Газета "Киевские г-ости" черговий раз кинулася в бій проти української культури. Називається таке безневинне дійство вельми толерантно - "подразнити гусей". Цього разу в статті Віктора Хвата під назвою ""Залізний" мовний аргумент" (22.12.2001) представляється "дослідження" пана Желязного, людини з польським прізвищем, що дісталось йому за власним визнанням від одного з предків, осівших невідомо коли у Києві. Оскільки ж українцем (тобто Залізним) він бути не бажає, то перелицював його на російський лад - тепер він Анатолій Жєлєзний. І ця простенька операція надала йому стільки духу, що він вирішив запропонувати не мало, не багато, а "нову" версію походження "двомовності" в Україні, поєднуючи як польський, так і російський націоналізм. Ясна річ, в благородній боротьбі з українським.

А щоби взяти бика за роги, починає із заяви, що "подлінная" (очевидно, від слова "подлєнькая" - В.П.) "об'єктивна історія виникнення української мови ще не написана", і він вирішив заповнити це провалля в науці.

Трошки хихикнувши з приводу пошуків санскритсько-українських мовних паралелей, мовляв, "де та Індія, а де ми", та будучи далеким від ознайомлення з працею хоча б відомого московського вченого О.М.Трубачова (INDOARIKA в Северном Причерноморье. – М.: Наука, 1999), він починає з тези, яку в колишньому прісної пам'яті Совєтському Союзі, мав знати кожний старшокласник: "ніякої української мови і в часи Київської Русі не було".

Ну ще б пак, як же вона могла бути, коли вже тоді "повним ходом йшли інтеграційні процеси", а геть усі від галицьких гуцулів і до муроми те й робили, що "розмивали і нівелювали свої місцеві діалектні відмінності" в ході спільнодержавного господарювання (так древнєрусскімі колгоспами і тхне від такої новонаукової постановки питання). Звідси зрозумілий і висновок, що ніякого ґрунту для "самочинного" (як це таке можна допускати?! - В.П.) виникнення трьох відмінних між собою мов - російської, української і білоруської" також не було.

Але якось-то вони виникли, мислить пан Желязни, отже, хтось мав наказати. Спираючись на свої історичні знання, успадковані, очевидно, як і прізвище, від своїх предків, він впевненно стверджує, що "ісходний словянорусскій язик" був примусом помножений в результаті "розділу Русі поміж татаро-монголами, литовцями і поляками". Коли і де хан Батий домовлявся зі своїми західними партнерами поділити Русь і утворити три нові мови - скромно пропущено. Хіба справа в деталях? Головне "нова" концепція.

При цьому на догоду російському націоналізму гаспадін Жєлєзний каже, що Річчю Посполитою від колишньої Русі "юго-западниє княжєства" були "отторгнути", а на потіху польського націоналізму виголошує, що вони потрапили "под мощноє вліяніє Польского королєвства". Далі йде сама суть мовознавчої "новизни": "почався процес схрещування місцевого словянорусского и польського язиков. <...> І тільки повернення України в лоно общєрусского государства перервало процес схрещування буквально на півшляху, коли мова українців вже перестала бути славянорусской, але ще не встигла повністю перетворитися на польську". Відчуваєте, яка могутня діалектика? Майже ленінська.

А відтак не забуті й соціальні категорії, проблеми міста і села. Передові міщани, виявляється так цупко трималися за "дрєвнєрусскую пісьмєнность", що "коли Україна повернулась у склад єдіного Русского государства, в жодній русифікації городов не було потреби". Що й бажано було довести, аби притягнути до відповідальності нинішніх порушників прав людини - українських "націонал-патріотів", які роблять "шалені спроби" нав'язати всім городським селянську мову. А навіщо вона їм, коли є що читати і на общєрусском?

Захисникові таких "основ чєловєчєского битія" водночас і польський гонор не дає спокою. Ненависні йому селяни мусять бути зневажені й позбавлені прав власну мову вважати національною. Задля цього пан Желязни переорав товстенні словники і навиписував велику купу спільних слів для польської і української мов, яких він не знайшов у російській. За його "сміливою", як каже автор статті рецензії Віктор Хват, теорією, городські й письменні тут невинні, весь тягар відповідальності покладений на неписьменних селян, на їхню усну мову: "в селах ополячення не зустрічало перешкод (це при тому, що селянські повстання вибухали одне за одним - В.П.). Неписьменний мужик перебував у рабській залежності від польського пана і його численної челяді. Польські слова широким потоком проникали в його повсякчасну мову. Найбільш підходяща назва для цієї мови російсько-польський діалект, хоча ми називаємо його українською мовою".

Здається, цитувати годі. З такою "науковою" методологією можна доводити, що вже у Х ст. за князя Володимира Великого не лише селяни, а й самі столичні кияни говорили мало не польською, бо вони, бач, кричали з берега Дніпра, "видибай, видибай, Боже", коли дерев'яного Перуна було скинуто зі Старокиївської гори у річище, і таки пристав він до берега там, де й донині стоїть Видибецький монастир. Мовляв, слова "дибати" нема в російській мові, натомість воно є в польській, отже неодмінно з неї потрапило до української.

Оскільки у "новій" версії пана Желязного щодо походження української мови довільно й упереджено спотворюється історія України і під такий покруч підганяється мовне питання, доведеться нагадати деякі факти.

Після всім відомого 1240 року, коли татаро-монголами був взятий Київ, українська державність ще сто років розвивалась як Галицько-Волинське князівство. Було воно безпосереднім сусідом Польщі, але ні про яку полонізацію тоді ні міського, ні сільського населення не могло бути й мови.

Тільки в період з 1340 р. і до 1385 р., з часу короля Казимира і до Ядвіги - дочки угорського короля, якій дістався польський трон, територіально невелика західна частина України (Галичина) потрапила під владу Польщі. Але галичани, перебуваючи разом з поляками в різних державах аж до 1939 р., так і не полонізувались, зберігши спільну мову зі всіма українцями. Це стосується навіть тих земель, що нині опинились у Польщі: Лемківщини, Холмщини, Підляшшя.

По-іншому склалася доля східних українських територій. Оскільки татаро-монголи так і не пішли в глиб білоруських лісів і боліт, на цих корінних балтійських землях, які сягали аж за Смоленськ і до Брянська, поступово утворилося Велике князівство Литовське - прямий спадкоємець Великого князівства Руського, тобто Київської держави. Литовці, яких українці називали по імені західної їх гілки як жмудь, були тоді нечисленним народом, за мовою найближчим до давніх слов'ян. Антропологічно вони вельми споріднені з білорусами, але історично грали роль колишніх скандинавів-варягів, цементуючи державу воєнною силою і владним центром, недоступним для степовиків на відміну від Києва або Галича. Тому процес відновлення держави з колишнього її північно-західного кута природним чином поширився і на Україну. Так вже 1355 р. від ординського ярма було звільнено майже всю Чернігівсько-Сіверську землю, а Поділля, Київщину і Переяславщину 1363 р. - після завданої нищівної поразки Золотій Орді у битві на Синіх Водах. До речі, на 17 років раніше, ніж відбулась Куликовська битва 1380 р.

Треба пам'ятати, що до 1430 р. вся Україна звільнилась від Золотої Орди, тоді як її влада над Москвою і після Куликовської битви тривала ще століття. Впала вона в результаті внутрішнього розпаду Золотої Орди на Казанське, Астраханське та Кримське ханства. "Самозвільнення" Москви, про яке каже пан Желязни і "купівля" волі шляхом входження до Польщі Україною - це чисті історичні вигадки, по-просту - брехня.

У мовному плані за весь цей період з 13-го і до 16-го століття ні про яку полонізацію основних земель України, як і Білорусі, говорити не доводиться. Навпаки: державною мовою у Великому князівстві Литовському була булорусько-українська. Нею ж написана і найвизначніша пам'ятка - звід законів "Статут Великого князівства Литовського" 1588 р. Білоруси, яких протягом всього середньовіччя українці називали литвинами, і досі цей період вважають найвищим розквітом своєї державності, зберігають відтоді герб "Погоню" та біло-червоно-білий стяг.

Постає питання - коли ж, справді, почалися польсько-українські мовні контакти?

1385 року польське королівство і Велике князівство Литовське об'єдналися завдяки династичному шлюбу королеви Ядвіги і Ягайла - великого князя литовського, який став польським королем. Ця подія відома в історії як Кревська унія (тобто союз) за назвою маленького містечка Крево у Білорусі. Однак українські землі і далі належали до Великого князівства Литовського, а не до королівства Польського.

І тільки під час нової Люблінської унії 1569 р., в кінці 16-го століття, східні українські землі потрапили під безпосередню юрисдикцію Польщі. Лише з цього часу можна говорити про вплив польської мови на українську. Але полонізувались якраз верхні верстви населення і перш за все у містах, а не основна сільська маса. Аж до 50-х років ХХ століття більшість людей проживали саме в селах від 80% і до 60%. Тільки за останні півстоліття це співвідношення змінилося на зворотне.

Отже, коли брати принаймні Лівобережжя, то воно пробуло у Польщі з 1569 р. до повстання Б. Хмельницького 1648 р. - всього 70 років, а Чернігівщина взагалі 30 років - з 1618 р., коли вона за Деулінською угодою була передана Польщі Москвою. До Москви ж вона потрапила ще 1522 р. від Великого князівства Литовського. Між тим мова сільських чернігівців - загальноукраїнська.

Вона мало чим відрізняється від мови поліщуків з Київського і Житомирського Полісся. І це при тому, що Правобережна Україна після Андрусівського перемир'я 1667 р. біла віддана Москвою Польщі і перебувала в її складі до 1793 р., тобто ще більше століття.

Спроби полонізації за цей період були. Але робилися вони не шляхом навчання місцевих українців селян панської польської мови, а переселенням корінного польського населення, так званого осадництва. Однак, результати були прямо протилежні замисленим. Відомі документи, в яких відповідальні перед королем особи скаржаться йому, що проходить 1-2 покоління і польські переселенці фактично українізуються. Тільки завдяки католицькій вірі деякі такі села досі збереглися на Житомирщині. Мова їх мешканців - звичайна українська. Не дивно, що під час попереднього перепису ще в УРСР з 300 тисяч поляків, що проживали тоді в Україні, біля 90 відсотків рідною мовою назвали українську.

Можна взяти ще характерніший приклад Закарпаття, яке ніколи не перебувало в складі Польщі. Незважаючи на закономірні діалектні відхилення, і там збереглася українська мова ще з часу Київської держави.

Таким чином стверджувати, що українська мова як виключно сільська виникла в результаті полонізації не тільки антинауково, але й абсурдно.

Підібрані паном Желязним приклади з польсько-російсько-українських словників абсолютно не коректні. Більшість з названих слів, такі як "блазень, блискавка, брама, будинок, гай, рік, рудий, розпуста" і тому подібне існують не тільки у польській мові, але й у чеській та словацькій. Отже йдеться про цілу групу мов, а не лише дві з них.

Сучасні мовознавці значно ґрунтовніше за пана Желязного вивчали питання про місце української мови серед усіх 12-ти існуючих слов'янських мов. При цьому підраховуються не тільки спільні лексеми, корні слів, але порівнюються і способи словотворення, граматичні форми, синтаксичні конструкції. Після цього складаються так звані "графи", тобто окремі кружечки з назвою відповідної мови поєднуються лініями, довжина яких пропорційна кількості знайдених спільних елементів.

Так от виявилося, що українська мова значно ближча до словацької, словенської і хорватської, ніж до російської, до якої найближчими є болгарська і македонська. Під тиском цих неспростовних даних колишній географічний поділ слов'янських мов на південні, західні і східні довелося зовсім відкинути.

Так при безпосередньому співставленні польської і російської мов, виявляється, що вони на фонетичному рівні мають деякі важливі спільні особливості, яких нема у мові українській. Зокрема, це стосується частоти вживання складної шиплячої букви "щ". Українська мова її здебільшого уникає - досить порівняти російське "работающий" і українське "працюючий". В подібних випадках "щ" замінюється на "ч" або взагалі дієприкметник замінюють звичайним прикметником.

У польській мові можна знайти слово і з двома буквами "щ" - це слово "щєньщє", тобто "щастя", а в російській є слово навіть з трьома "щ", а саме - "защищающийся".

Все це далеко не випадково. Як доводять сучасні дослідники, зокрема відомий у Росії вчений-археолог В. Сєдов, початок заселення псковських і новгородських земель поклали переселенці з польсько-німецького Помор'я на Балтійському морі. Це відкриття корінним чином змінює колишні уявлення про заселення лісових територій прибалтійсько-фінських народів виключно з півдня - з України через Білорусь. На археологічних матеріалах чітко вимальовуються контури трьох країн, які склалися ще задовго до утворення Київської держави. Відповідно формувалися і три народних мови - в українських селах, білоруських вьосках і російських дєрєвнях. Різницю мовних стихій півдня й півночі і зафіксовано в літописах.

Нема потреби докладно на цьому зупинятись, але не раджу будь-кому, а особливо депутатам, вирішувати мовні питання на підставі далеких від науки і об'єктивності міркувань пана Желязного, як би того йому не хотілось.

Слово Просвіти, №14(131), 5-11 квітня 2002 р.

На головну сторінку