїнців, не мали жодного відношення. Таким чином, розвіюється той міф, що український, білоруський і російський народи – спільного походження”.

Та ні, шановний пане Фесенко, не розвіюється, а утверджується. А читача прошу знову пригадати ключове слово-код “формувалась”, як краплену карту, закладену до підсвідомості, що як ти не тасуй колоду (русскій, дрєвнєруссій, український, праукраїнський; етнічні групи, народності, народи, нації) неминуче дійдеш до концепції одної-єдиної нації і єдиної держави. Що й вимагалось!

Як це насмілились, наступає він, Г. Сергієнко і В. Смолій в шкільному підручнику з української історії написати, що вже у VII – першій половині IX століття серед перелічених Нестором племен “...почалося досить швидке мовне, культурне, побутове групування на певних територіях. Таких груп з‘явилося три: південно-західна (українська), західна (білоруська), східна (російська), що поступово складалися як народності раннього середньовіччя”? Тут справді помилкові тільки географічні напрямки, бо в зазначений час українська група була просто на півдні, білоруська на близькій від неї півночі, а псковські кривичі з ільменськими словенами на далекій півночі.

Що п. Фесенкові до того, що у бездержавний період всі українські історики від М. Максимовича, В. Антоновича, М. Костомарова і до М. Грушевського доклали море зусиль, аби всупереч поглядам імперських істориків про єдиний “русскій народ” за часу Київської держави, на противагу погодінській теорії про розрив спадкоємності поколінь в Україні-Руси після монголо-татарської навали, довести, що тільки волиняни (бужани), дуліби, білі хорвати, древляни, поляни, сіверяни, уличі і тиверці є безпосередніми предками нинішнього українського народу?

Вже забуто, що тільки за спробу повернутись до цієї доведеної класичною українською історичною наукою тези, не кажучи про українськість антів або скіфів-орачів, вчених просто виганяли з академічних установ. У боротьбі з такими поглядами видавались спеціальні книжки під недремним оком партійної цензури. І це для того, щоб нині, в умовах демократії, всі здобутки знову перекреслити за право так легковажити термінологією ?!

Одним словом, звідки їхали, туди й приїхали: з VIII і по XIII століття таки був єдиний давньоруський = праукраїнський = східнослов‘янський народ від Новгорода до Києва, от тільки ніяких москалів ще не було.

Ну, дуже патріотична позиція! Який там ведмідь, та то ж наш кожух, тільки навиворіт, ним хіба дітей лякати. Просто сідай за круглий стіл та й підписуй установчі документи про відновлення “єдиної праукраїнської (східно-слов‘янської) імперії з центром у Києві” (тимчасово, звичайно), а вже як кого називати, це ми потім розберемось, точніше, “вони” потім розберуться.

Такий прецедент розуміння історичного минулого і державної перспективи вже продемонструвало керівництво УНА-УНСО.

Досліджуючи етногенез народу, який заснував Київську державу, методом розгорнутої аналогії з іншими імперськими народами, в першу чергу, римським, Леонід Залізняк знайшов інший, ніж
Андрій Фесенко, варіант розв‘язання проблеми.
У боротьбі з адміністративно запроваджуваною ідеєю київської державної “колиски” він раптом зауважив, що в ній після “міграції представників пануючого імперського етносу з центру в завойовані провінції” виявилось не “три братніх східнослов‘янських народи”, представлених своїми немовлятами, а цілих чотири – крім усім відомих ще й псковсько-новгородський.

Сальдо: І ми, Хомо, люди. Римляни породили 5 братніх романських народів, а “праукраїнці” всього на один менше – 4.

Виявляється, от як можна відповісти на спроби Москви створити у Закарпатті четвертий східнослов‘янський етнос “русинів” замість українців. Але, на відміну від політичних русинів, переконаних у своїй неукраїнськості, щось не чути про сепаратистський рух псковсько-новгородського народу, а то б уже було всіх 5 “братніх східнослов‘янських”, яких пора черговий раз возз‘єднувати.

Аби не помилитися з висновками, розглянемо новий чотиримісний варіант колиски разом з “механізмом”, як пише автор, “виникнення в підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом-завойовником”, треба розуміти “праукраїнцями”. До цього призвів “сталий напрям міграції в імперії Русь з київської метрополії на лісову північ, де під київськими впливами зароджувались прабілоруський, праросійський, псковсько-новгородський етноси”. Тремтіть пацифісти, які кажуть, що ми нікого ніколи не завойовували!

Чому загублено улюблену приставку “пра” в останньому випадку не пояснюється, мабуть, на думку автора, він єдиний серед чотирьох немовлят був уже достатньо дозрілий, “сформований”. В своїй книзі “Походження українського народу” Л.Залізняк вважає за цілком нормальне вживати навіть термін “Псковсько-Новгородська Русь”, чого не наважувались зробити й запеклі псковсько-новгородські націоналісти-літописці, хоч всіляко намагались довести своє старшинство щодо Києва.

Після цього чисто по-новгородські звучить “революційне” питання, поставлене на початку статті Л. Залізняка: “Чи однаковою мірою всі братні східнослов‘янські народи були творцями і спадкоємцями культури та історії стародавнього Києва?” Сподіваюсь, читач уже призвичаївся розпізнавати коди і шаблони. У даному випадку виділені слова всі братні східнослов‘янські народи, які паралізують свідомість і роблять безглуздими будь-які комбінації відповідей (про старшого й молодшого, хто батько, а хто син, хто завойовник, а хто возз‘єднаний) з наперед запрограмованим висновком – хто б не був старший, це єдина родина, один народ, одна нація. А відтак, хто, що і скільки не вкладав, все нероздільне, все воно “нашєнскоє”.

А кодувалось все це задля бажаного результату, що висловлюється думкою “а мнє всьо равно”, коли треба визначитись, до якого ж народу шановний виборець, громадянин України або Білорусі належить. Це й продемонстрували лукашенківські референдуми і саме цього добивалася компартія України перед прийняттям Конституції.

Жарти жартами, а масова свідомість – то таки сила, як казали наставники людства на мляві букви “м” та “л”. Якщо не розкодувати закріплене на рівні підсвідомості оте “всьо равно”, ми ніколи не дочекаємося, щоб український народ обирав керувати своєю державою українських патріотів, а самі патріоти будуть назавжди приречені залишатися “свідомою” меншістю.

Тільки агресивна поведінка північно-східного сусіда час від часу змушує засумніватися в його близькій спорідненості, але в таких випадках недоліки характеру скидають на завойований фіно-угорський субстрат (див. вище цитату з статті А.Фесенка), або на татарські гени, що підмішались з берегів великої татарської річки Ітиль за 240-річний період панування Золотої Орди. Це теж популярна ідея, досить розпрацьована істориками аж до списків татарських родів серед московської знаті.

А слов‘яни – помилуй, Боже! Хіба слов‘янські сини, нащадки “праукраїнців”, можуть образити українців – народ-завойовник, який запліднив їхню родіну-мать? Чи до батьківської хати Південної Русі з такими претензіями заявлятися, як Андрій Боголюбський чи Юрій Лужков?

Один раз у грудні 1991 року в українському народі прокинулось відчуття своєї відрубності від північно-східного сусіда і він своєю 40-мільйоновою волею вплинув і на інонаціональних своїх співвітчизників. Здавалось, Україна випорхнула вже з духовних лабет, із мертвотної кунсткамери із закодованим замком. Ан-ні! Держава то в нас є, але воля народу значною мірою знову паралізована, і не тільки спадом життєвого рівня, а й за допомогою старих пісеньок на “нові” мотиви.

А до чого такий стан веде, бачимо на прикладі “Сябрії” – свого північно-західного сусіда, закодованого під “бєлих русскіх”.

Отож, перед істориками зараз стоїть дуже відповідальне завдання, не менш важливе, ніж у Міністерства іноземних справ разом з прикордонниками. Останні повинні на сході і на півночі демаркувати державний кордон, пройтись по землі та розставити межові стовпи. А історики мусять той кордон провести в мозку кожного заколисаного українця, розкодувати його підсвідомість.

Однієї надії на голос генів замало. Неоціненну роль в цьому процесі можуть зіграти тверді об‘єктивні дані, здобуті археологами. Їх аргументи здатні кардинально змінити традиційну історичну парадигму, в які б словесні форми вона не прибиралася.

Між тим, в журналі “Дніпро” (№7–8, 1997) з‘явилась ще одна публікація Л. Залізняка, де автор знову повторює свої тези про переселення імперського етносу “праукраїнців” на північ двома хвилями (до утворення Київської держави та за часу її найвищого розквіту), з яких постали білоруси, псковсько-новгородці і росіяни нинішні. Отже, далі обґрунтовує варіант українізованої “колиски” на 4-х братів або 3-х синів старого батька. Відкинувши саме слово “колиска” , прабатьківщиною (ніби це не одне і теж) росіян і білорусів він вважає Правобережну Україну, точніше, Поділля та Волинь.

На мій погляд, історичний процес розселення слов‘янських народів розгортався за зовсім іншим сценарієм, а справжньою прабатьківщиною росіян, починаючи саме з псково-новгородців, і більшої частини білорусів була не Україна, а Померанія – нинішні північні прибалтійські землі Німеччини, та польське Поможе (Помор‘я).

***

В останнє десятиліття небіжчика, царство йому небесне, видавалась 20-томна “Археологія СССР”. Закінчити цю серію не вдалося, але найважливіші для нашої теми томи встигли вийти, зокрема, І.В. Сєдова “Восточниє славянє в VI–XIII вв.” та “Фінно-угри і балти в епоху срєднєвєковья” (В.В. Сєдов – відповід. ред.). Оскільки ці фундаментальні зводи – література далеко не масового читача і зараз їх знайти майже не можливо, перепрошую за численні цитати, які я подаватиму у власному перекладі. Сподіваюсь, вони будуть досить цікаві і повчальні.

Звернемося до названої праці В.В. Сєдова. З першого ж абзацу починається освячена цензурою та політикою догматика: “в ранньому середньовіччі східні слов‘яни складали єдину древньоруську (або східнослов‘янську) народність (в ориг. древнерусскую – В.П.), для якої були характерні спільна мова й однорідна матеріальна та духовна культура. Таким чином, східні слов‘яни поняття не географічне, а етноісторичне” (курсив і виділення тут і нижче – В.П.).

Далі, всупереч цьому твердженню, йде якраз географічний опис не позбавлений етноісторичного підтексту. Отже, спробуємо продемонструвати, як розходяться з догматикою конкретні висновки, зроблені археологами на основі роздобутих на розкопках у землі, а не в кабінетних столах фактів.

Слідом за цим першою (а як може бути інакше в московському виданні?) йде характеристика земель нинішньої Північної Федерації: “ЇЇ найпівнічніші території, від Фінляндії та Естонії на заході до Уралу на сході, були зайняті фіно-угорським населенням”.

Білорусь ввійшла до другого ареалу: “Середня частина, яка виходить до узбережжя Балтійського моря на дільниці від гирла Вісли до гирла Західної Двіни, належала балтам”. Тут не вказано на східний кордон розселення балтів, але за картою білоруських діалектів Ю.Карського він був аж за смоленщиною і брянщиною, що далі доводиться археологічно.

Нарешті про Україну: “Більш південні області Подніпров‘я з прилеглими до нього верхів‘ями Бугу і Дністра заселяли слов‘яни, які впритул змикалися на півдні з іраномовними сарматськими племенами” (всі цитати на ст. 5).

Напрошується перший висновок, який дала географія: ще до утворення імперії Русь, тобто Київської держави, вже апріорі існувало три різні країни-регіони Східної Європи, кожна з яких мала свою етнічну, історичну або праісторичну долю і пронесла її через тисячоліття аж до сьогоднішнього дня, що б там не “формувалось” і які б “колиски”, “кибитки” чи “танки” на них не накочувались.

Другий висновок, не менш важливий – до середини І тис. н.е. жодного слов‘янина на території нинішньої “Росії” і “Білорусі” не було. Слов‘янською в значній своїй частині була лише Україна.

Висновок третій – описана ситуація дала і дає привід багатьом уявляти процес слов‘янізації двох сусідніх північних країн як рух слов‘ян (варіанти: праслов‘ян, східних слов‘ян, русів, українців, праукраїнців) з півдня на північ. І тільки археологи важкою довгорічною працею встановили, що такі погляди є помилковими, що основний рух йшов не в мерідіональному, а в широтному напрямку, з заходу на схід. Як ми побачимо далі, сам термін “східне слов‘янство” під впливом новоздобутих фактів і висновків перестав бути коректним, хоча за інерцією використовується навіть тими, хто з під нього забирає сам грунт для його вживання.

“Антропологічна карта Східної Європи виявилась вельми відмінною від синхронної археологічної...(тут мається на увазі уже розвинута “древнєрусская” культура – В.П.). На відміну від матеріальної культури, антропологічна будова не підвладна швидким змінам. Витоки антропологічного поділу східного слов‘янства відносяться до давнішої пори і багато в чому залежні від антропології субстратного населення, що увійшло в склад слов‘янства”... “В антропологічній будові східного слов‘янства виділяються чотири основні типи” (ст.7).

Два типи виявлено на території України. Перший (мезокранний, відносно широколиций) представлений знахідками “з курганів Волині і південних районів Прип‘ятського Полісся, з ... могильників Прикарпаття і Молдови, а також некрополів Києва, Витачева і Родні. Найближчі аналогії виявляються в середньовічних слов‘янських похованнях Польщі і Чехословаччини” (ст. 8). Оскільки йдеться про празько-корчакську археологічну групу, можемо разом з В.В. Сєдовим сміливо приписати її за поділом історика VI ст. Іордана “склавінам”. (Мезокранний –середньоголовий – В.П.).

Другий тип “характеризується середнім і вузьким обличчям і доліхосубмезокранією. Порівняльне співставлення краніометрії слов‘ян дніпровського лісостепового лівобережжя і населення II–IV ст., відомого по черняхівським могильникам, виявляє їх явну близькість. В свою чергу черняхівське населення, судячи з антропологічних даних, в значній степені походить від скіфського” (ст.8). (Доліхосубмезокранний – продовгуватий, близький до середньоголового – В.П.)

“Таким чином, – робить надзвичайно важливий висновок В.В. Сєдов, – можна стверджувати, що в Середньому Подніпров‘ї ранньосередньовічні слов‘яни (читай, уже українці, а не праслов‘яни – В.П.)... в основному є слав‘янізованими нащадками скіфського (іраномовного) населення тих же країв” (ст.8). Йдеться вже про празько-пеньківську групу, тобто Іорданових “антів”. Отже, вже анти з частиною склавінів були українцями, а не “праукраїнцями”, бо вийшли на арену світової історії ще з 4–5-го ст. н.е., якими засвідчені їх війни з готами. Крім того, бачимо, що анти – проміжна ланка, яка веде прямим чином походження українців до скіфів-орачів, ким би вони не були – слов‘янами чи іранцями, а також і до істинно іранської скіфо-сарматської складової українського народу, тобто, до Великої Скіфії–України.

Простежимо тепер за нашими нинішніми північно-західними і північно-східними сусідами: “На території Білорусі виявлено третій антропологічний тип ... доліхокранний широколиций. Є всі підстави вважати, що цей тип у Верхньому Подніпров‘ї і в басейні Західної Двіни, є спадком місцевих балтів, асимільованих слов‘янами. Формування ж (його) ... сягає вельми віддаленого періоду – культури бойових сокир доби бронзи”(ст.8).

Тож мали рацію українці, які все середньовіччя звали своїх північно-західних сусідів литвинами. Тут поки не визначається напрямок, звідки прийшли слов‘яни, які на території первинної “Великої Литви” розчинились в масі балтів, модернізувавши їх мову більш архаїчну, споріднену, майже тотожну справді праслов‘янській. Важливо, однак, те, що дані антропології не вказують на масове переселення українців за Прип‘ять з півдня.

“Четвертий антропологічний тип ... характеризується мезо- або суббрахікранією, низьким чи низько-середнім, порівняно вузьким обличчям”. Тепер прошу зосередити всю увагу прихильникам теорії розселення “праукраїнців” на північ аж до Ільмень-озера як завойовників: “суббрахікранний вузьколиций антропологічний тип слов‘ян не пов‘язаний з антропологічною будовою прибалтійсько-фінського населення, що жило в Новгородсько-Псковській землі в древності, і тому його походження не може бути пояснене субстратним впливом. Найближчі аналогії черепам ранньосередньовічних слов‘ян Новгородської і Псковської земель знаходяться в північно-західній частині загального слов‘янського ареалу – в землях балтійських слов‘ян. Це схиляє до думки про переселення предків словен новгородських і кривичів ... із регіону, що входить в басейни Одри і Вісли.” (ст.8). “За краніологічними матеріалами генетичний зв‘язок новгородських словен з подніпровськими неймовірний” (ст.66). (Мезо- суббрахікранний: середньо – ближче до короткоголових – В.П.)

Ось пряма відповідь В.В. Сєдова і всієї академічної науки періоду розпаду імперії тим, хто досі дотримується повністю застарілих поглядів про розселення українців чи “праукраїнців”, чи просто слов‘ян з України через територію Білорусі аж у псковсько-новгородські ліси та озера на землі прибалтійсько-фінських народів воді і весі (вепсів). А от підсумок краху догматики: “Більшість дослідників, які зачіпали питання походження ільменських словен (П.Й. Шафарик, М.П. Барсов, О.О. Шахматов, О.О. Спіцин, Ю.В. Готьє та інші) гадали, що слов‘яни поступово просунулись у басейн Ільменя з півдня, з Подніпров‘я. Яких-небудь історичних чи археологічних даних , що свідчили б про таку міграцію у нас нема” (ст.66).

Деякі дослідники досі посилаються на спостереження М.Костомарова про ніби то українські риси в словенських діалектах Новгородщини. Ці припущення давно вже застаріли. Ще у 1922 р. М.М. Петровський виявив у древніх новгородських пам‘ятках писемності безумовно західнослов‘янські особливості, що тепер підтверджено численними знахідками берестяних грамот. Дослідниками помічено також паралелі в релігійних віруваннях, звичаях з Польським Помор‘ям, археологи додали сюди також спільні риси в домо- і оборонному будівництві. Б.О. Рибаков вказав ще на загальну назву для всіх нинішніх “росіян” у фінській мові “вене”, вбачаючи в цьому підтвердження сусіднім народом (етнічним свідком) тези про розселення західних слов‘ян – венедів на прибалтійсько-фінських землях, як початку утворення нового народу. Перша частина назви словене відома як окреме слово у формі сли (посли) – у значенні поселенці, отже словене – венедські поселенці.

Далі йде відповідь тим, хто штучно відділяє псковсько-новгородського брата від московського: “До розглянутого антропологічного типу належать і черепи з курганів Ярославського і Костромського Поволжя. Ці краї, як буде показано нижче, заселялись слов‘янами з Новгородської землі (ст.8). А йдеться ж про серце Північно-Східного краю, Центральне Нечорнозем‘я, куди нашого селянина з родючих українських ґрунтів ніякими розмовами про колонізацію не заманиш. То хто ж був завойовниками в тих північних лісах – “праукраїнці” чи поморсько-балтійські венеди, які й у себе на прабатьківщині в німецькій нині Померанії та польському Помор‘ї жили в подібних природних озерно-лісових умовах?

Зробимо глобальний геополітичний висновок: якщо завоювання колосальної, багато раз більшої за Північно-Східну Європу території Сибіру почалося з переходу Уральського хребта Єрмаком з загоном в 540 козаків і 300 ратних людей, то венедське (з домішкою або й під керівництвом норман, які проникали сюди ще раніше, судячи з інформації Іордана про фінські народи) завоювання Східноєвропейської Рівнини від Балтики до Уралу почалось з таких же, фігурально кажучи, 500 і 300 чоловік, які припливли на десятку кораблів в устя водської річки Нороми (Нарви), дістались нею до великого (Чудського) озера і поставили перші зруби Пскова та Ізборська в кінці VII-го ст. А в кінці VIII-го те саме зробила друга хвиля венедських і варязьких переселенців-завойовників – пропливши по річці Неві і озері Нево, заклали на його притоці Волхові Ладогу, потім захопили озеро Ільмень і поставили вже в усті Волхова друге городище (тепер умовно зване старим “Рюриковим”), біля якого й виросло нове місто Новгород. І так озеро за озером “прихопили і освоїли” увесь той озерний прибалтійсько-фінський край.

Нас же не дивує, що заселення європейцями цілого індіанського американського континенту почалося з декількох кораблів Колумба, мусимо звикнути до думки, що й заселення безкрайньої лісової Фінської землі, що займала всю Північно-Східну Європу, почалось аналогічно. Зрозуміло, отже, чому дослідники постійно зауважують, що археологічних пам‘яток на шляху переселення західних поморських венедів на схід суходолом нема. Бо марно їх шукати на землі чи у землі, їх пам‘ятають хіба води Балтійського моря.

Отже, як кажуть, “єдем дас займ”, кожному своє – нинішнім “росіянам” Новгород, а українцям Київ. А якщо ми хочемо глибше зрозуміти сенс нашої історії, свої погляди треба спрямовувати на південь і захід, а не на північ і схід, хоча знати, що там відбувалось насправді, не завадить.

Отже, події розвивалися трьома шляхами: метисації (мексиканський варіант), резервації (американсько-канадський) та інкорпорації (європейський). Останній в образі Естляндії та Ліфляндії (з 1710 р.), Великого князівства Фінляндського (з 1806 р.), Естонської РСР, Карело-фінської союзної, а тепер автономної республіки, та аналогічних квазідержав Комі, Удмуртської, Марі Ел, Чуваської, Мордовської республік, Комі-пермяцького та Ханти-мансійський автономних округів.

В названому на початку фінському томі “Археологіі СССР” прямо йдеться про “слов‘яно-фінський симбіоз” тобто форму співжиття двох етносів, що “виразно виявляється і в новгородських сопках і в довгих курганах... , в етнічній історії цього краю, федеративному устрою першого державного утворення та структурі самого Новгорода“ (ст.41). Слід тільки додати те, що не входило в завдання археологів: у ментальності цього симбіозу існують часто нерозпізнавані або помилково приписувані образні системи.

Так, саме корінні фіно-угорські народи задовго до розселення по їх землях венедів слов‘ян, виробили у себе почуття “широка страна моя родная”, бо й справді займали величезну лісову територію, яка сягала від Скандинавії і Прибалтики до Уралу і за Урал аж до басейну Обі та Іртиша, Тюмені і Ханти-Мансійського краю. Чого вони не встигли та й не могли тоді ще досягти, то це створення єдиної на такій величезній території державності.

З цієї ж причини не виробили вони спільної назви для всіх своїх народів, ні загальної назви своєї великої країни. Скандинави їх називали “фіннар”, що значило “мисливець”, і справді всі фіномовні народи були лісовими мисливцями. Корінь “фін” закріпився у міжнародній лексиці. Цю ж роль взяли на себе переселенці венеди. Розселившись на землях частини прибалтійсько-фінських народів, почали називати їх чудь, спочатку естонців та їх озеро, що стало Чудським, потім водь, весь та іжору, а далі в процесі розселення всіх підряд, в тому числі поволзьку групу, пермсько-камську і навіть зауральську.

Так неназвана велика країна стала Великочудією, а намагається себе видати за Великоросію.

Слово “чудь” у венедській вимові було синонімом чудний, чужий, незрозумілий, бо венеди жодного слова у мові корінних народів не розуміли, оскільки вона належала не до індоєвропейської, а до окремої фіно-угорської гілки мов. Поширювався ще більш глузливий варіант етноназви – чухна, від якого походить реально існуючий топонім Чухлома (озеро і місто, отже, можливий і для країни), що за формою має цілком фінський вигляд і для корінного народу зовсім не здавався смішним (див. Р.А. Агєєва Страни і народи: проісхождєніє названій. –С. 86–115). Порівняй також с.Хохлома Нижньогородської губернії – очевидно, одиночне вкраплення переселенців з України та м. Чуднів Житомирської області, де київські князі свого часу розселили переселенців з чуді.

Отож, відома фраза “умом Расію нє понять, в Расію можна только вєріть” має крім усього іншого ще й той подвійно-етнічний підтекст, який криється у фіно-слав‘янській її природі і може розшифровуватись так: для слов‘ян – “мову Чуді не понять”, а для фіномовного населення, завоювання якого супроводжувалось насильницькою християнізацією дозволяється “вірити тільки в православно-самодержавну Расєю”.

Але у пришельців-завойовників західних поморських венед на довгі віки залишився комплекс страху, що колись-то Великочудія або країна Чухлома, про яку досі говорить вся гідронімія і топоніміка найсильнішою мовою землі, заявить свої права на рідні простори. Тому так жорстоко розправлялися в 30-ті роки з вченими-фінознавцями, тому Сталін, напавши в 39-му році на Малу Фінляндію, звинуватив її у бажанні захопити “весь русссій Сєвєр” і створити Велику Фінляндію аж до Уралу, тому з такою несамовитою наполегливістю всі роки вже і після війни намагалися знелюднити від корінного населення Центральне Нечорнозем‘я. А в момент розпаду СССР почали розгублено волати – а “гдє ж наша русская національная територія”, “гдє нам создать свою республіку”?

Вже 1997 року, готуючи матеріали до оборонної концепції, які мають дати відповідь для армійських кругів, звідки ж Росії чекати загрози, головними проблемами на сході названа Японія, яка претендує не на два, а на цілих чотири острова Курильської гряди, а на заході ... Фінляндія, яка може “почати з Карелії”. Коментарі, як то кажуть, зайві.

Нащадки венедських переселенців надувають щоки і, підкоряючись своїй національній ідеї одвічного руху з Західної Європи у Східну і далі в Сибір (венедський дранг на(х) – в(ост)ок, дорога на схід, в безкрайній ліс – Валдай), проголошують себе слав‘янофілами і євразійцями (однак, з комплексом європейської меншовартості). А справжні фінські народи, не будучи з походження індоєвропейцями, але перебуваючи на своїх рідних східноєвропейських землях, відчувають себе західниками і європейцями без жодних комплексів.

Парадокс? Ні, надзвичайно повчальний факт. Два фінських народи – фіни (суомі) й естонці та навіть прийшлий аж з південного зауралля третій, мадяри (або угри – родичі ханти-мансійцям), опинившись через історичні обставини на захід від Північної Федерації, довели, що під впливом європейської культури можуть досягнути успіхів куди значніших в людському розумінні, ніж та постійно безбережна слов‘янська кваша, що поглинула землі споріднених з ними народів і звикла нахвалятися отакими “державними” успіхами та відмовлятися вчитись вимовляти по-естонські – острів Сааремаа, ресторан Ваана Таллінн, бо дуже важко і незрозуміло.

А у відповідь місцеве центрально-нечорно-земне, уже слов‘янізоване населення нав‘язану йому назву його країни вимовляє на фінський манір і особливо іронічно – Раасєя, як і її столицю Мааскваа.

Ще готський історик аланського походження та римського виховання Іордан, описуючи східноєвропейську етнокарту V–VI ст., повідомляв, що народ айсти (тепер цю назву перебрали ести-естонці, а раніше вона належала сукупно всім балтам і означала народ аістів, тобто народ лелеків, за назвою птахи-тотема) займав простір від південно-східного узбережжя Балтики і до сусідства з народом акаціри далеко на сході, як нині встановлено, аж у верхів‘ях Дону.

На секунду відхилившись від теми, зауважу, що назва цього народу як саме східного сусіда могла дійти до нас у формі кацапи, бо не поділяю народноетимологічної версії про бороди, “как у цапа”, порівняйте ще кавказьку форму звертання “кацо”.

Отже, в оцінках геополітичної і етноісторичної ситуації в часи, принаймні від Кия до Аскольда, у свідомості повинна чітко вимальовуватися контурна карта: понад всім північним кордоном Великої Скіфії–України, не тільки в заприп‘ятській, правобережно-дніпровській частині, але й у лівобережно-дніпровській аж до вершин Дніпра, Сожу, Десни, Сейму і навіть Оки та Угри жили балти – прямі мовні родичі латвійців, литовців, прусів, ятвягів – все то була балтійська лелеча земля. Великим масивом відділяла вона київщину, чернігово-сіверщину і переяславщину (Руську землю) від далекої північної країни Чухломи.

Вже після падіння Київської імперії ця земля в XIV–XV ст. в іпостасі Великого князівства Литовського вдруге відділила і захистила від Московії українське Лівобережжя. Узагальнюючи, скажу, що ми ніколи до кінця не окреслимо меж власної історії, поки не будемо чітко уявляти обширів одвічної землі балтів і процесу їх слов‘янізації. Проблема походження Білорусі є ключем до розуміння тої ролі, яку намагаються приписати Україні та українцям в слов‘янізації Великочудії.

Отже, знову звернемося до висновків археологів. В.В.Сєдов зазначає. що деякі дослідники культурні угруповання третьої чверті І-го тис. н. е. (колочинську, тушемлінсько-банцеровську і мощинську) вважають повністю або частково слов‘янськими. “Однак, як показано нижче, їх носії, що заселяли Верхнє Подніпров‘я, полоцько-вітебську частину Західнодвінського басейну і верхню Оку, в цей період ще не були слов‘янами, а належали до близько спорідненої балтської мовної групи” (ст.29). Він називає їх “прямими фізичними предками” пізнішого слов‘янського населення, тобто, білорусів.

“Лінгвістичний аналіз водних назв Верхнього Подніпров‘я... показує, що вся ця територія аж до Прип‘яті і й Сейму на півдні, з далекої давнини до І тис. н.е. включно була заселена балтами” (ст.34). Щодо носіїв мощинської культури, то відома навіть їх назва – це літописна голядь, яка проживала на р. Протві, притоці Оки ще й у ХІІ ст.

До VIII ст. інфільтрація слов‘ян-українців з півдня носила епізодичний характер, в основному це були чоловіки, які одружувались на жінках-балтійках і підселялись до їх сталих балтських поселень, заносячи деякі речі з південного ареалу. До прибалтійсько-фінських земель це українське проникнення не сягало.

А в цей час там почалось, як уже зазначалось вище, проникнення з Фінської затоки на схід і південний схід численної венедської, поморської гілки слов‘ян, частина яких на новому місці дістала відому з літописів назву кривичів та поділилась ще на дві групи по обидві сторони фіно-балтського кордону. Знову дамо слово В.В. Сєдову: “...в басейнах Великої та Псковського озера формуються псковські кривичі. В південніших районах – там, де кривицьке населення змішалось з місцевими балтами, виникає окреме етнографічне угрупування. Оскільки воно складало ядро населення майбутніх Смоленської і Полоцької земель, воно називається смоленсько-полоцькою (правильніше було б навпаки – полоцько-смоленською – В.П.). В ІХ–ХІІІ ст. обидва угрупування кривичів в культурному відношенні розвивались самостійно, що, очевидно, привело до остаточного поділу...” (ст. 158).

Саме цей процес поклав початок перетворенню колишніх балтів на нинішніх білорусів, і українці тут ніякої ролі не грали. Розселившись на р. Полоті, західні слов‘яни назвались ще полочанами і заклали свою столицю Полоцьк. Значне число їх становили прибалтійсько-поморські руги, що виразно демонструють імена полоцької князівської династії, знані нами з літопису в південному озвученні – Рогволод (тобто, володар ругів), Рогніда та навіть Ольгу як велику княгиню норманські джерела називають володаркою ругів. Племінні назви ругів і кривичів зникли, але знову сусідній народ – латвійці (етнічний свідок) залишив у своїй мові назву для всіх нинішніх росіян – кріеву, а для білорусів балткріеву, що адекватно фіксує хід історичного процесу.

Пропоную ще одну, умовну назву для цієї прадавньої балтійської, але слов‘янізованої країни – Сябрія, бо в ній, на мою думку, ховається ще одна етнічна самоназва переселенців із західного венедського народу – сорби, яка в місцевому балтському середовищі під впливом я-кання зазвучала як “сябри” (з перестановкою “б” і “р”) і перетворилась на поняття нижчого асоціативного порядку – “друзі, члени групи, спілки, товариства” (не покривши дреговичів, радимичів і в‘ятичів з дещо іншим походженням).

Литовці (другий етнічний свідок) знаходились південніше латвійців і в своїй мові зафіксували якраз південний державний вплив з України-Руси на сусідню їм балтську країну, яку вони дотепер називають Балторусія. Оскільки ж і в латвійській і в литовській мовах слово балт означає білий, то Балторусія є найкращим синонімом до Білорусії і Балтокривії, аби зрозуміти її етноісторичне походження.

Третім етнічним свідком є українці і вони аж до ХІХ ст. вперто називали своїх північних сусідів литвинами, а нинішніх литовців – жмудь. І даремно витравлювати цю етнічну пам‘ять народів, бо вона є тими божественними скрижалями, на яких пишеться історія людства.

Залишилось розібратися, яку ж роль у слов‘янізації Великої Лелекії зіграли українці, яким образ білого птаха з чорною ознакою також дуже близький. Справжніми завойовниками з VIII і аж по XIV ст. по відношенню до своїх північних сусідів виступали волиняни. Вони неодноразово ходили походами на землі найзахіднішого з цього масиву балтійського племені ятвягів, поступово винищуючи його і заселяючи ці землі. Результат – і сьогодні населення від Пінська до Бреста бореться за визнання його українцями, а не білорусами.

Не така проста справа з найближчими сусідами і родичами деревлян – дреговичами. Всупереч тези В.В. Сєдова про балтійський характер всієї території Білорусії майже до кінця І-го тис. н.е., дреговичі згадуються серед слов‘янських племен, які в VI ст. брали участь у завоюванні Фракії. Ця колізія розв‘язується завдяки об‘єктивним даним археології: “Найдавнішими слов‘янськими пам‘ятниками на дреговицькій території є поселення і могильники VI–VII ст., що належать до кола древностей з керамікою празько-корчакського типу. Вони відомі лише в найпівденнішій частині дреговицької території, в основному по Прип‘яті та поблизу неї. ...Таким чином, основна частина поселень і могильників майбутніх дреговичів концентрувалась у VI–VIII ст. в тій частині Прип‘ятського Полісся, де пізніше був заснований і їх племінний центр – Турів. Північніше Прип‘яті в той час жили балти” (ст.116)

Отже, в колосальному завойовницькому рухові з України ще до утворення Київської імперії на південь, а не на північ, брали участь і невеликі загони слов‘янізованих балтів з українського порубіжжя. Це ж населення уже в Х–ХІ ст. справді розселялось частково в центральні (по лівих притоках Прип‘яті – Случі, Птичі, Лані, та по правобережжі Дніпра і вздовж Березини), а частково і в західні регіони нинішньої Білорусі в сторону Берестя. Не дивно, що “водні назви лівобережної частини Прип‘ятського басейну, нижньої і середньої Березини мають численні паралелі в південній правобережній частині Полісся. Такі, як Случ, Гривка, Дубравка, Железниця, Тростянець, Став” (ст.116).

Таким чином, саме деревлянам і дреговичам ми зобов‘язані близкістю української і білоруської мов, обрядовості, пісенних мелодій. Проте, і цей випадок мало нагадує “сталий напрям міграції з київської метрополії на лісову (та ще й болотисту – В.П.) північ”, як стверджує Л.Залізняк. Принаймні, до Новгороду дреговичі як “представники пануючого імперського етносу з центру” і в ХІ ст. не добрались та вже б і спізнились із “завоюванням провінцій”, навіть перестрибуючи через кривичів.

Літопис двічі прямо повідомляє про ляське (західне) їх походження: “...радимичи бо ...от ляхов”. І далі: “Быша же радимичи от рода ляхов; пришедша ту ся вселиша, и платять дань Руси”. Однак, західнослов‘янських рис в культурі радимичів на відміну від кривичів археологи тим часом не знайшли, хоча балтських в ній повно і, зокрема, дуже близьких латгальським на сході Латвії і, що особливо важливо, південно-пруських. Можливо саме це мали на увазі літописці, підкреслюючи виразний балтський (відмінний від української) характер культури і мови, покриваючи його терміном “ляхи”.

З літопису також відомо, що радимичами керували племінні вожді, першим з яких був родоначальник Радим, вони мали своє військо і майже до кінця Х ст. зберігали свою самостійність, хоча платили данину хазарам. Завоювання їх київськими князями відбулось у два етапи. Перший похід Олега у 885 році примусив данину платити Києву, а не хозарам, але етноутворюючих функцій така зміна не мала. Теж саме можна сказати про другий похід 984 р. Володимира Великого.

Хоча радимичі втратили з цього часу самостійність, але балто-слов‘янський симбіоз поза державними чинниками закінчився утворенням етнографічної групи ближчої полоцьким кривичам, а не сусіднім українським, як у випадку з дреговичами. І це було добре видно київським літописцям, які наполягали на ляському (західному), а не від “панівного етносу народу-завойовника” походженні радимичів.

Теж саме стверджує літопис по відношенню до в‘ятичів : “радимичи бо и вятичи от ляхов. Бяста бо 2 брата в лясех (єдиний випадок, де фігурують “брати” – В.П.), – Радим, а другий Вятко,– и пришедша седоста Радим на Сожю, и прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим на Оце, от него же прозвашася вятичи”. Як бачимо, йдеться про додержавне переселення, а не завойовницьку акцію Київської імперії, яка станеться пізніше, вже за Святослава 964 року.

Крім того, аналізуючи вираз “в лясех”, можна стверджувати, що переселення йшло саме в широтному напрямку уздовж лісової зони із заходу на схід. І коли літописна голядь має відповідник на заході галінди в судавсько-ятвязьких землях, чому б не припустити, що в‘ятичі також мають на заході свого відповідника ятвягів (через форму ятвичі з перестановкою в корені ятв-в‘ят ), по сусідству з м. Радом на Мазовше “в лясех” (на Підляшшу) і могли бути зрушені з місця войовничими волинянами.

Подібна перестановка кореневих букв відбулась в тому ж регіоні в топонімі Рязань – від Переяслава Ерзянського (ерзя і мокша – дві частини мордви, найпівденнішого фіномовного народу). Це особливо показово, бо літопис XV ст. фіксує, що на сході вятицька земля сягала рязанської частини Оки: “Вятичі і до сєго днє, єже єсть Рязанци”.

На жаль, така версія археологами не розроблялася, хоча ятвяги західні зіграли досить важливу роль в становленні білоруського етносу, зокрема фонетика білоруської мови значною мірою базується на ятвязькій. Цікаво також, що під час перепису 1897 р. (!) з 789647 мешканців Гродненської губернії 30927 назвало себе ятвягами. Їх впливи відчуваються навіть в околицях Мінська.

Натомість всіляко мусувалась думка про в‘ятичів, як потомків антів (корень в‘ят, мовляв, пішов від ант). Спокуса приписати собі ранньосередньовічні сторінки героїчної українcької історії була така велика, що від неї не міг відмовитись навіть академік Б.О. Рибаков, керівник двох інститутів АН СССР водночас (історії та археології). Однак, з антами йому та іншим російським історикам довелось розлучитися назавжди спершу з наукових, а тепер і політичних причин.

З наукових тому, що мощинська археологічна культура IV–VII ст., як остаточно з‘ясувалось, належить балтомовній голяді, а не в‘ятичам – псевдоантам. “Вятицькі древності VIII–X ст., що змінили на Оці мощинську культуру, генетично не пов‘язані з нею” пише В.В. Сєдов (стор. 44). Політична ж незалежність України робить неможливим подальше писання “спільної” історії – для сумлінного вченого.

В ХІІ ст. літописні в‘ятичі були адміністративно-територіальною одиницею Чернігівської землі, кордони якої зовсім не відповідали межам племінного (етнографічного) їх розселення. Глянувши на карту ґрунтів, негайно переконуємось, що саме тут пасмо чорноземів тягнеться на схід і дещо на північ, цілком обіймаючи верхів‘я Оки та досягаючи її нижньої течії у правобережжі.

От і увесь секрет проникнення сюди в балтські землі сіверського чорноземнолюбного населення з півдня (роменська культура). Та це проникнення мало свою межу, засвідчену виразним топонімічним терміном Верхівські князівства. Той верх не сягав московських нечорноземних земель на північнім краю в‘ятицького ареалу.

Вже у XIV ст. Велика Литва повернула собі всі свої балтійські, слов‘янізовані землі. Після унії з Польщею, остання взяла на себе право їх юридичного захисту і зберегла за Деулінським перемир‘ям 1618 р. єдність Смоленської та Чернігово-Сіверської земель (заселених білорусами – кривичами, радимичами і в‘ятичами) з їх основним Правобережним (кривицько-дреговицьким) масивом. Ще до 1686 року, до “Вічного миру” між Москвою Польщею, балторуська Лелека була двокрила.

Від колишнього верху з Україною лишався за козацької доби тільки виступ – Стородубщина зі своїм полком. Спроба української делегації влітку 1918 року запропонувати на переговорах з Совєтською Росією лінію кордону, яка охоплювала б Стародубщину, дреговицькі землі по Прип‘яті і Берестейщину, успіху не мали. Ніж історії їх від України відрізав, так що повернулась вона в свої природні береги ще середини І-го тисячоліття н.е., додалась лише Новгород-Сіверщина на верхів‘ях балтського Сейму.

На жаль, і споконвічним володарям Лелечої землі, нинішнім білорусам, не вдалося зберегти за собою цей Лівобережний край. Вже три століття клекоче лелека за підрубаним лівим її крилом, а сталося це аж на початку XVII ст.

Очевидно одне – яка б не була частка українських генів у в‘ятичів, вони не відіграли визначальної ролі у етногенезі ні нинішніх білорусів, ні росіян. Згадавши про гени, наведу унікальні дані, опубліковані у “Матэрыялах міжнароднай навуковай конферэнцыі “Гістарычная памяць народау Вялікага княства Літоускага і Бєларусі. XIII–XX ст.: “... встановлена відповідність сучасного генофонду білорусів древньому прабатьківському. Вивчення матеріалів по 12 головних генах показало, що литовський етнос відрізняється від білоруського на 2 гени, російський на 3, український на 4, польський на 6, що підтверджує вагомість архаїчної балтської основи білоруського етносу”. (ст. 166).

Певне, цього буде достатньо, щоб відкинути претензії киян – “римлян” на імперське право породжувати етноси в “завойованих провінціях”.

Але, з усього сказаного, можливо, ще до кінця не ясно, чи є на нас первородний гріх народження нового московського етносу на задвірках в‘ятичів, ніби-то відмінного від псковсько-новго-родського, на чому наполягають прихильники українізованої колиски або двох українських переселенських хвиль на північ?